Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

«Усім нам зараз потрібні хороші, добрі історії»: письменник Дорж Бату – про війну та літературу

31 липня 2022

Один із найпопулярніших українських письменників, автор бестселерів «Франческа. Повелителька траєкторій», «Моцарт» і «Таємниці старого лами» Дорж Бату – про новий роман «Коко», допомогу Україні та про те, що Захід насправді не втомився протистояти війні.

Футболка Dries Van Noten, брюки BOSS, жакет – власність героя


 

Наша перша бесіда з Доржем відбулася «в минулому житті» – 20 лютого 2022 року. Тоді ми говорили про нову книжку Доржа «Коко», яка мала вийти от-от (її головною героїнею є Коко Шанель, що подорожує у часі); про американську мрію (в 2011 році журналіст Дорж Бату, кореспондент «Голосу Америки», разом з дружиною, дизайнеркою Яриною Жук, переїхав у США і різко й успішно змінив професію, почавши працювати в авіакосмічній галузі – зокрема, кілька років був оператором корекції траєкторій космічних апаратів в NASA); про те, що Доржу до вподоби та не до вподоби в Міннеаполісі, де він мешкає зараз; про те, як це – працювати в авіакосмічній сфері, а в перервах писати книжки, які потім стають бестселерами (дебютний роман Бату, «Франческа. Повелителька траєкторій», вийшов у ВСЛ 2018 року. Його додруковували тричі).

Це була прекрасна щира розмова, що мала вийти у номері Vogue MAN весна-літо 2022. Але не вийшла, бо через російську навалу друк журналу було призупинено. Тоді, серед іншого, в нашій розмові ми згадували також про ймовірність повномасштабного вторгнення. Письменник Дорж Бату знав про це більше, ніж пересічний українець: Бату працює спеціалістом з траєкторій космічних апаратів в засекреченій структурі, пов’язаній з міністерством оборони США. «Ще у січні нас зняли з наукових проєктів та направили на підсилення воєнних, — сказав тоді Дорж. — Власне, майже постійно з січня ми спостерігаємо за українським кордоном з супутників. Працюємо в умовах підвищеної бойової готовності».

Потім настало 24 лютого. Ми зв’язалися з Доржем майже одразу та домовилися «перезаписати» інтерв’ю – з огляду на війну. Під час розмови у квітні говорили вже зовсім про інше – здебільшого про те, як Дорж та ще тисячі активних українців штурмують своїх сенаторів у різних штатах Америки, щоб розповісти їм, що насправді відбувається в Україні та для чого нам потрібна зброя. Впевнена: у тому, що Україна отримала ленд-ліз, чимала заслуга особисто Доржа Бату – бурята за походженням, американця за паспортом і щирого українця душею.

Нещодавно «Коко», новий роман Доржа Бату, вийшов у «Видавництві Старого Лева» — команда видала абсолютно розкішно оформлену книжку попри війну та всі труднощі. А ми нарешті публікуємо нашу бесіду з Доржем – про війну та літературу, але більше все-таки про війну.

Дорж Бату (Костюм ISAIA; сорочка Stenstrroms, краватка Stefano Ricci)

Дорже, розкажіть, будь ласка, яким було ваше 24 лютого.

У мене воно настало ще 23 лютого, близько десятої вечора. З другого поверху спустилась моя дружина Ярина і сказала: почалася повномасштабна війна. За три хвилини подзвонила командорка з військової бази, де ми працюємо, сказала, щоб я негайно збирався і виїжджав на місце дислокації. Через пів години я був у машині. Півночі ми міняли орієнтацію наших сателітів, щоб мати точнішу картинку. Робили певні технічні маневри. І весь час у мене було відчуття, що відбувається щось нереальне. Хоча я б хотів наголосити: ми знали про повномасштабне вторгнення і були готові.

Так, ви якраз та людина, яка не просто гадала, що «щось буде», а знала про це напевне, бо ви працюєте з супутниками і бачили розташування російських військових.

