Коли мода перестане ігнорувати та підводити людей з інвалідністю?
Індустрія моди десятиліттями не враховує потреби людей з інвалідністю — і це величезна системна проблема. Френсіс Раян прямо запитує: коли мода почне думати про мільйони людей, яких вона свідомо не помічає. Раян — британська журналістка, письменниця та активістка з прав людей з інвалідністю. У 2021 році благодійна організація Shaw Trust назвала її однією з десяти найвпливовіших британських активісток у цій сфері. Її текст — це точний і чесний аналіз того, як індустрія моди досі не бачить значну частину своєї аудиторії.
Коли мені було десять років, я уявляла себе дизайнеркою одягу. Я брала чистий аркуш формату A4 і малювала знову і знову. Я малювала сукні, взуття, спідниці. Разом із цими речами я малювала радість. З роками малюнки зникли, але любов до моди залишилася. Думаю, життя з інвалідністю цьому лише сприяло. Коли незнайомі люди бачили в мені насамперед крісло колісне, продуманий образ ставав способом повернути собі ідентичність. Одяг допомагав заявити про себе і нагадати, ким я є.
У 32 роки я захворіла на хронічну недугу. У той момент цей спосіб самовираження зник майже миттєво. У мене ледве вистачало сил почистити зуби. Про макіяж не йшлося зовсім. У кращі дні я знову почала користуватися дорогим зволожувальним кремом. Це стало щоденним ритуалом. Простим жестом турботи про шкіру. І водночас способом відчути себе собою. Я все ще була тут. Десь під подушечками пальців.
Про такі речі майже не говорять. Якщо перегорнути сторінки більшості модних журналів, де знімаються моделі без інвалідностей, може скластися хибне враження, що люди з інвалідністю не цікавляться модою або індустрією краси. Водночас простори, які асоціюються з красою, стилем і доглядом, часто є банально фізично недоступними. Магазини одягу, салони краси рідко враховують потреби людей з інвалідністю. Якщо індустрія не вірить, що жінка на кріслі колісному захоче зробити манікюр, вона не бачить сенсу встановлювати пандус.
Проблема полягає не лише в байдужості. Проблема глибша. Індустрія моди досі сприймає людей з інвалідністю як виняток. Наш зовнішній вигляд часто оцінюють через упередження і не сприймають у межах звичних уявлень про красу. Видиму інвалідність сприймають як щось дивне. Кожна людина з інвалідністю знає, що навіть звичайний похід до супермаркету може перетворитися на випробування. Люди нас детально та довго розглядають. Вони не відводять погляду. Вони дозволяють собі просто витріщатися.
Життя жінки з інвалідністю часто проходить на постійній межі. З одного боку, суспільство вимагає доводити власну "нормальність". З іншого боку, очікує, що ми не будемо відчувати сором за власні відмінності. Ця внутрішня напруга не зникає. Вона супроводжує щодня.
Коли до моєї інвалідності додалася хвороба, внутрішній конфлікт лише загострився. Моє тіло змінилося. Воно більше не виглядало і не функціонувало так, як раніше. Я почала ставити собі просте, але болісне запитання: чи залишаюся я собою? Якщо я мушу носити піжаму замість джинсів, як зберегти відчуття впевненості? Як не знецінювати себе? Чим більше я читала про жіноче сприйняття тіла, тим ясніше ставало: звичні поради не працюють для людей з інвалідністю.
Бодіпозитив закликає любити своє тіло. Але що робити, якщо на шкірі з’являються пролежні через тривале лежання? Бодінейтральність пропонує поважати тіло за його можливості. Але що робити, якщо м’язи слабкі? Приймати своє тіло легко після спортивних досягнень. Значно складніше — коли бракує сил відкрити баночку з ліками.
Водночас теми зовнішності, які важливі саме для жінок з інвалідністю, майже відсутні в публічному просторі. Звичайні інфлюенсери, які не мають інвалідностей, говорять про дієти та детокс. Вони не говорять про побічні ефекти ліків. Модні журнали радять аксесуари. Вони не пояснюють, як прийняти той факт, що тепер потрібно ходити з тростиною. Вони не пишуть, де знайти стильну тростину.
Це не питання браку аудиторії. Кожна четверта людина у Великій Британії має інвалідність. Кількість молодих жінок з інвалідністю зростає. Ще станом на 2023 рік кожна сьома жінка у Британії у віці близько двадцяти років мала офіційний статус інвалідності. Вісімдесят відсотків опитаних людей з інвалідністю зазначають, що негативне сприйняття власного тіла впливає на їхній психічний стан. Це реальна і масштабна проблема.
За даними міністерства соціальної політики, в Україні кількість людей з інвалідністю значно зросла через повномасштабну війну і становить понад 3 мільйони осіб станом на 2025 рік.
Лежачи під ковдрою, я думала про просту річ. Що означало б для жінок з інвалідністю читати історії інших жінок з таким самим досвідом? Що було б, якби ці історії не приховували? Якби про них говорили відкрито і чесно? Протягом чотирьох років я записала інтерв’ю з понад п’ятдесятьма відомими у Великій Британії жінками та небінарними людьми з інвалідністю та хронічними захворюваннями. Ці розмови стали основою книжки Who Wants Normal? The Disabled Girls’ Guide to Life. Те, що починалося як дослідження, з часом переросло у відкриту й важливу розмову.
Я говорила з акторкою й активісткою Джамілою Джаміл про життя з синдромом Елерса-Данлоса. Вона розповідала про вдячність до власного тіла за те, що воно може. Я слухала історію Кеті Пайпер про повернення впевненості після тяжких опіків. Я спілкувалася з Софі Морган, яка після автомобільної аварії відмовилася від косметичної хірургії та обрала татуювання як спосіб прийняти власні шрами.
Ці розмови були чесними й важливими. Те, про що зазвичай мовчать, говорили відкрито й прямо. У листах, повідомленнях у WhatsApp і голосових нотатках жінки та небінарні люди ділилися тим, як живуть зі своїм тілом, болем, інвалідністю, здоров’ям, роботою і стосунками. Хоч я й не перестала бути іншою, але перестала почуватися самотньою.
У суспільстві, де інвалідність досі часто сприймають як щось страшне, відмова приймати таке ставлення стає формою турботи про себе. Це означає не ховатися і не виправдовуватися. Виходити з дому в улюбленій літній сукні. Відчувати сонце на шрамах. Інвалідність не скасовує права на життя, самостійність і відчуття власної цінності та гідності. Навіть якщо ви носите піжаму третій день поспіль. Власне, особливо тоді.
За матеріалом vogue.co.uk
