RU UA

Журнал VOGUE

Підписатися
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

Її звали Джулія: як я закохалася в дівчину

06 червня 2020

«Ось такі парфуми були в багатьох моїх дівчат, хоч вони й чоловічі», — сказала Джулія, ставлячи флакончик Chanel назад на полицю. У цю мить мені став зрозумілий її стиль в одязі, підкреслено чоловічий і спортивний, хрипкий голос і рішучість, якої я ніколи раніше не зустрічала в жінок. Можливо, саме тоді все почалося. Але про це трохи згодом.

Текст і фото: Марія Павлюк

Єдиною метою моєї подорожі в Париж була робота: я вперше летіла знімати Paris Fashion Week. За тиждень до від’їзду я судомно відкривала свій блокнот щопівгодини, намагаючись переконатися, що не проґавила щось важливе.

У Парижі треба було десь жити, і мій бойфренд через свого бізнесового партнера розшукав контакти Джулії — вони дружили. Вона люб’язно погодилася мене прийняти у себе на час мого відрядження й допомогти з усіма труднощами, якщо такі будуть. Чергова нова людина, чергова історія знайомства. «Привіт, я Марія».

Може, все почалося, коли ми ховалися від зливи в маленькому кафе в Маре й пили капучино. Вона не відривала від мене очей, а я й далі торохтіла про покази, дизайнерів і акредитації. Або, може, коли вона чекала на мене вдома з вечерею. Або в той суботній ранок, коли дорогою на Монмартр ми зазирнули на барахолку й не могли зупинитися, розглядаючи скарби.

Дні в Парижі летіли один за одним, і я не встигла озирнутися, як Джулія стала мені близьким другом. Вечорами вона поверталася раніше й готувала нам вечерю. «Mon Bebe (саме так вона мене прозвала через нашу різницю у віці), ти де? Час вечеряти!» Саме за цими вечерями ми розповідали одна одній, як минув день, ділилися поглядами на життя, плакали, сміялися й уже не уявляли життя без таких вечорів.

Той тиждень був не найлегшим у моєму житті: одна за одною приходили відмови в акредитаціях, і це було як ніж у серце. Але Джулія вселяла в мене таку віру в себе, і надавала таку підтримку, якої я давно не відчувала.

В один із днів я прокинулася раніше, щоб їхати знімати стрит-стайл. Поки в напівтемряві шипіла кавоварка, я, ще напівсонна, перевіряла пошту. І раптом — заповітна акредитація: моє перше шоу Celine зі щойно призначеним Еді Сліманом. «Я тобі казала! Казала! Ти підкориш вершини!» — Джулія ввімкнула 'Promises' Calvina Harisa і ми танцювали так довго, поки я, нарешті, не повірила в те, що відбувається.

Напередодні я у своїй звичній манері торохтіла, як мрію побувати в Moulin Rouge. Я ще не закінчила теревенити, а електронні квитки вже були в Джулії. «Вуаля! Мрії мають здійснюватися. Будь готова завтра о 22:00». Поки я збиралася відразу на два найважливіші заходи в моєму житті й намагалася нафарбувати губи, у мене трусилися руки. Попереду було перше в житті й кар’єрі шоу Celine, а після нього — перший похід у Мулен Руж. Я зашнурувала конверси, кинула в сумку підбори. Обов’язково зміню їх перед кабаре.

На показі зі мною трапилася мить, яка багато що перевернула в моєму уявленні про роботу й про себе. Після всіх перевірок, акредитацій і черг я, нарешті, зайшла всередину — і втратила дар мови: всередині була абсолютна темрява. Облич людей, які стояли зі мною поруч, було не видно. Фотографи бентежилися й не розуміли, як працювати. І раптом — хвилі спалахів, страшні крики. Розвернувшись подивитися, що відбувається, я остовпіла: в десяти сантиметрах від мене стояв Карл Лагерфельд. Я могла чітко розгледіти риси його обличчя, підсвічені спалахами фотографів з іншого боку. Опинитися в епіцентрі такої бурі непросто: виживає найсильніший. Імовірність зробити крутий кадр? — нульова. Але ось я вже стою й знімаю. Роблю кадри, які підсилюють віру в себе на роки вперед: я впораюся з усім.

І ось я вибігаю після показу. На вулиці вітер, який зриває з мене шовкову сукню, але мені все одно. Я захлинаюся сльозами щастя, водночас сміюся й скачу. Саме в ту хвилину я усвідомила для себе значущість того, чим захоплюся в цьому житті.

В ту ніч я була ніби одурманена. Чи то поглядом Джулії, який говорив мені більше, ніж могли б сказати слова, чи то зародком закоханості, чи то першою зустріччю з Карлом. На зворотному шляху в таксі, добре за північ, вона вперше взяла мене за руку. Був кінець вересня, мої губи все ще були в червоній помаді, а за вікном проносився Париж: «Я ніколи не зустрічала таких дівчат, як ти».

