Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

Це місто чекає на мене: нове оповідання Ірини Цілик

08 сентября 2019

Українська письменниця і режисерка Ірина Цілик з головою поринула в кіно і працює над фільмом «Земля блакитна, ніби апельсин», але все ж знайшла час і спеціально для вересневого номера Vogue UA написала есе про рідний Київ.

Ірина Цілик

Я завжди сюди повертаюся. Повертаюся літаками, потягами, поцяткованими брудом заміських доріг машинами. Я їду сама або з кимось. Навантажена речами і знімальною технікою чи легка, «порожня». Із забитою брудним одягом валізою, із розрядженим телефоном, із синцями під очима, із незмінними кількома пачками цукерок «Харібо», купленими для сина в останній момент у д`юті-фрі. Повертаюся спокійна, щаслива або до краю спустошена. «Доброго дня, вітаємо вас у Києві. Звідки ви прилетіли?» Звідки ж я прилетіла сьогодні... Чекайте, зараз згадаю.

В останні роки я часто повертаюся до свого міста із західного напрямку. Так сталося, в моєму житті тепер багато відряджень до європейських країн, наперед узгоджених графіків перельотів, жвавих пробіжок між ґейтами, знайомих аеропортів – знову і знову, минулого місяця й наступного. Колись я мріяла про це несамовито. Витрачала всі гроші на мандрівки, полювала в мережі на акційні квитки, не могла дочекатися, поки двері до інших світів знову прочиняться. А тепер щось суттєво змінилося: цей чарівний портал для мене стабільно відкритий. Мій паспорт густо поплямований прикордонними штампами, мені однаково добре смакують шведська випічка, італійська піца чи сосиска з пивом у провінційному чеському містечку, я слухаю орган у середньовічних готичних храмах і стрибаю під електронну музику у європейських нічних клубах, я вже не гублюся в паризькому метро, не плачу від захвату в Кунстхісторішес-музеї та інших величних художніх галереях, не купую магнітики та сувеніри в нових для себе містах. Я раптом звикла почуватися якщо не людиною світу, то принаймні повноправною європейкою.

Втім, в останні роки мені також часто випадає повертатися до свого міста із протилежного напрямку. Поки не було війни, я й не думала відкривати для себе схід моєї країни, а тепер знаю зблизька його змучені фронтовими діями міста і містечка, його попри все мальовничі поля й ліси, порослі квітами залишені позиції, понівечені військовою технікою дороги, де за кожним поворотом чекають на тебе знахабнілі нелякані фазани, яких розвелося безліч у цих краях, чи військові блокпости, яких тут тепер так само багато. «Доброго дня, ваші документи. Що це, прес-карта? Звідки ви, з Києва? Щасливої дороги». Так, спасибі, мені справді не завадить щаслива дорога туди, де і досі так добре чутно голоси війни і так виразно видно її наслідки, де у мене ще зовсім недавно були романтичні побачення з власним чоловіком, який служив у війську, де так легко збиралися повні зали місцевих людей, охочих послухати вірші, і де на мене досі чекають безліч незнятих кадрів і нерозказаних історій, які неодмінно мусять бути знятими і розказаними. Однак не менш потрібна мені й щаслива дорога назад, до мого рідного Києва, до якого я маю так багато незручних питань, особливо в перші дні після повернення.

Я завжди сюди повертаюся. Повертаюся літаками, потягами, поцяткованими брудом заміських доріг машинами.

Ці питання також різні, в залежності від контексту. У першому випадку вони переважно починаються ще в літаку, приблизно після оплесків моїх земляків, що так безпосередньо радіють м’якому приземленню і довго стоять у проході, нізащо не даючи пройти вперед тим пасажирам, які поспішають на сполучені рейси. Або у маршрутному бусі з аеропорту, в якому водій на всю гучність вмикає свою улюблену музику, а також, як правило, не володіє англійською, продаючи квитки пасажирам, з яких добра половина є іноземцями. Але то все дрібниці, зрештою, й хіба можна їх порівняти з тими питаннями, які наздоганяють, напосідають що є сили вже при першій зупинці цього автобусу. «Метро Харківська!» – гучно нагадує водій, і я з полегшенням вивалююся із задушливого салону назовні, пірнаю до найближчого підземного переходу й потрапляю раптом до самого виру темного веселого нутра моєї батьківщини. Й десь там, безпомічно виколупуючи коліщатко своєї валізи із тріщини в асфальті, поміж торговельних розкладок із тільняшками, синтетичною нижньою білизною і солоною рибою у пластикових відерцях, поміж кокетливих вигуків «Мущіна, купіть в мене рози, дивіться, які солідні!» і бадьорих звуків акордеону, я нарешті видихаю – ну от, я вдома, що ж ти будеш робити, я таки знову вдома.

