Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Ті, що лишилися: як парфумерка Анна Соколова створює парфуми в бомбосховищі

06 квітня 2022

Інді-парфумерка Анна Соколова, засновниця парфумерного бренду SKLVA Perfumes, залишилася в Києві та створює парфуми в бомбосховищі

24 лютого я прокинулася о 5:30 ранку від пронизливого дзвінка у двері. На порозі стояв схвильований брат: «Чому ти не відповідаєш на дзвінки?! Київ бомблять! Збирайся й хутчіше пішли».

Я міцно спала, не чула вибухів, а нічний режим на телефоні ретельно оберігав мої сни. Через це брат не зміг додзвонитися й під «бомбардуванням» прийшов по мене. Я була в шоці від його мужності. Це вже потім ми дізналися про існування й звуки роботи ППО.

Не знала, що вмію так швидко вдягатися. Напередодні брат казав мені купити ліки, зібрати документи та тривожну валізку. Я була впевнена, що війни не буде, тому пропустила це все повз вуха, але якимось дивом за день до війни таки сходила до аптеки – завдяки цьому в мене досить потрібних ліків, які маю приймати кожного дня.

Схопила наплічник, вкинула туди свій і ветеринарний паспорт кішки, теплі штани, зубну щітку без пасти й усе. Ліки тримала в руках і забула покласти.

Вибігла з дому, усе тіло трясеться. З братом двоє його найближчих друзів. Ми всі живемо в одному районі. Надворі ще темно. Намагаюся запитати, що сталося, а мої голосові зв’язки заніміли. Вичавила з себе запитання, дізналася про вибухи, які вони чули. Почала кашляти й відчувати, що грудна клітка палає, наче від бронхіту. Так я дізналася реакцію власного організму на найбільший переляк у моєму житті.

Ми побігли до метро. Люди, наче нічого не сталося, прямують собі на роботу, продається шаурма, вхід у метро як зазвичай по 8 гривень. Ми помітили лише одну таку ж налякану людину з валізкою біля входу в метро, і згодом кілька людей на станції. Сіли на лаву, почали телефонувати найближчим людям – брат будити батьків, які живуть в іншій області, а я – чоловіка, з яким розлучаюся і за життя якого хвилююся. На жаль, війна розставила багато крапок над «і». За кілька днів він поїхав до Львова, нічого мені про це навіть не сказавши.

У метро ми знайшли телеграм-канали офіційних новин і зрозуміли, що вибухи, які чули хлопці, це була робота ППО (протиповітряної оборони). Просилися до вбиральні – працівники станції нас не впустили. Згодом зрозуміли, що треба повернутися додому, зібрати тривожну валізку, підготувати переноски для котів і в разі повітряної тривоги зустрітися разом у метро знову. Далі вже думатимемо, що робити. Погодили план, вийшли з метро, зробили 10 кроків і почули першу пронизливу сирену повітряної тривоги у своєму житті.

Все завмерло. Це нагадувало кадр із фільму. Як за командою, ми вчотирьох розвернулися на 180 градусів і чкурнули назад до метро. Знову серце калатало й вистрибувало з грудей. Уже в метро дізналися, що тривога була через збитий безпілотник.

Далі ми розійшлися по домівках збирати речі. Я ввімкнула якийсь український канал на YouTube, щоб було не так страшно й бути в курсі подій. Зрозуміла, що варто слухати лише перевірену інформацію й уникати фейків, і відразу про це розказала підписникам в інстаграмі, закликала зберігати спокій.

Мозок почав перелаштовуватися під події. First things first. Поки є час, треба поїсти, навіть якщо не хочу, бо невідомо, коли зможу потім. Зібралася – і вже скоро знову почула сигнал тривоги. Побігла з тривожною валізкою до метро. В кожного з нас є домашній улюбленець, тож ми заздалегідь домовилися, що котів заберемо всіх разом, якщо їхатимемо з міста. В метро ми просиділи одну чи дві години, і це було жахливо. Протяги, неймовірно холодно. Ми дуже змерзли. Але навіть так, під гул метро, я заснула, притулившись до колони. Коли прокинулася, перша нестерпна думка – війна. Тижнів зо два я була найщасливішою, коли спала.