Як давні подруги, які прожили десять років разом, ми змивали макіяж, розгулюючи домом  в домашніх капцях і вечірньому вбранні. Чистили зуби, намагаючись розповісти якісь історії з повним ротом пасти, а потім розходилися по своїх кімнатах, придумуючи жарти навздогін, від яких сміялися, не в змозі зупинитися. Потім я ще кілька годин обробляла фото й заснула майже під ранок.

Наступного ранку була субота — можна було виспатися, але о 9:00 я вже була на ногах. Джулія втекла за свіжими круасанами. Яким солодким виявився той сніданок! Я була виснажена моїми тодішніми стосунками й марною надією отримати хоч трішки любові й уваги. Я так втомилася себе переконувати, що для щастя мені ніхто не потрібен, що я щаслива сама із собою, що, гріючись у променях ранкового сонця, я хотіла заплющити очі і їсти цей сніданок кожен наступний день мого життя.

Все під ту ж пісню Promises ми швидко прибрали зі столу й вирушили до кварталу художників. Варто було мені тільки зацікавитися барахолкою, що розгорнулася трохи нижче Сакре-Кер, як Джулія вже знайшла місце для паркування. Тієї суботи я не могла зрозуміти, чим я заслужила таку погоду, таке місто, таку роботу й таку людину. Людину, яка могла довго дивитися в ту саму точку, що і я, перед тим, як я зроблю кадр: «Я хочу побачити світ твоїми очима. Одного разу в мене це точно вийде».

Купивши два флани в милій буланжері на розі, брязкаючи коштовностями, знайденими на барахолці, ми вирушили вгору до базиліки. Як закінчився той вечір, мені важко пригадати. Чи була це та вечеря у французькому ресторані, коли ми бігли паркінгом і заливалися сміхом? Або, може, то був індійський ресторан, коли я торкнулася теми своїх стосунків і не змогла стримати сліз? Або, може, це був фільм, диван і пляшка вина, коли я заснула прямо посеред кіно в неї на колінах? Усі ці миті злилися воєдино, і сьогодні я навіть не можу виділити найзворушливіших.

У неділю після неспішного пізнього бранчу ми вирішили прогулятися до Сени. Я знала, що вже спізнююся на вечірній захід, але не хотіла, щоб цей день і цей тиждень закінчувалися. Ми сиділи на каменях біля Сени, і кожен мовчав про своє. Годиною пізніше, коли ми вже мчали крізь ці затори міста на коктейльну вечірку Conde Nast, Джулія поклала руку на моє оголене коліно й сказала, що все буде добре — мені просто варто довіритися їй. Вона всього лише поклала руку, а в мене пішла обертом голова.

Пізно ввечері я сиділа, загорнувшись у ковдру, і навіть не намагалася стримати сліз. Джулія переконувала мене, що я гідна більшого. Вона залізла до мене під ковдру. Поклавши голову мені на груди, мовчки спостерігала, як миготять фото на моніторі, ніби це миготіли наші останні миті разом.

То був наш з нею останній вечір. Мій бойфренд мав заїхати за мною наступного дня, щоб побути зі мною ще кілька романтичних днів у Парижі. Вже потім я дізналася: відряджаючи мене до Джулії, він просив не просто подбати про мене, а ще й допомогти в чомусь. А саме: організувати освідчення на Ейфелевій вежі. Коли історія повернула в несподіване для всіх річище, в останню мить Джулія скасувала бронь.

Летіти додому я мала через Венецію. На мене чекав цілісінький день у місті моєї душі. Ніби після десяти днів у якомусь вакуумі, я була рада нарешті побути наодинці зі своїми думками в місті, де мене ніхто не знає. Була глибока ніч, я працювала; через кілька годин потрібно було виїжджати в аеропорт. На екрані висвічується: «Ти спиш? Я дещо зробила, тільки не сердься». Це були скриншоти її квитків до Венеції. Вона летіла зі мною.

Мене раптом охопило дивне відчуття, ніби саме так я завжди хотіла прожити своє життя. Ніби я, нарешті, знайшла загублену частину — і знайшла саму себе. Тоді я раптом усвідомила, що ніколи не відчувала нічого подібного.

Наша історія не має продовження. Але з тієї самої миті після кожного паризького Тижня моди я беру зворотний квиток з пересадкою у Венеції. Іду в кафе біля моста Ріальто, беру капучино й думаю про те, де ця історія бере свій початок.

Відтоді минуло багато часу, я отримала гранд у Венеції й у січні цього року повернулася на вулиці нашого міста. Цікаво, чи знає вона, що я тут?

1 / 7
2 / 7
3 / 7
4 / 7
5 / 7
6 / 7
7 / 7

Париж ·

Ще в розділі Б'юті-гід

Популярне