Андрій Алфьоров про найкращі фільми Берлінського кінофестивалю

18 лютого 2019

Спеціально для Vogue.ua кінокритик Андрій Алфьоров підсумовує Берлінський кінофестиваль, який завершився 16 лютого.

Шарлотта Ремплінг отримує почесного "Золотого ведмедя" Берлінського кінофестивалю

Роздавши своє золото і срібло, закінчився 69-й Берлінський кінофестиваль. Але запам'ятається він не тільки і не стільки своїми нагородами, скільки абсолютно іншими, часто мало помітними, речами: на зразок того, що це був найкоротший фестивальний конкурс (16 фільмів проти 21, як зазвичай) за останні роки; скандальним відкликанням з цензурних міркувань фільму китайського класика Чжана Імоу «Одна секунда» (про жахи культурної революції); страйком транспортників, візитом скандального італійського журналіста Роберто Савіано (автора літературної першооснови фільму і серіалу «Гоммора»), побутописця неаполітанської мафії, який останні 12 років живе під поліцейською охороною; прощальною піснею Дітера Кьосліка – довготривалого директора Берлінале, чий контракт закінчився і, всупереч очікуванням, продовжений не був; українською участю в головному конкурсі, де наші інтереси представляв фільм Агнешки Голланд «Містер Джонс».

    

Сувенір (The Souvenir, 2019), режисер Джоанна Гогг

Санденсівський хіт британки Джоани Гогг, у якому донька Тільди Свінтон (Онор Свінтон Бірн) разом з матір'ю розігрують напівбіографічну історію самого автора.

На екрані приблизно середина 1980-х. Донька заможних батьків вчиться режисури, явно натхненна поколінням великих «розгніваних». І оточення її не мало нагадує гнівливих екранних хамів Річарда Гарріса і Річарда Бартона. Але з появою мовчазного, трохи схожого на Гоакіна Фенікса, хлопця з замашками аристократа (актор Том Берк грає тут такого перевертня і дуже переконливо гарчить), все це веселе студентське життя змінюється (до пори до часу) на тихе сімейне щастя.

Джоанна Гогг, незважаючи на своє британське походження, явно надихалася американцем Кассаветесом (від нього в кадрі ніжно-жорстокі відносини чоловіки-жінки і надвеликі плани осіб), а в продюсери заманила самого Мартіна Скорсезе. Свінтон у хустині трохи схожа на Тетчер і перетворює на справжній перформанс вечірнє приготування до сну своєї героїні. А донька – просто чудо, яка талановита. Сам же «Сувенір» лише здається простою історією про знемогу творчої інтелігенції. За показною банальністю, лірикою і такою відкритою наївністю ховається дуже складна сюжетна конструкція, в якій відразу все: приреченість, скороминучість почуттів, розчарування і дорослішання. Героїня хоче знімати кіно про добрих простих людей, але знімає в кінці кінців про себе. Так заповів Кассаветес.

Фільм, який доводить, що яблуко від яблуні – зовсім не далеко падає.

Милістю Божою (Grace a Dieu, 2019), режисер Франсуа Озон

Потужна драма на актуальну і скандальну зараз у Франції тему: літній священик з Ліона, Бернар Прейна, багато років спокушав дітей в католицькому літньому таборі. Мовчання першим порушив якийсь Олександр Герен (у цій ролі озонівський альтер-его Мельвіль Пупо, зірка «Часу прощання») – поважний банківський службовець, ревний католик і батько п'ятьох дітей. На крик Герена, обуреного тим, що отець Прейна як і раніше служить і, мабуть, продовжує калічити дітей, відгукнулося ще кілька його старших жертв. Озон виводить у центр сюжету ще двох – здорованя Фрасуа Дебора (Дені Менуше), який запускає спеціальну інтернет-платформу, де жертви служителя цервки могли б зізнаватися, і астенічного епілептика Еммануеля (Сван Арло), у якого після тих літніх таборів все життя підкосилося. Отець Прейна зараз нудиться за гратами. Рішення щодо його долі французький суд винесе вже 7 березня.