Ми вирішили не розділятися й заночувати в друзів, бо їхня квартира найближча до метро. Вночі я майже не могла спати, та, коли задрімала, почула вибухи. Усі схопилися й вибігли з квартири. Тут друзі згадали, що в їхньому будинку є бомбосховище й запропонували забігти в нього, бо воно ближче за метро. Ми побігли до підвалу й були шоковані – це було дуже добре адаптоване укриття зі стільцями, ліжками, зробленими з палет, водою, світлом і туалетом. Виявилось, що там є навіть чайник і старенька мікрохвильова пічка. Голова ОСББ потурбувався про все заздалегідь.

Так ми оселилися в бомбосховищі. Принесли туди ковдри, подушки, облаштували собі куток. Хлопці їздили за продуктами, ми з подругою готували їжу у квартирі. Вдень ми з братом ходили годувати котів.

Виходити з укриття було страшно не лише через тривоги, а й через бурхливі дії диверсійно- розвідувальних груп у Києві. Страх. Страх. Страх. Але треба було рухатися й крок за кроком його переборювати. Думати. Діяти. Виживати.

Їхати чи не їхати? – в цьому полягало питання перших днів. Ми не мали власного авто. Виїхати з трьома котами без нього здавалося важкою пригодою. Та й куди їхати? У будь-який куточок країни може прилетіти бомба. І чому я маю їхати? Чому я маю лишати свій дім і свою країну? Свою роботу, свої парфуми? Мене це неймовірно обурювало. Після палких обговорень ми вирішили, що Київ – найбезпечніше місце в країні, бо тут влада, і столиця оборонятиметься до останнього. Цікаво, що ми навіть не розглядали варіант того, що влада може виїхати. На щастя, наші сподівання виправдалися.

На другий день війни ми побачили винищувач, що пролетів просто біля вікон. Звук був такий, наче летить снаряд. Якраз три секунди. Я думала, що помру. Впала на підлогу. Але то був літак. Ми прожогом вилетіли в коридор і побігли до підвалу. Прибігли, серце калатає. Сидимо всі в шоку. І тут підходить один з «бригадирів» бомбосховища й запитує: «Бульйон будеш?».

Сенс його слів до мене дійшов не відразу. Потім вичавила: «Буду». Він: «Тару давай». Я дала чашку, бо іншого посуду не мала. Через 5 хвилин він приходить із цілою каструлею зупи з куркою, картоплею. Повноцінна зупа. І каже: «Наливай усім, щоб ви наїлися гарячим як слід».

Я подякувала. Сиджу, навернулися сльози. Ми не самі. Ми тут усі разом.

Почали знайомитися й спілкуватися з людьми в бомбосховищі. Усі намагалися допомогти одне одному. Купляючи їжу собі, друзі закупили її й для сховища, те, що попросили бригадири й окремі люди. Я шукала ліки для подруги й іншої жінки. Але найбільше люди потребували підтримки, обіймів і звичайної привітної розмови. Просто відвернути увагу. Я людина товариська, швидко роззнайомилася й намагалася бути уважною. Зайти привітатися, обговорити новини, спростувати фейки й зупинити паніку, яку вони викликають. Принести чаю, когось обійняти або просто посидіти поруч.

На адаптацію до нових умов життя – сховище-кішка-квартира друзів-сховище – пішло 3 дні. В цей час парфумерні шанувальники почали зазначати мене в сторіз і показувати, що флакончики SKLVA Perfumes були в них у тривожних валізках. Люди писали, що вони заспокоюють, і, на диво, розраджують у цей період. Що вони ніколи не думали, що парфуми матимуть для них якесь значення під час реальної війни.

Неймовірні українці повивозили свої улюблені аромати з Ірпеня й Харкова. Це мене так вразило, що я плакала. Ювелірка Катерина Тітова, евакуюючись з Ірпеня з дітьми через підірваний міст, схопила паспорт, білизну й два парфумерні флакони – SKLVA [sea citrus] і Chanel. Мене це приголомшило: ризикуючи життям, втрачати дорогоцінні хвилини на парфуми…

На четвертий день я почала відчувати землю під ногами та власну силу. Я зрозуміла, що маю боротися. Не здаватися. Так, як можу. А як? 156 см зросту, нуль бойового досвіду – навряд чи я принесла б користь у ТрО. Вирішила, що маю й далі робити те, що робила, не зважаючи ні на що, – створювати парфуми.

Думки були одні: перемога, незламна волелюбність українців, яку я відчувала. Почала питати друзів, чим пахне Україна? Відчула цей дух свободи. І відразу побачила картину – поле пшениці, зелень, родючий чорнозем, сонце й чисте блакитне небо. Це й стало основою ідеї для розроблення парфуму [freedom].

