Чому варто подивитись "Сусіди зверху" – фільм, який повертає моду на ромкоми
В українському прокаті показують комедію "Сусіди зверху" Олівії Вайлд — талановито знятий та зіграний фільм, який повертає моду на ромкоми.
Про "смерть романтичної комедії" останніми роками говорять чи не більше, ніж про сам жанр. Стримінгові платформи дедалі більше заповнюють одноманітні й зовсім не смішні фільми, які важко відрізнити один від одного. Саме тому особливо приємно повідомити: цього літа на великому екрані з’явилася комедія для дорослої аудиторії — дотепна, блискуче зіграна й несподівано зворушлива. "Сусіди зверху" (The Invite) Олівії Вайлд — без перебільшення одна з головних кінопрем’єр сезону.
В основі фільму — безпрограшна формула. Це англомовний ремейк іспанського хіта The People Upstairs 2020 року, який уже отримав італійську, французьку, швейцарську та південнокорейську адаптації. За гострі, динамічні діалоги відповідають Рашида Джонс і Вілл Маккормак, а акторський склад вражає: сама режисерка Олівія Вайлд, Сет Роґен, Пенелопа Крус і Едвард Нортон. Здавалося б, усе це могло й не спрацювати. Камерна історія, дія якої майже повністю розгортається в одному просторі, за сучасних коротких горизонтів уваги легко могла б здатися статичною. Та під режисурою Вайлд фільм перетворюється на стрімку, майже безперервну емоційну подорож.
Її впевнене володіння камерою відчувається вже з перших кадрів. Абстрактний пролог натякає на безтурботні початки великого кохання, після чого історія різко переносить нас у дещо комічне й водночас невеселе сьогодення. Джо (Сет Роґен), колись фронтмен перспективного інді-гурту, тепер працює вчителем музики й неквапливо долає пагорби Сан-Франциско велосипедом, повертаючись додому до своєї розчарованої дружини Анджели (Олівія Вайлд). Колишня художниця, вона давно не займається творчістю, натомість із майже маніакальною відданістю без кінця оновлює інтер’єр просторої квартири, яку подружжя успадкувало. Це чи не єдині сцени, у яких ми бачимо зовнішній світ, і вони надзвичайно динамічні. Але щойно Джо переступає поріг дому, темп лише пришвидшується.
Дванадцятирічна донька Анджели й Джо, Меггі, ночує у подруги, тож Анджела, як з’ясовується, запросила на келих вина сусідів зверху — Піну (Пенелопа Крус) та Гока (Едвард Нортон). Джо обурений. Далі між ними розгортається їдка словесна дуель, просочена прихованою взаємною образою — усім тим, що, здається, неминуче накопичується за роки шлюбу. Це водночас надзвичайно смішно й болісно впізнавано.
У цей уже небезпечний простір заходять чарівна Піна — невимушена психотерапевтка й сексологиня — та Гок, колишній пожежник із легким ставленням до життя. Розслаблені, відкриті у своїх почуттях, вони є повною протилежністю Анджелі й Джо: закохані, не одружені й зовсім не соромляться своєї пристрасті, яку сусіди нерідко чують крізь стіни. Анджела нервує й прагне всім догодити, а тому приходить у жах, коли дізнається, що підготовлені нею сири й хамон не підходять Піні, яка не вживає глютену, молочних продуктів, м’яса й цукру. Джо ж ледве приховує своє роздратування й майже зривається на прохання поводитися тихіше.
Попереду — нестерпно незручна екскурсія квартирою. У міру того як сусіди краще пізнають одне одного, між ними виникають нові союзи, на поверхню виходять приховані секрети, а несподівані пропозиції змушують переглянути все, що, здавалося, було очевидним.
Головна зірка цієї роботи — сама Олівія Вайлд. Після непростого досвіду з "Не хвилюйся, люба", її другого режисерського фільму після тріумфального дебюту "Освічена" (Booksmart), особливо приємно бачити її у блискучій формі. Камера впевнено ковзає простором квартири, щоразу відкриваючи нові ракурси людського хаосу. Монтаж точний і лаконічний, ритм — напрочуд легкий, а напруга невпинно наростає, зрештою досягаючи майже неймовірного рівня.
Попри сильний ансамбль, саме Вайлд демонструє найкращу акторську роботу. Із темними колами під очима, нашвидкуруч нанесеним макіяжем і постійною внутрішньою напругою її Анджела нагадує оголений нерв.
У кожній вимушеній усмішці відчуваються нереалізовані амбіції, творчість, яку довелося відкласти на невизначений час, і десятиліття стримуваних емоцій, що ось-ось вирвуться назовні. І водночас Вайлд неймовірно смішна. Це саме той випадок, коли номінація — і щонайменше перемога — на "Золотому глобусі" в категорії "Найкраща акторка в мюзиклі або комедії" виглядала б цілком заслуженою.
За матеріалами Vogue.co.uk