Відтак ще деякий час мене штормитиме, і я напівсвідомо шукатиму очима в натовпі розслаблені спокійні європейські лиця, шукатиму пандуси й ліфти у київській підземці та баки для розділеного сміття на кожному кроці, шукатиму гармонійний затишок центральної частини міста, дбайливо очищеної від білбордів, розцяцькованих дешевим крамом кіосків і різнобарвних вивісок, шукатиму кафе чи ресторан, в якому не було б музики, ніякої музики, будь ласка. Але я шукатиму все це марно, і мій Київ, втомлений, неохайний і незграбний, такий провінційний насправді, видасться враз кимось рідним, за кого соромно: з ним живеш багато років, вибачаючи йому всі очевидні недоліки, аж раптом щось зміниться, розвидниться, і ти зі своєю новою оптикою вже не зможеш не помічати ці його неправильні наголоси у словах, ці відразливі плями від супу на його заношеній піжамі.

Та мине кілька днів – і я заспокоюся, як завжди. Не все ж так однозначно, зрештою. Хіба не я бачила подекуди гори сміття і обабіч доріг старої випещеної Європи, де немає проблем із кількістю смітників? Хіба не я кілька разів втрапляла в халепи через збої в роботі німецької залізниці, про яку чомусь в нас заведено думати як про супернадійну? Хіба не я спостерігала нещодавно за тим, як побилися двоє жінок у наелектризованому сильними емоціями і повному геть не спокійних і геть не європейських лиць Парижі? Хіба не я сиділа в тій маленькій дуже атмосферній, як у фільмах Каурісмякі, пивничці в Осло, де мій випадковий співрозмовник, добряче нажлуктившись пива, безкінечно повторював: «Ми всі тут самотні, нестерпно самотні, чуєш? От ви там, у вашій Східній Європі, дуже прив’язані до своїх родин, у вас завжди неодмінно є babushki, а тут кожен сам за себе, тут ніхто нікому не потрібен насправді, чуєш?» Та чую. От тільки не знаю, що сказати у відповідь.

Менше з тим, повертаючись з протилежного, східного напрямку, мені так само потрібен час, аби відчути вдома ґрунт під ногами. Ці повертання інші, зовсім інші, авжеж. Мій Київ, лінивий і розбещений, швидкий, цинічний, модний, зустрічає мене нестерпно яскравими вогнями великого міста, щойно відкритими культурними просторами й кафе на місці тих, до яких я ще не встигла звикнути, фестивалями вуличної їжі, безтурботними вечірками, чужими лицями нового стильного покоління людей, яких я вже не знаю, за якими багато в чому не встигаю. Іноді мені здається, я не так уже й добре розумію цей мій Київ. Такий на позір легковажний, він нічим не схожий тепер на своїх похмурих мовчазних східних родичів із побитими осколками, ніби віспинами, житловими будинками, заклеєними хрест-навхрест їхніми вікнами, спорожнілими дитячими майданчиками і перекошеними табличками «Обережно, міни» на розвалених під’їздах. Ці контрастні видіння не зразу відпускають мене по приїзді додому, і я довго стою на кухні й дивлюся у вікно на моє велике мирне місто, поки пралка поруч тяжко гупає, сумлінно відпираючи в мильній піні забруднені на котромусь із териконів мої кросівки. Якоїсь миті це глухе гупання виразно нагадує звуки обстрілів, які я чула щоранку і щовечора під час свого чергового відрядження. Так само діють на мене і звуки будівництва знадвору. Або чиїсь нестримні вечірні салюти, ніби й заборонені у воюючій країні, але, насправді, не так щоб дуже. Втім, мине кілька днів – мене, як завжди, відпустить, і салюти знову стануть просто салютами.

Тут район мого дитинства – колись облізлий, сердитий, напівкримінальний, а тепер доволі чистенький, акуратно причесаний, нудний, як менеджер середньої ланки в котромусь із київських офісів.