«Милістю Божою» навряд чи якось вплине на вердикт суду. Та й не потрібно. Фільм Франсуа Озона адресований суспільству, людям, а не судовим виконавцям. Він, власне, про людей. Про їх мовчазне потурання, через що панує злочин. Адже діти, як могли, намагалися говорити батькам про те, що з ними було в тих літніх таборах. Але ті воліли не чути. Цікаво, як паралельно Озон працює з другим планом – дружинами, дітьми, батьками. В одній зі сцен дружина Олександра Герена вирішує зізнатися в тому, що в юності її згвалтував друг сім'ї. Зізнатися навіть не чоловікові, але герою Свана Арло. А закінчує Озон і зовсім на високій ноті, коли старший син Мельвіля Пупо запитує батька перед сном: «Тату, ти все ще віриш в Бога?». Відповідь, як не дивно, дає музика, яку написав для фільму Євген Гальперін (у співавторстві з братом Сашком Гальперіним). За легендою, Озон подивився «Нелюбов» Андрія Звягінцева і покликав Гальперіна писати музику. Центральна тема, після якої ще довго тремтять ноги, відсилає до хоральної прелюдії фа-мінор Баха, а з появою на екрані кожного наступного з трьох героїв, тональність дещо змінюється. У кожного з трьох, як у інструменту, своє неповторне звучання. А дитячий хор, що з'являється у фіналі (який мали записувати в Києві) – композитор спритно перетворює в потужне джерело світла.

Озон, якого все життя вважали представником «кінематографа тіла», зняв кіно, позбавлене будь-якої сексуальної розкутості. Хоча сама тема, здавалося б, передбачала якесь альмодоварівське  «Погане виховання». Вперше в житті автор «Щурятника», «8-ми жінок» і «Подвійного коханця» як простий журналіст об'їздив всіх своїх героїв і годинами їх розпитував про те, що трапилося. Так, що фільм цілком міг би бути документальним. Олександр Герен пожертвував картині свою особисту переписку з церковною адміністрацією. Ці листи, без всяких правок, озвучені закадровим голосом артиста.

Проте, «Милістю Божою» не документальний, а художній твір, чия суть, повз голови, потрапляє в саме серце. Він ширший заявленої теми. Це фільм, в якому герої не діляться на мучителів і жертв. Тому що жертви тут всі: головні герої, тому що пережили насильство над собою; отець Бернар Прейна – тому що це насильство здійснював; а батьки, дружини, суспільство і представники Ватикану – тому що воліли мовчати навіть тоді, коли все знали.

Після великої драми «Під піском», це другий фільм Франсуа Озона, в якому немає звичних ігор з жанровими архетипами, шарад, головоломок, немає оммажа великим авторам минулої епохи. «Милістю Божою» – кіно, яке відмовляється розважати і майже відмовляється обнадіювати.

Синоніми (Synonymes, 2019), режисер Недав Лапід

Фільм, який дихає якоюсь дурнуватою сексуальністю і показаний під завісу фестивалю, є переможцем цьогорічного Берлінале. Напівбіографічна дичина, нахабна, задирлива і обурлива, знущається, але намагається втиснутися десь між «Останнім танго в Парижі» і «Мрійниками». Від першого шедевра Бертолуччі тут сторонній незнайомець у французькій столиці, порожня квартира з ванною і кашемірове пальто кольору мангового пюре, яке Марлон Брандо носив у тому великому фільмі. Від «Мрійників» – двоє розпещених нащадків якоїсь французької знаті, що травестують не тільки героїв Бертолуччі, а й усіх персонажів Нової хвилі разом узятих, з їх вільними вдачами, сексуальною нерозбірливістю і буржуазним шиком. Саме вони дадуть притулок і одягнуть голого незнайомця (Том Мерсьє), який біжить в Париж з рідного Ізраїлю з єдиною мрією – стати справжнім французом. Пригоди ізраїльтянина в Парижі – ланцюг істеричних ескапад: Йоав буде тягатися по вулицях зі словником, ненадовго влаштується охоронцем в ізраїльське посольство, звідки його дуже скоро з тріском виженуть; бодігардом, порномоделлю (там його будуть змушувати під об'єктив вставляти палець в одне місце і кричати на івриті), а в кінці залякає своїм напором цілий оркестр боязких французів.