Авжеж, ми бачили всю картину. Плюс наша розвідка отримує багато даних не тільки з карт, але й від своїх агентів в російському війську, тому вона мала чітку і достовірну інформацію про те, що напад буде. Саме тому американські медіа неодноразово повторювали це. Але навіть я, який безпосередньо з цим працював, не міг до кінця повірити, що таке можливо. Не тому, що росія не може напасти, а тому що йдеться про ХХІ століття і цивілізований світ… Тому в ту ніч з 23 на 24 лютого я був шокований, в мене трусилися руки. Ми з командою працювали мовчки, ні пари з вуст. У напівсвідому стані я їхав додому, а потім знову повертався на роботу. В такому режимі я існував досить довго…

Ви написали у фейсбуці, що у вас змінилася робота, тому що ще у січні вас перекинули з наукового космічного проєкту на воєнний. Чим ви займаєтеся зараз?

Якщо говорити простою мовою, я пілотую певні космічні об’єкти. Я не частина розвідки — я цивільний пілот, що керує об’єктами, залишаючись на землі, за пультом. Але так, з наукового проєкту мене зняли ще в середині січня, на підсилення воєнного.

З перших днів повномасштабного вторгнення ви зайняли дуже активну позицію – зокрема, в комунікацїї з американськими політиками. Чи складно було пояснити політикам, чим насправді є ця жорстока загарбницька війна?

Всі мої колеги, особливо військові, розуміють, що коїться і розуміють, як росія веде війну і що це фактично не війна, а геноцид, називаймо речі своїми іменами. А ось щодо політиків, то серед них на початку цієї війни – коли вона ще була війною, а не геноцидом –  було певне нерозуміння того, що відбувається. Їм це здавалося загостренням конфлікту на Донбасі, тому коли ми робили запити,  вони писали у відповідь: ми цілком на боці України, ось дивіться, ми підсилюємо санкції. Але ми, активна частина українців, які є громадянами США, зробили все, аби пояснити їм, що йдеться не про загострення конфлікту. Розповім більше про «схему». Ми заходимо на сайт Конгресу, шукаємо персональну сторінку свого сенатора та заповнюємо спеціальну форму-запит до нього. Там не можна, на жаль, прикріпити фото чи відео з доказами звірств рашистів — тільки текст. Після цього зазвичай громадянин отримує якусь формальну відповідь. І ось тоді, коли мені надходив лист з персональної адреси, я вже міг приєднати до наступного послання фото і відео – з Бучі, з Маріуполя, з Харкова. І тоді всі включалися, і починали щось розуміти. Мало того, я попросив підключитися інших українців – і ми почали штурм нашого Конгресу, ми буквально засипали їх листами та світлинами. Після цього багато хто з конгресменів занурився у тему. Дехто почав їздити на кордон України та Польщі – і після побаченого вони дуже активізувалися. Тому що демократична дія – це діалог між виборцями і політиками. Тільки так. Тому ми і штурмуємо наших сенаторів і конгресменів.

Пуловер La Doudoune, Jacquemus

Чи є у вас близькі в Україні? Чим вони займаються зараз?

Усі мої близькі у Штатах займаються однією справою: збиранням коштів, закупівлею військово-медичного обладнання та доправленням його в Польщу, а потім в Україну.  Моя дружина Ярина на початку вторгнення взагалі тимчасово полишила свою основну роботу і першу партію бронежилетів і медичної допомоги особисто повезла з Торонто в Варшаву, а потім в Україну.

А єдиний кровний родич, який залишився в Україні, мій небіж Олексій, воює в лавах ЗСУ на передовій. Він, як і я, бурят-монгол. Я абсолютно не релігійна людина, але молюсь за нього. До речі, в нас з Олексієм не лишилося жодного родича в рф. Взагалі. Тому що жоден родич з моменту війни нам не написав. Тому ми самі вирішили, що розриваємо ці зв’язки. Залишилися тільки деякі родичі в Монголії. Вони, до речі, написали перші.

Всі мої колеги, особливо військові, розуміють, що коїться і розуміють, як росія веде війну і що це фактично не війна, а геноцид, називаймо речі своїми іменами

Як війна вплинула на вас як на письменника?

