16 січня з життя пішов культовий режисер, художник, музикант Девід Лінч, чия творчість назавжди змінила світовий кінематограф.
Автор картин "Синій оксамит", "Малголланд Драйв" та серіалу "Твін пікс", Лінч створював химерний сюреалістичний всесвіт, занурившись в який один раз, глядачі закохувалися назавжди. Вшановуючи пам’ять великого режисера, що 2019 року отримав почесний "Оскар" за вклад у світове кіно, редакція українського Vogue розповідає про улюблені фільми Девіда Лінча – від "Дюни" до "Малголленд-Драйв".
"Малголланд Драйв", 2001
Цікава штука з фільмами Девіда Лінча — я майже ніколи не памʼятаю, коли і за яких обставин уперше їх дивився, але катарсичне відчуття жаху й водночас захоплення завжди залишається зі мною. Як і образи з його стрічок, що закарбовуються в мозку, — десь поруч зі спогадами про сни. Та нічні жахи.
У "Малголланд Драйв", який режисер представив у Каннах 2001 року, це великий план каліфорнійський співачки Ребеки дель Ріо з барвистим гримом на очах та кристалом-сльозою на правій вилиці. На сцені лос-анджелеського нічного клубу Silencio, куди потрапляють білясті героїні Наомі Воттс та Лори Геррінґ (остання в перуці), вона виконує іспаномовну версію балади Crying Роя Орбісона та Джоя Мелсона — допоки на четвертій хвилині не падає горілиць. Без жодних пояснень. Фонограма продовжує грати. Непритомну (або мертву?) співачку виносять зі сцени.
Фільм про американську, точніше, каліфорнійську мрію, якою живе молода акторка Бетті Елмс (Наомі Воттс), веде тернистими шляхами трилера, психологічної драми, комедії та — на мій смак — горора. Впродовж 146 хвилин екранного часу тут зʼявляються амнезична незнайомка, актриси (успішна та не дуже), детектив, банда мобстерів та безхатько, який призводить до чергового знепритомнення (чи смерті). Детально переказувати сюжет стрічки немає сенсу — його треба дивитися. "Малголланд Драйв" — це присвята Лос-Анджелесу як міфу та хрестоматійне "лінчевське" кіно, де уявне співіснує з реальним, гротескне з тривіальним, божественне — з макабричним. В руках геніального режисера відрізнити одне від одного майже неможливо.
Веня Брикалін, головний редактор
"Дюна", 1984
"42 роки тому, з причин, що виходять за рамки мого розуміння, Девід Лінч витяг мене з невідомості, щоб знятися в його першому і останньому великобюджетному фільмі. Він явно побачив у мені щось, чого навіть я не усвідомлював. Я зобов'язаний всією своєю кар'єрою, та й життям, його баченню". Це слова актора Кайла Маклаклена, присвячені режисеру всього його життя, Девіду Лінчу. Більшість з нас обожнює вишуканого й загадкового Маклаклена в інших роботах Лінча – "Синій оксамит" чи "Твін Пікс", проте варто пам’ятати: першою, у 1984 році, була саме "Дюна". І коли я чую, що "Дюна" Лінча – невдалий фільм, то міркую про те, що без неї не було би "Дюни" Вільнева, та багатьох інших прикладів жанру, на які безумовно вплинув Лінч. А ще про те, хто має право визначати рівень "вдалості", коли мова йде про мистецтво, і чи не краще іноді віддати це на розсуд часу?..
Екранізувати "Дюну" Френка Герберта Лінча запросив італійський продюсер Діно ді Лаурентіс. Ще в кніці 1970-х той запропонував зняти "Дюну" Рідлі Скотту, проте Скотт обрав знімати "Чужого"; натомість в 1981 році донька Лаурентіса Рафаелла підкинула батькові ідею – запросити Лінча, який на той момент зняв дві картини – "Людина-слон" та "Голова-гумка", і вважався молодим та успішним режисером.
