5 гучних документальних фільмів, які варто побачити цього року
Від призера Каннського кінофестивалю до найкращих фільмів фестиваля Docudays, який завершився в Києві 11 червня – розповідаємо про головні документальні картини року.
"Джон Леннон. Останнє інтерв'ю"
"Джон Леннон: Останнє інтерв’ю" — це унікальний момент для історії музики, адже фільм зафіксував останню велику розмову Джона Леннона. 8 грудня 1980 року Леннон і Йоко Оно прийняли у своїй нью-йоркській квартирі невелику радіокоманду, щоб розповісти про вихід альбому Double Fantasy. Розмова вийшла щирою та невимушеною: вони говорили про музику, політику, батьківство та життя загалом. Лише за кілька годин після цього Леннона було вбито.
Режисер Стівен Содерберг вперше представляє це інтерв’ю повністю, доповнюючи його спогадами людей, які були присутні під час запису. Фільм відкриває перед глядачем образ Джона Леннона — людини на піку своїх творчих і особистих сил, яка з надією дивилася в майбутнє, якого їй, на жаль, не судилося побачити.
"Репетиції революції"
Найкращим документальним фільмом цьогорічного Каннсього фестивалю стала стрічка "Репетиції революції ірнаської акторки і режисерки Пегах Ахангарані. Через п’ять портретів членів своєї родини та наставників Пегах Ахангарані розповідає особисту історію свого життя, яка водночас стає історією її країни.
Спираючись на сімейні архіви, домашні відеозаписи, кадри вуличних протестів, газетні матеріали та усні свідчення, вона відтворює понад чотири десятиліття історії Ірану. Від перших днів Революції до війни, що розпочалася у 2026 році, Ахангарані поєднує особисті та колективні спогади, створюючи проникливий портрет країни, яка пережила політичні репресії, але не втратила надії на краще майбутнє.
Ахангарані – відома іранська кінорежисерка та акторка, чия кар'єра охоплює понад три десятиліття, відома як акторка за фільмом "Дівчина в кросівках" та іншими роботами. Працює вона і як документалістка "Я намагаюся згадати" (2021) та "Мій батько" (2023), а також "Дитина-солдат" (2024); була неодноразово заарештована за свою опозиційну позицію.
"Не питайте мене, чи я вбивала"
"Не питай мене, чи я вбивала" – дуже особистий, чуттєвий, фактично у форматі відеощоденника фільм, який розповідає про досвід життя у війні однієї людини – режисерки Олени Максьом. Коли почалося вторгнення, Олена займалась зйомкак кіно, але пішла на фронт доброволицею, опанувала військову справу, дійшла до офіцерки. Над стрічкою документалістка працювала понад 1000 днів, знімаючи її між завданнями, здебільшого на фронті, фіксуючи на камеру не лише свої воєнні будні, але й побратимів і посестер, а також близьких.
"Не питай мене, чи я вбивала" — це роздум очима Олени про витривалість і моральний тягар; про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче, розповідають куратори Docudays. Це фільм, народжений із виснаження й ніжності — свідчення того, як людяність зберігається в найнелюдяніші часи.
"Зелене світло"
"Зелене світло" розповідає про доктора Йоганна Шпіттлера, нейропсихіатра, який оцінює та підтримує людей, що прагнуть отримати право завершити своє життя в Німеччині. Тема, сповнена суперечностей і невизначеності, висвітлюється у картині делікатно та з емпатією.
На кінофестивалі Docudays 2026 стрічка австрійського режисера Павла Кузуйока отримала головний приз міжнародного конкурсу Docu/Світ
"Сліди"
Один з головних документальних кінопроєктів цього року, стрічка "Сліди" режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк розповідає про жінок, які пережили насилля під час російсько-української війни. У стрічці "Сліди" зібрали шість історій українських жінок, які з 2014 року пережили сексуальне насильство на Донбасі, Херсонщині та Київщині внаслідок російського вторгнення. Усі вони є частиною організацією "СЕМА Україна" (SEMA Ukraine), яка об'єднує українських жінок, які постраждали через сексуальне та гендерно-обумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України.
Ця історія персональна для Аліси: у 2014 році вона потрапила у російський полон та пережила насилля. Каже, що попросила Марисю як подругу та колегу приєднатися до проєкту у момент, коли свідчення героїнь фільму, інших жінок, "почали їй снитися".