Стало тяжче працювати. Елементарно через брак часу – зараз ніколи працювати з текстами.

Десь через тиждень після повномасштабного вторгнення читачі почали надсилати фото моїх книжок в бомбосховищах, на передовій, в ТРО. Це зворушувало до сліз, хоч спочатку я й був проти цього, адже не вважаю свої книжки предметом першої необхідності. Та згодом я зрозумів, що людям потрібно читати — і тоді ми з Мар’яною Савкою (головний редактор «Видавництва Старого Лева» — прим. ред.) відкрили доступ до моїх книжок на сайті. Щоб люди не тягнули з собою книжки у бомбосховища, а читали онлайн. Пізніше, у березні, я повідомив Мар’яні, що продовжую роботу над «Коко». Працювала над книгою і моя команда: ілюстраторка Юля Самелюк, моя редакторка Женя Кузнєцова. Тому що читачі чекають продовження. Всім потрібні хороші, добрі історії.

Як ви поєднуєте роботу в авіакосмічній галузі та написання бестселерів? Де знаходите час?

Першу книжку, «Франческу», я написав фактично на роботі, там маленькі оповіданнячка, які я записував під час перерви. А «Коко» — це повноцінний роман, і заради нього довелося жертвувати – вільним часом, часом, який я міг приділити родині.

Щодо роботи над «Коко», то левову частку часу забирали збирання та оброблення інформації. Взагалі Коко Шанель – найскладніша постать, з якою я працював як історик. Я прочитав кілька біографій і побачив, що вони всі різні. Це спогади і Клода Деле, і Лізи Чейн. Різні вони тому, що сама Шанель оповивала себе легендами. Вона розважалася, переповідаючи журналістам різні побрехеньки про себе. Є купа інтерв’ю, в яких одна інформація суперечить іншій, уявіть собі. Наприклад, дуже багато розбіжностей у свідченнях про її дитинство. Про матір, про батька – якого вона дуже любила і майже все своє життя поклала на те, щоб довести йому, що вона варта його любові.

Комбінезон - власність героя, футболка Nike Gyakusou GIRA

Але у вас же фікшн.

Так, фікшн, проте я оперую фактами. Моє журналістське минуле примушує мене не вигадувати, а цитувати факти і робити з них історію. «Коко» — це фактично продовження історії з Моцартом, але на перший план виходить Шанель. І читач нарешті дізнається, хто ж їх переміщує у часі.

Мені пощастило прочитати вашу книгу до її виходу, і мене вразило, наскільки глибоко ви занурилися у модну індустрію, скільки в романі деталей про роботу над колекцією. Я правильно розумію, що вас консультувала дружина?

Так і було. Кілька років тому моя Ярина брала участь у New York Fashion Week і я пройшов увесь шлях з нею. (Сміється.) Взагалі, історія Ярини – це, власне, американська мрія. Моя дружина закінчила Львівську академію мистецтв і все життя хотіла бути дизайнеркою. Коли ми приїхали в Штати, у нас була серйозна розмова, і вона сказала: я не бачу себе ніде, крім моделювання. Вона закінчила Academy of Art University в Сан-Франциско, показала свою випускну колекцію на Тижні моди, і зараз вона дизайнерка одного з головних ритейлерів у Штатах – Target. Вона вдягає половину Америки – можу це сказати без зайвої скромності. Це приклад того, як не зрадити своєї професії – і я цим захоплююсь.

До речі, наша старша донька Софія багато в чому схожа на маму. Вона завжди хотіла вчитися в  Rhode Island School of Design –   це як MIT для технарів, та Гарвард і Єль для інших. В минулому році омріяний Софіїн виш здобув статус найкращого художнього вишу у світі, випередивши навіть Central Saint Martins College of Art and Design. І вона спромоглася поступити!

Кілт - власність героя

Дорже, чи не думали ви з родиною повернутися в Україну після перемоги?

