Канни 2026: "Чоловік, якого я кохаю" — одна з найчуттєвіших ролей Рамі Малека
У Каннах відбулася світова прем’єра "Чоловік, якого я кохаю" — камерної квір-драми про екстравагантного актора, хворого на СНІД, який віддає себе без останку мистецтву й коханню. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, чому цей фільм стане справжнім подарунком для відданих фанатів Рамі Малека.
Від режисера Айри Сакса, майстра квір-кіно, відомого своїм вишуканим смаком і глибоким знанням американської андеграундної культури, завжди очікуєш особливого кінематографічного досвіду. Його новий фільм "Чоловік, якого я кохаю" дарує цю естетичну насолоду вже з перших хвилин.
Без жодної експозиції він одразу занурює глядача в пучину мангеттенської артсцени, щоб розповісти сексуальну й меланхолійну історію про Джиммі Джорджа, навколо якого, здається, обертається весь світ. Джиммі — обдарований артист — співак із блискучим голосом, король театральної сцени й екстравагантний танцюрист у клубах. Та насамперед він справжнісінький пожирач чоловічих сердець.
Із цією аурою ми знайомимося не через діалоги, а через замальовки його дозвілля: галасливі компанії в затишній і вишукано декорованій квартирі, де друзі збираються за вином і по черзі співають акапельно, мрійливо вслухаючись у ліричні тексти одне одного. Також ми мимохідь знайомимося з його сестрою, яка відкриває інший бік цієї історії — особливу турботу про творчі й емоційні хвилі Джиммі; не менше дбає про нього і його партнер Денніс. Усе в цих перших сценах просякнуте веселощами й любов’ю, втім у повітрі проступає якась тривожна недомовленість, адже згодом ми мимохідь дізнаємося, що Джиммі хворіє на СНІД. Надворі 80-ті, час страшної епідемії, яка й донині лишається великим шрамом на серці Америки. Згасання Джиммі — це лише питання часу, попри безліч пігулок, які він приймає, та опіку близьких людей, які переступають через свій особистий біль, приймаючи його бажання залишатися на театральній сцені й у центрі уваги.
Є щось дуже сильне в тому, як Сакс надалі розвиває цю тяглу тему хвороби. Відмовляючись від банальностей типових соціальних фільмів про СНІД, на кшталт фокусу на фізичному болі чи лікарняних коридорах, режисер зміщує погляд на інше. А саме — на це напористе бажання концентруватися на радості життя, яке все ще наповнене творчістю й коханням аж до країв, аж допоки хвороба неминуче візьме своє. У цій атмосфері навіть увесь пафос і награність спільноти є чимось питомо їй властивим, тобто необхідним для повільного проживання втрати. Особливо для такого героя, як Джиммі, який буквально віддає себе мистецтву до останнього подиху, і Сакс радше святкує його безкомпромісний вибір, аніж драматизує чи тим паче критикує його.
Тому режисер з особливою ніжністю перекладає гірко-солодкі почуття героїв і їхню манірність у кіномову, щиро насичуючи кадр пастельними відтінками рожевого, детально продуманими костюмами, від яких неможливо відвести очей, і чарівним саундтреком із гітів 80-х, які хочеться одразу зберегти у плейліст.
Загалом "Чоловік, якого я кохаю" своєю формою влучає в саме серце тужливо-ностальгічного настрою, до якого прагне, знаходячи місце і для чорного гумору. Наприклад, у фільмі є сцена, коли підліток, син його сестри, знімає на камеру дядька, який починає розповідати про всі свої життєві веселощі — від кількості сексуальних партнерів і практик до всіх психоактивних речовин, які він спробував. Зал сміявся на цьому моменті, але коли батьки підлітка-оператора негайно вивели його з кімнати, аби зберегти психіку від таких відвертощів, Джиммі наодинці залишився тихесенько плакати. Такі моменти камерної драми й соціальної комедії — це саме ті риси Сакса, за які його любить публіка, і "Чоловік, якого я кохаю" продовжує діалог із його ж "Пасажами", що виходили в український прокат, та гітом минулого Sundance — "Днем Пітера Гуджара".
Рамі Малек виконує роль короля драми й екстравагантності з особливою завзятістю; можна навіть сказати, що фільм є своєрідним шоукейсом його акторських талантів — від переконливих сліз до голосистого співу. І хоча співом актор уже давно вразив усіх ще з часів "Богемної рапсодії", тут він співає не менше, але лірика його тихіша і, здається, йде з глибини душі. Камера не може ним намилуватися, закарбовуючи близькі плани обличчя й оголеного тіла, а також драматичні моменти, коли пам’ять Джиммі починає згасати, підводячи його просто на сцені. Цікаво, що його персонаж настільки манірний, а отже, перегравати й драматизувати — це його особиста та професійна риса, але вона переноситься і в контекст самого фільму. Іноді здається, що відіграні емоції героя беруть гору над фільмом, подеколи засліплюючи своєю появою тонші психологічні ідеї стрічки. Ця критика експресії Малека присутня на Круазетті, але вона не затьмарює загалом похвального сприйняття стрічки серед критиків.
На пресконференції актора, звісно ж, засипали запитаннями про паралелі з Фредді Мерк’юрі й про те, чи не саме спів привів його до цієї ролі. Цікаво, що режисер запросив Малека на цю роль, хоча не бачив "Богемної рапсодії". А втім, акторові усе-таки було трохи ніяково від ідеї повертатися до ролі людини, хворої на СНІД. Повторювати таке амплуа для великого актора – завжди професійний ризик, тож, як сказав він сам на пресконференції, спочатку Малек відмовився зі словами: "Я не можу цього зробити, надто багато збігів". Але, на щастя, прозріння прийшло до Малека в найпотрібніший момент: "Якщо Фредді мене чогось і навчив, то це долати страх. А якщо я чогось і навчився від Айри Сакса, то того, що він створює унікальне кіно, не схоже ні на що інше, і я знав, що потрапив у правильні руки".
