Режисер Наріман Алієв про дебютний фільм "Додому", "Оскар" і сімейні цінності
У прокат представили дебютний фільм Нарімана Алієва "Додому" – найбільш обговорювану українську картину року. "Додому" потрапив у лонглісти "Оскара" і "Золотого глобуса", був у програмі Каннського кінофестивалю і забрав головні призи на кінофестивалях у Бухаресті і Стамбулі.
Наріману Алієву 26 років. Десять років тому він виїхав з рідного Криму до Києва – вчитися знімати кіно. Заявив про себе гучно: 2016 року короткометражка "Без тебе", частина трилогії Нарімана "Кримські історії", в якій головні ролі виконали його двоюрідні брати Февзі і Ремзі Білялови, потрапила на Берлінський кінофестиваль. З повнометражним дебютом "Додому" Наріман потрапив одразу до конкурсної програми "Особливий погляд" Канн – ключового кінофестивалю світу. В інтерв'ю Наріман прагматично каже, що участь у Каннському кінофестивалі принесла певне промо його фільму і йому як режисерові, але це точно не привід спочивати на лаврах – 26-річний режисер зізнається, що відчуває підвищену увагу і вже думає про те, яким буде його п'ятий фільм.
Наріман Алієв (фото Марія Павлюк)Сімейні стосунки – повторювана тема в твоїх фільмах. Ти сам така ж "сім’єцентрична" людина, як і деякі твої герої?
Я ріс з думкою, що сім'я – центр сили, що ми завжди можемо розраховувати одне на одного. Я не хочу узагальнювати це в контексті всієї нації і говорити, що це так, бо я кримський татарин. Але у кримських татарів цінність сім'ї сильніше розвинена, і пов'язано це, багато в чому, з обставинами. Кримські татари виживали в депортації завдяки тому, що підтримували одне одного – інших союзників у них не було. Те саме повторилося, коли ми переїхали до Криму – нас особливо не хотіли приймати. Мої батьки, повернувшись у 30 років з депортації, почали жити заново – будувати новий бізнес, кар'єру, будинок. Я пам'ятаю, як у моєму дитинстві кримські татари будували будинки колективно: сьогодні ти допомагаєш мені будувати будинок, а завтра я тобі.
Я виріс у цій атмосфері. Добре пам'ятаю, як ми будувалися: дві кімнати за 8 років перетворилися на справжній великий дім. Я ніколи не жив у чомусь готовому, зате я бачив своїми очима, як ми будували свій світ. Звідси і цінність сім'ї.
Так я робив і свої перші короткі метри – разом з сім'єю. Це справжнє безбюджетне виробництво, мої близькі всіляко допомагали. Я казав, що мені потрібно, – і брати, дядьки, батьки робили все, що в їхніх силах (двоюрідний брат Нарімана, Ремзі Білялов, зіграв ключову роль у фільмі "Додому" – прим. ред.). Багато в чому завдяки такому ставленню з боку сім'ї мені щось вдалося. У 19 років, коли я почав знімати перший короткий метр у Києві, у мене не було грошей навіть на те, щоб зібрати групу, нагодувати людей, перевезти кудись. Тоді я вирішив знімати в Криму – приїхав додому, і ми зробили все буквально за 2 тижні. У Києві я б витратив сили і енергію на організацію, а не на кіно. Це те, що губить багатьох молодих режисерів, – вони хочуть знімати, але більше сил витрачають на організацію. А я про це не думав.
При цьому у твоїх фільмах у батьківської любові є зворотна сторона – ці відносини не те, щоб токсичні, але батьки тиснуть на своїх дітей, ці сім'ї патріархальні.
Назвемо це консерватизмом. Якби кримські татари так не трималися одне за одного, наша автентичність розмилася б і повертатися з депортації з Узбекистану не було б кому. Завдяки консервативності, насамперед вимушеній, ми змогли зберегтися як нація. У "Додому" і "Тебе люблю" з боку батьків немає неприязні до конкретної дівчини, в яку закоханий їхній син, – батькам байдуже, чи це українка, чи дівчина з Китаю. Вони не проти інших націй, а радше не хочуть, щоб діти виходили зі свого кола. Я так намагаюся цю тему консерватизму промовляти в кіно.
Я намагаюся підняти дискусію, навіть всередині себе, і проаналізувати проблемні теми – консерватизм, патріархальність і схожі до них. Я не намагаюся сказати, що хтось правий, а хтось ні. Завжди необхідна дискусія і вміння слухати одне одного. Бо проблеми починаються, коли ми перестаємо слухати і чути.
У тебе є три короткометражки в циклі "Кримська трилогія", є "Додому" – про спроби повернутися до Криму. Ти кримськотатарську тему для себе закрив?
Ще не готовий відповісти. Я намагаюся знімати кіно про те, що знаю. Я ще не майстер кіно, щоб взяти будь-яку тему і зробити своєю. Це певний рівень: коли ти можеш розповісти про що завгодно і пропустити це через своє бачення – щоб у ньому відбивалася твоя рефлексія, твоя особистість. "Додому" для мене – певний іспит після моїх короткометражних робіт. Я хотів подивитися, як я себе почуватиму на довгій дистанції.
Що буде далі, мені поки складно відповісти. Я розробляю дві ідеї, і одна з них стосується кримськотатарської тематики, друга – ні. Мені обидві теми цікаві. Після участі в Каннському кінофестивалі я відчуваю певний тиск: а що буде далі? Всі чогось очікують. Я не хочу рвонути за хайп – зняти що-небудь швидко, щоб про мене не забули. Хочу відчути ґрунт під ногами, щоб зрозуміти, що мені є куди йти. Шлях режисера – це не сходи в небо, це гірський хребет. Ти піднімаєшся на одну вершину, тобі потрібно спуститися вниз, а потім почати знову – і новий підйом може бути складнішим і крутішим. Режисура – не рівний шлях вгору. Зараз потрібно зрозуміти, що в країні відбувається, що у мене на душі. Я йшов до повного метру 10 років – а зараз у мене вже немає стільки часу. Шлях дебютанта вже закінчився.