Я навіть запитував у колег, чи є у мене шанс потрапити, наприклад, в артилерійські підрозділи в ЗСУ, але мені сказали: сиди на своєму місці, ти там працюєш на нашу користь. Зараз усі кошти, які  маємо, ми витрачаємо на медичне та військове спорядження. Коли почнеться відбудова, ми так само будемо вкладати кошти в Україну. У мене просто немає інших бажань – я не хочу купувати собі щось нове чи їхати кудись дивитися світ. Хочу витрачати свої кошти в Україні. Я впевнений, що ми в будь-якому разі будемо допомагати відроджувати Україну – а можливо, і повернемося.

Взагалі, лють дуже допомагає. Силу люті не слід глушити. Наша ненависть до росіян не руйнує, навпаки — вона зміцнює. Так, всі рішення треба ухвалювати з холодною головою. Але до цих рішень нас має підштовхувати саме лють. Чому українська армія вмотивована? Тому що нею керує сила люті воїнів ЗСУ — порівняйте з бажанням награбувати у рашистській армії. Саме тому ми протрималися не 48 годин, а стоїмо вже шостий місяць.

Позаяк ми говоримо також про літературу, не можу не спитати: чи є у нас шанс, що Європа і світ доєднаються до культурного ембарго і це позначиться, наприклад, на російській літературі?

Я поважаю позицію Стівена Кінга, який ще на початку повномасштабного вторгнення сказав, що відмовляється продавати свої книжки в росії. Під час війни не буває напівтонів, є або чорний, або білий колір. Треба вирішити, на якому ти боці. Я вважаю, що російська культура, наука, мистецтво зараз обнулилися. Я не піду на жодну колаборацію з представниками російської культури. Я за бойкот російського книжкового ринку, бо він часто несе імперські наративи. Наприклад, того самого Акуніна вважають опозиційним, але його творчість промовляє сама за себе. Ми можемо відновити діалог щодо російської культури через пару поколінь, не раніше. Якщо ви згадаєте час по Другій світовій війні, то улюблений фашистськими лідерами Вагнер далеко не одразу повернувся у репертуар світових театрів.

Коли я роблю щось механічне, я слухаю перехоплення розмов на каналі СБУ. Просто запис розмов. І той жах, холодний липкий жах, який я відчуваю, слухаючи їх, не дає мені побачити, де там російська культура... Я з жахом прочитав, що деякі провідні артисти бурятського театру поїхали в так звані ДНР і ЛНР. Це культура? Це не культура. Моя книжка – це бурятська культура. А те, що артисти з Бурятії поїхали у квазіутворення – це не культура. І коли кажуть, що це війна путіна – це просто смішно. Я вже писав під постом Акуніна: не путін гвалтував українських жінок, це робили росіяни. Це не був наказ, це був вибір. Не путін руйнував житлові квартали Маріуполя, це були пілоти – які мають сім’ї та дітей. І тих, хто підтримує цей геноцид, в росії більшість. Тому говорити про російську культуру – смішно.

Як ви вважаєте і як відчуваєте, спілкуючись з американськими політиками та звичайними громадянами, чи «Захід втомився протистояти війні»?.. Чи все ж таки цю заяложену фразу просуває росія, щоб послабити наші позиції?

Я не розумію цієї фрази «Захід втомився від війни». Це якийсь абсурд, абракадабра і маячня. Якщо йдеться про те, що тема війни в Україні зникає з перших шпальт у пресі, то це абсолютно нормально: у світі час від часу стаються події, які на певний короткий період витісняють тему війни на другий план. Але потім все повертається: на превеликий жаль, війна завжди актуальна — це я вам як колишній журналіст говорю.

У великих медіа створюють цілі відділи, котрі займаються суто висвітленням того, як українці захищаються від нічим не спровокованої російської військової агресії. Я не бачу, наприклад, щоб в американській пресі до подій в Україні зникав інтерес. Навпаки — ця тема висвітлюється ще детальніше, ще розлогіше.