Події фільму відбуваються в майбутньому у вигаданому всесвіті Галактичної імперії, де однією найпривбаливіших планет є Арракіс, або Дюна, де видобувається унікальна речовина — меланж . Головний герой, син дворяніна Пол Атрід (Кайл Маклаклен), приїзжає на Арракіс, аби протистояти змовникам і змінити долю як планети, так і всієї галактики. Космічний на той час бюджет у понад 40 мільйонів доларів був витрачений на спецефекти та складні декорації. Моделі величезних машин-збирачів прянощей, піщані черви завдовжки до 7 метрів, виготовлені з гуми та лякаюче реалістичні, грандіозні галактичні палаци та космічні кораблі: всесвіт "Дюни", хоч дійсно є нетиповим для сюреалістичного стилю Лінча, вражає своєю технологічністю і казковістю. Проте все це не зробило "Дюну" успішною: при бюджеті в понад 40 мільйонів вона зібрала 24 мільйона, а критики рознесли фільм за хаотичність та нагромадженість сценарію.
Проте що подарувала нам "Дюна"? Насамперед познайомила світ з Кайлом Маклахленом, на той момент 25-річним нікому не відомим актором, якого за рік до того Лінч побачив на театральному фестивалі в Орегоні. Більшість бюджету було витрачено на декорації, тож продюсери просили Лінча обрати головного актора з невідомих артистів. Ним став Маклахлен, для якого "Дюна" виявилася дебютом в кіно, і чиї яскраві очі, що міняють колір від блакитних до каріх, та тонка, інтелігентна харизма подарували світу, можливого, найкращого Пола Атріда.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
"Синій оксамит", 1986
Моє захоплення творчістю Девіда Лінча почалося з того, як я побачила кадри з фільму "Синій оксамит" на Tumblr. Фото червоних троянд на фоні білого паркану й неба та магічний образ Ізабелли Росселіні на сцені під світлом софітів зробили свою справу — стрічку я подивилася того ж вечора і закохалася в неї безповоротно.
Для мене канонічність "Синього оксамиту" криється в балансі складного авторського кіно та містичного трилера. У ньому сюрреалістичні крупні плани, хічкоківський саспенс, гра світла й тіні та напружена музика створюють тривожну, але настільки гіпнотичну атмосферу, що перегляд фільму перетворюється на сон.
А пісню "Blue Velvet", яку у стрічці виконала femme fatale в образі Росселіні, і кавер на неї від Лани Дель Рей я досі одержимо переслуховую.
Світлана Манукян, редакторка соціальних медіа
"Дикі серцем", 1990
У 1990 році Девід Лінч випустив "Дикі серцем", фільм, який зруйнував традиційні жанрові межі. Це водночас роуд-муві, історія кохання, насильство, сюрреалізм і попкультура в одному флаконі. На перший погляд сюжет здається простим: Сейлор (Ніколас Кейдж) і Лула (Лора Дерн) тікають через Америку від одержимої владою матері Лули. Однак, їхній шлях — це алегорія, у якій Лінч досліджує протистояння світла та темряви, любові й насильства, свободи й контролю.
Візуально "Дикі серцем" — справжнє свято для очей. Куртка зі зміїної шкіри, яку носить Сейлор, є символом його природи: бунтівної, дикої і незалежної. Сам герой прямо говорить, що ця річ — "данина його індивідуальності". Лула, навпаки, завжди вбрана у яскраві, відверті сукні. Її образ — це протест проти світу, який намагається контролювати її. Неонове світло, мотелі на узбіччях доріг, пустельні пейзажі — символи, які відображають внутрішній стан героїв. Саундтрек Анджело Бадаламенті — це пульс фільму, а культова пісня Кріса Айзека Wicked Game — голос самої історії — тривожний, пристрасний і відвертий.
Другорядні персонажі, такі як Боббі Перу у виконанні Віллема Дефо та зловісна мати Лули у виконанні Дайан Ледд, збагачують фільм своїми незабутніми образами. Особливо варто відзначити Даян Ледд, яка отримала номінацію на премію "Оскар" за цю роль. Сама картина отримала "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю, хоч і викликала суперечки своєю відвертістю та брутальністю. Втім, саме ця сміливість і робить "Дикі серцем" одним із найпотужніших фільмів Девіда Лінча.
Марина Шулікіна, редакторка
"Твін пікс", 1990
"Твін Пікс Девіда Лінча — це наріжний камінь в популярній, мейнстримовій культурі 90х, який особисто мені дав перепустку у величезний світ арт хаусу та інших мрій".
Сергій Ковальов, артдиректор