Я була вдома, але (Ich war zuhause, aber, 2019), режисер Ангела Шанелек

Драма про кризу неприємної жінки середнього віку, яка (коли не танцює) із завидною регулярністю: або істерично кричить, або взагалі виставляє за двері своїх двох дітей, а ще виносить мозок продавцеві велосипедів і всім іншим, що зустрічаються на її шляху. Ангела Шанелек, плід знаменитої «берлінської школи», експериментує (поєднуючи їх) з фактурами і кіномовою: тут намагаються уживатися осли і собаки, актори професійні і люди з недугами; ігрові та документальні матерії; довгі, як удав, сцени з нескінченним занудством про мистецтво. Шанелек схрещує шведа Ройя Андерсона з Йоргасом Лантімосом так, що її кіно в якийсь момент не розуміє ким себе вважати – фільмом чи арт-інсталяцією.

Містер Джонс (Mr. Jones, 2019), режисер Агнешка Голланд

Українська (фільм зроблений в співпродукції з Британією та Польщею) участь в цьогорічному Берлінале. Екранізація історії реального розслідування, яке, собі на погибель, провів британський журналіст Гаррет Джонс – Орфей в окулярах, що проміняв пост зовнішньополітичного радника британського прем'єра Ллойда Джорджа на вільні хліби фрілансера, тричі в 1930-х спускався в пекло сталінського СРСР; автор сенсаційного і фатального матеріалу про Голодомор в тодішній Радянській Україні, що надихнув великого Джорджа Оруелла на знамениту антиутопію «Колгосп тварин».

Одна з останніх польських класиків, що починала сценаристом Анджея Вайди і дослужилася до американської прописки і великих платформних серіалів, на кшталт «Прослушки» і «Карткового будиночка», перших американських зірок (Шон Пенн, Леонардо ді Капріо) і оскарівських номінацій, Агнешка Голланд приблизно раз в два роки знімає, що називається, кіно для себе і, як годиться великому автору, про себе. «Містер Джонс» кіно, звичайно, не про Голодомор, як помилково декларували багато. У всякому разі нічого нового про Голодомор тут не повідомлено. Нічого з того, про що вже багато разів говорили. Хоча окремі сцени лякають не натуралізмом, а одними натяками на канібалізм. Тим більше дитячий.

«Джонс» – чесна виробнича драма, яку Голланд перетворює в якусь оду професії журналіста, і яку дуетом виконують англієць Джемс Нортон (йому довірили Гаррета Джонса) і американець Пітер Скарсгаард. Саме між їх героями будується центральний конфлікт: нортонівський Джонс, вийшовши з радянської в'язниці (куди його кинули за шпигунство), першим ділом сповідається персонажу Скарсгаарда – Уолтеру Дюранті, кульгавому гуляці і кокаїнщику, Пулітцерівському лауреату і керівнику московського бюро «Нью-Йорк Таймс» . Але замість підтримки отримує по носі. А після публікації скандально відомого матеріалу Дюранті в березні 1933-го і зовсім видає хамське його спростування з заголовком «Росіяни голодні, але не голодують», де художньо узагальнює офіційний погляд Кремля. Викриття сталінських злочинів – це стрілянина, в першу чергу, за своїми: до неприємної правди Гаррета Джонса про жахи колективізації в СРСР не готові самі англійці. Бернард Шоу, який  приблизно в той же час побував в СРСР, голоду ніби й не помітив, ще й ляпнув після повернення, що ніколи так ситно не їв. «Містер Джонс» – про мовчання, як злочин не легший від інших; докір, ножі в спину сучасним ЗМІ (і художникам в тому числі), які обслуговують великі і малі режими.

«Містер Джонс» в якійсь мірі правонаступник «Всієї президентської раті» (1976) Алана Пакули: та ж романтика неспокійних телефонів, списані блокноти, небезпека, всемогутні видавці (тут зокрема Вільям Рендольф Герст, з якого Орсон Веллс десятиліття потому спише свого громадянина Кейна); те ж неозначене майже особисте життя. Зрештою Голланд зніме історію професії. Професії епохи фейкових новин, що зникає.

Кинопремьера · Берлин ·

Ще в розділі Кіно

Популярне