На п’ятий день війни я почала працювати. Перенесла у ванну кімнату ваги й компоненти. Почала розробляти структуру аромату. Наступного дня зрозуміла, що боротьба зі страхом під час повітряних тривог удома занадто складна. Важко зосереджуватися на роботі й постійно перемагати страх. Так вирішила перенести роботу до бомбосховища. Адже лише там я можу хоч якось видихнути, сконцентруватися й почуватися в порівняній безпеці.

На другому й третьому тижні війни було дуже важко працювати. Мозок почав нагадувати медузу, голова зовсім не варила. Зрозумівши, що це реакція на дуже сильний стрес, дала собі змогу відпочити. Абстрагувалася від новин на ті способи відпочинку, які в мене були до війни, – аніме та манґа. Було важко читати щось миле й веселе, тому я знайшла манґу про японську мафію якудза. Там також війна, бої, розбори, але іншого штибу. Продовжила дивитися Атаку Титанів. Так я вдалося трохи відновити ресурс – а з ним і розроблення SKLVA [freedom] в бомбосховищі.

На третій тиждень війни Київ пожвавився. Навіть почали варити каву. Відкрилося більше крамниць, зоомагазинів. Я знайшла корм для кішки. Влада закликала малий і середній бізнес відкриватися, щоб економіка працювала. Я подала заявку на спрощену систему оподаткування, на таксі вивезла з Вишгорода від помічниці частину своїх парфумів і відкрила бізнес під час війни.

Коли поділилася в інстаграмі, що працюю над парфумом нашої свободи [freedom], люди почали репостити цю новину із закликами підтримати український бізнес. Багато хто був готовий скинути гроші, допомогти, але я просила їх допомагати ЗСУ.

Підписники переконали мене відкрити передзамовлення на SKLVA [freedom]. 10% від його вартості ми перераховуємо на потреби Збройних Сил України. Нині є цікавість і до вже випущених ароматів – ялівець із чорною смородиною [cassis chypre], весняний вологий гіацинт із землею й бузком [suede hyacinth], малиново-фіолетова петунія з ладаном і шкірою [urban petunia]. Пішли замовлення. Бізнес ожив. 

Ще в перший день війни мені написали всі друзі з-за кордону, навіть ті, з ким я особисто не знайома. Я отримала запрошення приїхати до Флоренціі від італійського парфумера Giuseppe Imprezzabile, засновника бренду Meo Fusciuni, аромати якого дуже шаную. Він щодня писав і хвилювався за моє життя. Далі зі мною познайомився канадський парфумер Matt Meleg з Meleg Perfumes, запропонувавши переїзд до Канади. Я була вражена й щиро вдячна. Але моє місце тут. Удома. Я маю свою роботу і хочу її робити.

Життя в Києві «стабілізувалося». До комендантської години о 20:00 прийти в бомбосховище. Ніч там. Зранку перевіряю кількість повітряних тривог за ніч. Інтернету в укритті не було. Під розчинну каву на вулиці біля дверей бомбосховища – звернення Президента й вивчення новин. Адже від цього залежить, чи буду я взагалі виходити звідти. Далі «робота з виживання» – походи до крамниць, додому – погодувати кішку, сходити в душ, приготувати їжу.

У дні, коли їжа є, або в перервах між тривогами, – робота зі SKLVA Perfumes. Робота надала мені сил. Впевненості. Рішучості. Я наче відчувала рішучість і впевненість українців у цій боротьбі. Щодня я виграю війну всередині себе й не даю ворогові перемогти.

Тепер, коли українські військові вигнали рашистів з Київської області, я повернулася додому й перенесла туди роботу. Президент сказав по можливості повертатися до нормального життя. Вдома й стіни допомагають. Я відпочила трохи, і відчула увесь накоплений стрес у тілі за ці майже півтора місяця війни. Зрозуміла, звідки бралося це фізичне безсилля, коли я, наче привид, ішла додому. Коли всередині порожньо й зовсім немає сил.

Намагаюся з цим щось робити. Дихання, гарячий душ, чай. Дуже допомагають музика й співи.

Ми всі неймовірно стомилися. Наші серця розірвано. Неймовірна кількість болю, горя й люті.

Але українці борються далі. Кожний на своєму фронті.

І так буде до самої нашої перемоги!

Ще в розділі PERFUMES

Популярне