Зрештою те, що відбувається у засобах масової інформації, мене насправді, мало цікавить. Набагато важливіше, що на порядку денному в моїх представників у Конгресі — і тут вже я, як виборець, а разом зі мною мільйони інших громадян США, не даємо розслабитись і «втомитись від війни в Україні». Ми інформуємо представників у Конгресі, повсякчас листуємося з нашими політиками, щоб вони знали, що потрібно виборцям. А нам потрібен ленд-ліз, більше санкцій і більше зброї. І ми (а це сотні тисяч активних українців, що є громадянами США) тримаємо політиків у тонусі, щоб вони не втомлювались від війни, а достеменно знали: допоки вона триває, їм доведеться жити під постійним тиском своїх виборців.

Я не розумію цієї фрази «Захід втомився від війни». Це якийсь абсурд, абракадабра і маячня

І я б не сказав, що ставлення до війни західних громадян, зокрема американців, змінилось. Вони і на п’ятий місяць уважно слідкують за подіями, і намагаються самотужки моніторити ситуацію на фронті. Я майже місяць зараз провів у Європі — в Польщі, Словаччині, Австрії, Чехії та Німеччині — і судячи з того, що в Чехії, наприклад, на всіх державних установах висять три прапори, український, ЄС і Чехії, та й узагалі все місто у прапорах, я б не сказав, що умовний Захід втомився від війни.

Костюм Canali, худі Vince, сандалі Arizona Slide Ultra Blue Birkenstock

Пам’ятаю ваш пост про те, чому українцям не можна нехтувати повітряними тривогами. Він був дуже виважений та фаховий, адже ви з супутників на власні очі бачите «прильоти». Але українці відреагували на нього по-різному, і це цілком передбачувано. Чи можливо все ж таки знайти оцей баланс між «йти в укриття» та «не збожеволіти від того, що в укриття треба йти п’ять разів упродовж трьох годин»? Дайте, будь ласка, пораду.

Порада тут може бути лише одна: під час повітряних тривог ви маєте негайно спускатись в укриття. Я розумію, як виснажує по п’ять разів за три години спускатись у сховище, але така ціна життя. Тут не може бути подвійного тлумачення. Тут має спрацьовувати набутий інстинкт самозбереження, помножений на знання з військової тактичної медицини. І як фахівець я вам скажу: зараз небезпечно у будь-якому місці України. Тепер може прилетіти у Миколаїв, а наступної миті влучити по Києву. Ми бачимо треки ракет, але місце пуску, маршрут і точку влучання нам під силу лише фіксувати. Передбачити точну траєкторію ракети ми не можемо. Тому не нехтуйте. Влучання у торговельний центр у Кременчуці чи у центральний район Вінниці показує, що або у виборі цілей немає жодної логіки, або гірше — рашисти навмисно обирають цивільні цілі. Тож бережіть себе і своїх близьких.

Слід заздалегідь дізнатися, де саме розташовується сховище. Якщо воно занадто далеко від вас або в неналежному стані, слід кОпати свою владу на місцях. Причому болісно. Повірте, такі прецеденти вже були, і коли громадяни починають вимагати і писати скарги, то і приміщення, і гроші на ремонт бомбосховищ знаходяться. Просто потрібно пам’ятати, що ви, а не чиновники чи орендарі приміщень, є справжньою владою. Влада і уряд — різні поняття. Уряд упорядковує, а влада — це ви. І якщо нічого не робити, так і не буде нічого.

За останні місяці ви декілька разів приїжджали в Україну. На ваш погляд, як змінилися країна та українці?

Я приїжджав в Україну у травні і в липні. І знаєте, це були дві різні країни. Травневий Київ — порожній, напружений і тривожний, із зачиненими магазинами і багатьма блокпостами. У липневій столиці повернулися навіть затори на дорогах. Працюють магазини і ресторани. На вулицях повно людей — навіть на прем’єру мого роману «Коко 2.0» прийшло близько трьохсот гостей, що в умовах воєнного Києва просто нереальна цифра. Нам пощастило, що не було повітряної тривоги.

Текст: Дар'я Слободяник

Фото: Taylor Hall O’Brien

Стиль: Liz Gardner & Josef Harris 

Локація: Madison Bodega

Ще в розділі BOOKS

Популярне