Наріман Алієв У твоєму фільмі грає дует двох дуже різних артистів: найзірковіший український актор Ахтем Сейтаблаєв і твій брат Ремзі Білялов, непрофесійний актор. Ахтем у цьому фільмі зовсім не той, яким ми звикли його бачити, наприклад, у телешоу...
З приводу участі Ахтема в телешоу – це чудово, адже, зокрема, зробило його таким відомим. Завдяки тому, що у Ахтема є своя аудиторія, наш фільм є кому дивитися. Бо мені зібрати аудиторію на цей фільм непросто.
У тебе є якісь особливі методи роботи з акторами?
Хто такий актор на майданчику? Людина, якій ставлять завдання і вона їх виконує. Завдання ставить режисер. Я орієнтуюся виключно на свій смак – що подобається, а що ні, у мене немає спеціальних формул. Я даю завдання, роблю поправки, відбираю дублі. Будь-якого хорошого актора можна використовувати як погано, так і добре. Дуже часто хороші актори не винні в поганих ролях. Кіно – колективне мистецтво: якщо один елемент випаде, розсиплеться все.
Кадр з фільму "Додому"Ахтем Сейтаблаєв сам прийшов на кастинг?
Ми йому запропонували другорядну роль. Він прочитав сценарій, подзвонив кастинг-директору і попросив пройти кастинг на головну роль. Мені було важливо, що це його особисте бажання. В Україні коли ти кажеш, що потрібен для ролі кримський татарин, всі відповідають: Ахтем Сейтаблаєв. Але мені не був потрібен найочевидніший варіант. І йому це не потрібно – щоб його вибрали, бо це очевидно. Дуже важливо людей підключити до самої історії, щоб вони захотіли її втілити. Так і сталося у нас з Ахтемом. Він страшенно загорівся роллю Мустафи.
Фільм тихий і непафосний, у багатьох сценах немає зовнішнього конфлікту, актори проживають все внутрішньо. Як уникнути патетики, коли знімаєш кіно про смерть? Як про смерть сказати без смерті?
Це питання смаку. Хтось одну сцену розігрує зі сльозами та істерикою, хтось тихо. Найкращий приклад у цьому сенсі – "Іванове дитинство" Тарковського. Режисер-дебютант зняв картину про війну без війни. У кадрі немає ні пострілів, ні танків, але відчуття війни і моторошного страху постійно присутні. Завжди хочеться в кіно до такого прагнути. Тому, наприклад, у нашому фільмі немає музики. Це сильний прийом, музикою можна дотиснути будь-яку емоцію. Ми пішли складним шляхом і відразу ж знали, що фільм буде без музичного супроводу.
Я хочу знімати на півтонах – мені подобаються такі речі, і я до них прагну.
"Додому"Навколо фільму є певний галас – ви потрапили, здається, в усі лонглісти міжнародних нагород і премій. Фільму це дає певне промо, а що це дає особисто тобі?
Репутацію. Бо режисер – це інвестиція, він вимагає вкладень. Коли у тебе є репутація, інвестори більше в тобі зацікавлені. Я, як молодий режисер, повинен постійно доводити: я вартий того, щоб продюсер інвестував у мене час, гроші та інші ресурси. Навіть якщо я зніму гарне кіно і його ніхто не подивиться, ну який я режисер?...
Кіно – тривала гра. Щоб сьогодні (наше інтерв'ю проходить під час прем'єри фільму в кінотеатрі "Сінема Сіті" – прим.ред.) сюди прийшли люди і купили квитки, ми пів року розповідали про фільм. У нас немає мільйонних рекламних бюджетів, у нас дуже стриманий постер – ми навіть не поставили Ахтема великим планом.
Канни допомогли тобі з міжнародним прокатом?
Після Канн фільм продався. Як для українського фільму – відмінно, в контексті світу – є куди прагнути. Але якщо ми хочемо бути повноцінними гравцями, то маємо грати за загальними правилами. Те ж "Плем'я" Мирослава Слабошпицького придбало більше 40 країн по всьому світу. Ми продали "Додому" до Франції, Великої Британії, Китаю, Туреччини, країни Бенілюксу. Але я впевнений, ми йдемо до того, щоб стати повноцінним гравцем на європейському ринку. Коли ти кажеш, що твій фільм український, ніхто не питає: а що, в Україні є кіно? Сьогодні майже на кожному великому фестивалі є український фільм.
Ремзі Білялов, Ленара Муслядінова, Наріман Алієв і Ахтем Сейтаблаєв у КаннахТебе вже оцінили професіонали індустрії – наприклад, у Каннах тебе хвалив Тьєррі Фремо. Для будь-якого режисера це важливо. Але при цьому я бачу, що ти хвилюєшся про те, яким буде прокат і бокс-офіс.
10 років тому сам факт виходу українського кіно на великий екран сприймали як перемогу. Сьогодні вже ні. Є певний прогрес: ми хочемо знати, яка якість у цього фільму, який у нього бюджет, який у нього бокс-офіс. Для того, щоб мій п'ятий фільм окупився хоча б на українському ринку, я повинен працювати вже зараз. Зробити класний дебютний фільм, зібрати всі нагороди і сказати: все, я пішов спочивати на лаврах, до побачення – ні, так це не працює. Я думаю про те, що буде через 10 років.
Текст: Дарія Слободяник
