Chanel in Vogue — нова книга про спільну історію видання та модного Дому
У видавництві Thames & Hudson виходить нове двотомне видання Chanel in Vogue. Оформлений реліз у стилі "колор-блок", що відсилає до знаменитих двоколірних туфель-слінгбеків модного Дому. Перший том, написаний істориком моди Ребеккою К. Тюїт, охоплює період з 1910 по 1982 рік, а Сюзанна Браун написала вже про 1983–2025 роки. Ця праця має подвійний фокус: по суті, це спільна історія Vogue та Chanel. Як розповідає Тюїт, книга хронікує "дві переплетені долі, що пройшли крізь полотно моди XX століття". І, варто додати, крізь історію модної ілюстрації та фотографії.
Ім'я Габріель "Коко" Шанель уперше згадується на сторінках Vogue 15 січня 1913 року. Тоді вона була відома як модистка, і журнал звернув увагу на капелюшок, оздоблений егреткою (пером чаплі), у якому на сцені з’явилася акторка Габріель Дорзіа. Від самого початку ім’я Шанель асоціювалося не лише з модою, а й із ширшим світом культури, що відображало траєкторію життя самої дизайнерки. Прізвисько Коко вона отримала завдяки пісеньці, яку виконувала в кабаре. Згодом вона продовжувала підтримувати митців, створюючи костюми. Водночас довкола Vogue згуртувалося коло постійних авторів, яке невпинно зростало.
Знакові збіги
Авторки вказують на вражаючі синергії між брендом і журналом. У 1910 році Шанель відкриває свій перший бутік капелюшків на вулиці Камбон, 21 — майже тоді ж, коли Конде Наст, який придбав Vogue у 1909-му, почав формувати власний стиль видання. 1971 рік — Діана Вріланд залишає Vogue саме в той рік, коли пішла з життя Шанель. В 1983-му Карла Лагерфельда призначають креативним директором Дому — рівно через 100 років після народження засновниці. І Шанель, і Vogue стали невід’ємною частиною масової культури. За словами Ребекки Тюїт, обидві сторони "розуміли вагу самопіару, захисту власного іміджу, розбудови престижу та зміцнення власного наративу, аби легенда про них випереджала їх самих".
Якщо для журналу найвищою цінністю була досконалість без прив’язки до однієї особистості, то Шанель-жінка викликала не менше захоплення, ніж бренд. На початку кар’єри, яку перервала Друга світова війна, змусивши дизайнерку закрити ательє та виїхати до Швейцарії, вона уособлювала модерність власною персоною; після повернення — своєю нестримною творчою енергією.
Так само як перед Першою світовою прямі силуети Поля Пуаре без корсетів витіснили суворий вигин ліній Чарльза Фредеріка Ворта, після війни Шанель посіла місце самого Пуаре. Тюїт пише: "Про гардероб до 1914 року Шанель пізніше згадувала: "Жінка була лише приводом для демонстрації багатства, мережива, соболів, шиншили та надто коштовних тканин". Це був чистий Пуаре — він ставив жінку на п’єдестал. Шанель же творила для себе: вона відмовилася від надмірних прикрас на користь функціональності (наприклад, утилітарних кишень) та свободи рухів. Вона легітимізувала біжутерію та використовувала скромні тканини для створення розкішного вбрання. У 1957 році журнал Time проголосив, що Шанель винайшла genre pauvre (стиль бідності): "Вона одягла жінок у чоловічі джерсі-светри, створила лаконічну сукню на основі матроського тільника".
Спадщина та тріумфальне повернення
Шанель уособлювала рух, молодість, спортивний стиль та активний відпочинок. "Життя жінок змінювалося в режимі реального часу", — зазначає Тюїт. Шанель втілювала ці зміни в тканині, а Vogue — на папері. Фотограф Горст П. Горст колись сказав, що підтримка митців Конде Настом фактично створила модну фотографію як окремий жанр. "Зробіть із Vogue Лувр", — писав головній редакторці Едні Вулман Чейз Едвард Стейхен. Шанель також поєднувала в собі безліч іпостасей: вона була не лише найкращою моделлю для власних речей, а й мала хист до бізнесу. Фотографуючи Шанель у неї вдома, Vogue демонстрував абсолютність її стилю.
Після війни у Швейцарії Шанель повернулася з новою колекцією у лютому 1954 року. Французи прийняли її холодно, проте американці були в захваті. П’ять років по тому Vogue констатував, що у 1959-му "Влада Шанель" підкорила і Париж, і Штати. Журнал пояснював цей успіх візіонерством та важкою працею. Проте Тюїт додає, що були й інші, невловимі елементи, пов’язані з її творчою магією та містицизмом. Vogue проголосив Шанель "найвидатнішою індивідуалісткою, що будь-коли працювала з рулоном тканини". З цього матеріалу вона створила "уніформу", яку будь-яка жінка могла адаптувати під своє активне життя.
Епоха Лагерфельда
Слава Коко Шанель була настільки монументальною, що у 1969 році Кетрін Гепберн зіграла дизайнерку в бродвейському мюзиклі "Коко", костюми для якого створив Сесіл Бітон. У 1983 році, коли Карла Лагерфельда запросили очолити Дім, світ моди був одержимий супермоделями та починав свій флірт із Голлівудом. До моменту своєї смерті у 2019 році Лагерфельд став зіркою світового масштабу. Як пише Браун, в епоху "культу знаменитостей Лагерфельд сам став іконою".
"Спляча красуня" — саме так німецький дизайнер назвав бренд Chanel, коли щойно прийшов у бренд. Пробуджуючи модного гіганта, він легітимізував те, що Vogue на той час охрестив "зухвалим змішуванням високого та низького". Браун описує, як на сторінках журналу співіснували роботи різних фотографів, що дозволяло поєднувати "історичну елегантність та юнацький бунт" — риси, які визначали і підхід Лагерфельда.
Цифрова ера
Розквіт медіа і глобальна цифровізація збіглися з появою більш видовищних шоу та першими рядами, заповненими зірками. Американський Vogue, заснований у 1892 році, почав свою глобальну експансію у 1916-му з запуску британської версії, за якою у 1920-му послідувала французька. У період з 1999 по 2020 рік було запущено 15 нових видань Vogue по всьому світу, що значно розширило вплив як самого журналу, так і Chanel.
На глянцевих сторінках відображалися не лише мінливі тренди, а й оновлений список авторів та креаторів, чиї роботи транслювали зміни у візуальній культурі. Зокрема, Енні Лейбовіц приєдналася до команди у 1998 році. Ці митці мали доступ до технологій, про які Стейхен не міг і мріяти. Наприклад, портрет Карла Лагерфельда у славнозвісному портфоліо Vogue 2003 року "Аліса в Країні див" був створений за допомогою Photoshop.
Нова глава
Світ стрімко змінювався: у 2000 році відбувся запуск Style.com, за п'ять років світ побачив масштабну виставку Chanel в Інституті костюма, а потім появився Instagram — платформа, яка відкрила світ моди ще більш широкій аудиторії. Завдяки їй став відомим і фотограф Тайлер Мітчелл. У 2018 році він став першим темношкірим фотографом, що зняв обкладинку Vogue.
Із призначенням Віржіні Віар креативною директоркою у 2019 році, Chanel знову почала створювати жінка для жінок. У 2024 році, через рік після того, як Лагерфельд став темою виставки в Метрополітен-музеї, ключі від Дому отримав Матьє Блазі. Зараз він пише історію, яка з часом може стати третім томом видання Chanel in Vogue.