Та й не все так однозначно, зрештою. Ось, наприклад, київське метро –давайте роздивимося довкола, чого ж ні, попереду ще скількись зупинок. Отже, кілька молодих красунь з холодними очима, кілька вижовклих бабусь із торбами, хіпстер із книжкою, втомлений на будівництві дядько, тоненька бліда дівчинка зі скрипкою у футлярі. Прості звичайні обличчя, ми можемо тільки гадати, що стоїть за кожним із цих людей. Можливо, хтось із них щойно розлучився зі своєю половиною, хтось дізнався результати вступу до університету мрії, хтось їде з чергового сеансу хіміотерапії, хтось минулої ночі вперше в житті кохався і тепер не може не думати про те, як приховати все від батьків. А хтось з цих людей ще кілька днів тому був на передовій. Хто саме? А ось же, хіпстер із книжкою. Модні шорти, футболка, кеди – ніщо не вказує на військового, ну хіба що сильна засмага, але я точно знаю, що кілька днів тому він був там. Чому я це знаю? Та хоча б тому, що цей хіпстер – мій чоловік, який приїхав у відпустку; саме так все і було кілька років тому, авжеж. Але також я точно знаю, що нічого не знаю про всіх інших людей, які їдуть у цьому вагоні. Хтось із них може бути переселенцем, ветераном, волонтером, цинічним злочинцем або добрим янголом для інших людей. Так і з Києвом. Що я знаю про нього насправді? Можу тільки спостерігати й здогадуватися.

І тому я завжди повертаюся, не можу не повертатися. Так уже склалося, що тут все моє, з усіма перехрестями різних світів і напрямків, з таємницями, тривогами й тими питаннями, на які не знайдеш простих відповідей, як не намагайся. Тут моя велика родина і babushkа, які завжди чекають на мене. Тут район мого дитинства – колись облізлий, сердитий, напівкримінальний, а тепер доволі чистенький, акуратно причесаний, нудний, як менеджер середньої ланки в котромусь із київських офісів. Тут є також усі інші райони, в яких я колись жила, вчилася, працювала, народжувала, мріяла, здавалася і воскресала, як фенікс із попелу, тобто київського пилу. І є Київ центральний, стародавній, такий європейський все ж таки, що колись, у мої 15-18 років, так розтривожив мене, закохав у себе до нестями, змусив безкінечно збивати ноги, блукаючи його старими вулицями і дворами, ярами і пагорбами, безлюдними на світанку площами, особливо тихими після того, як вивалишся з якоїсь драм’н’басівської вечірки у передранкову блакить. А ще тут мої брудні галасливі вокзали і ринки, мої художні галереї, книжкові крамниці, сучасні театри і затишні винарні, мій Поділ і моя Лук’янівка, моя Щекавиця, мій «Мистецький Арсенал», мій кінотеатр «Жовтень», мої пиріжки в «Ярославі», мій секонд на Лісовій, моя кав’ярня «Каштан» у дворику з воронами і мій напис на паркані (тобто не мій, та все ж) – «Вернись! Вернись! Вернись! Я знал, что в сутках 24 часа, но не подозревал, что они такие длинные!». Так, це все моє, незважаючи навіть на те, як нестерпно швидко воно змінюється, як безжально забудовується огидними потворками зі скла і бетону, як вперто не бережеться для мого сина та інших нових киян.

Що ж стосовно «старих» киян, вони в мене теж є. Ось ці в метро і ось ті, які в метро ніколи не їздять. Такі різні, інтелігентні і не дуже, корінні і «понаєхавші», що часом знають моє місто і дбають про нього значно краще за деяких із тих корінних. Це знайомі мені стилісти й історики, музиканти і фотографи, торгівці, кінематографісти, бухгалтери, культуртрегери, поети й міські легенди, як-от, скажімо, цей дідусь, колишній в’язень концтаборів, що за радянських часів писав книжки про свій страшний життєвий досвід, видавався численними тиражами по різних країнах, а тепер стоїть частенько на розі Стрілецької і Рейтарської, продає рештки тих своїх книжок, аби на виручені гроші допомагати пораненим військовим у київському госпіталі.

І тому я їду звідси і повертаюся.

Знову їду і знову повертаюся.

Я завжди повертатимуся до цього міста хоча б для того, аби бачити його свіжими очима, любити його і зневажати, берегти, змінювати на краще, бути серед своїх і на всі незручні питання шукати відповіді, що завершуються так само стрімко, як ведмедики із нашвидкуруч роздертої пачки цукерок «Харібо».

книги ·

Еще в разделе Книги

Популярное