Що потрібно знати про "Лісову пісню" — найвідоміший в історії український балет
У лютому минає 80 років від прем’єри балету "Лісова пісня" — найвідомішого українського балету в історії. Про унікальність постановки, її сценічні трансформації та причини, з яких "Лісову пісню" варто побачити, розповідає дослідниця балету Катя Єлецьких.
За роки сценічного життя "Лісова пісня" перетворилася з вистави на культурну традицію. Поціновувачі балету називають її "перлиною", адже цій постановці, в основі якої лежить культова драма Лесі Українки, немає рівних за естетикою та художньою цінністю.
Головні партії у "Лісовій", як її лагідно називають самі артисти, у різні роки виконували найяскравіші українські танцівники. Сьогодні впізнаване сценічне обличчя "Лісової пісні" в Національній опері України формують прима-балерина Тетяна Льозова, прем’єр Ярослав Ткачук і перша солістка балету Ірина Борисова. Саме з їхніми іменами пов’язане сучасне життя вистави, а образи Мавки, Лукаша й Килини набули майже канонічного звучання. Для кожного з цих артистів "Лісова пісня" стала частиною особистої біографії — досвідом, що накопичувався роками й щоразу оживає у виході на сцену.
Прем’єра балету відбулася в повоєнному Києві 1946 року. Ідея постановки народилася в молодої балерини Наталії Скорульської, зачарованої драматичною поемою Лесі Українки. Саме вона переконала свого батька — композитора Михайла Скорульського, що цей сюжет має зазвучати мовою танцю. Від перших показів виставу зустріли із захопленням. Балет замислювався не лише як сценічне втілення шедевра Лесі Українки, а як самостійний художній твір. У цій виставі класична форма органічно поєднується з українським міфологічним мисленням, а фольклорні інтонації стають частиною драматургії танцю.
Для Тетяни Льозової, виконавиці партії Мавки, ця вистава є прикладом того, якою самобутньою може бути українська класика. Балерина говорить про "Лісову пісню" як про академічну постановку з усіма її ключовими складовими — ліричним "білим" актом, па-де-де (фр. pas de deux — "крок для двох", тобто дует), складною технікою та класичними костюмами. Водночас вона підкреслює: поряд із цим завжди відчутний український характер, який неможливо сплутати з жодним іншим. "Для мене ця вистава — еталон української балетної класики, — каже вона. — Тут є все, що ми звикли називати класичним балетом, але водночас — національні костюми, побутові сцени, зокрема весілля, традиції та елементи народного танцю, образи природи, землі, з якої виростає вся історія".
У балеті відтворено метафоричне протистояння світу людей і природи. Особливо виразно це простежується в розвитку образу Мавки. Вона не абстрактна постать, а жива істота, чия тілесна мова змінюється разом із простором і обставинами, у яких вона опиняється. На початку вистави її рухи народжуються з лісу — легкі, сповнені радості буття. "Коли вона прокидається у своєму царстві, в лісі, вона дуже природна, радіє кожній гілочці, кожному листочку", — пояснює Тетяна. Зустріч із Лукашем стає для Мавки першим досвідом іншої тілесності — дотику, близькості, жестів, звичних для нього, але нових і незрозумілих для неї. Коли ж Мавка входить у людський світ, її пластика змінюється ще відчутніше: з’являється інша вага, напруга, навіть позиції рук і оберти набувають нового характеру. "Коли вона приходить у село і бере в руки серп, вона стає зовсім іншою, — говорить Льозова. — Змінюється і сприйняття, і наповнення рухів. Вона намагається пристосуватися". У цій трансформації — одна з ключових драм вистави: світ людей вимагає відмови від природної свободи, і тіло першим реагує на цю втрату.
Прем’єр Ярослав Ткачук, виконавець партії Лукаша, говорить про свою роль як про існування одразу трьох Лукашів. Перший — юнак, який живе моментом, без рефлексії, відкритий до дива й лісу. Другий — людина, що повертається у звичний соціальний простір і поступово знову починає жити за його правилами, відсуваючи на другий план усе, пов’язане зі свободою. Третій — Лукаш після втрати, після усвідомлення своєї зради, спустошений.
"Найважче — не техніка, а перебувати в усіх цих образах, — зізнається Ткачук. — Особливе місце в цій еволюції займає сцена весілля — момент різкого зламу, який у балеті стає ключовим. Після цього святкування настає разючий контраст. Коли Лукаш бачить Мавку і розуміє, що він накоїв. Він образив не тільки її — він утратив себе. Без сліз за куліси я ніколи не заходжу після цієї сцени".
Важливу роль у цій історії відіграє й Килина — персонаж, який у багатьох прочитаннях постає негативним, але у виконанні Ірини Борисової набуває іншої глибини. Для балерини її Килина — не втілення зла, а жінка зі своєю болісною історією. "Вона не зла, — говорить перша солістка. — Вона нещасна. Вона хоче родину, дім, опору. Вона прагне жити, як усі, — нормальним, зрозумілим життям". Саме ця приземленість, за словами Борисової, вступає в трагічний конфлікт зі світом Мавки, у якому панує романтичне кохання. "Килина — переломний момент у цій історії", — підкреслює Ірина.
Тетяна Льозова, Ярослав Ткачук та Ірина Борисова є носіями хореографії, що передавалася насамперед через живий досвід педагогів і репетиторів, які пам’ятали попередні редакції балету. Ярослав нагадує, що нинішня сценічна версія походить із поновлення 1991 року у редакції Віктора Литвинова, проте історія постановки значно ширша. Після прем’єри 1946 року "Лісова пісня" неодноразово поверталася на сцену в нових прочитаннях. "Кожні десять — двадцять років відбувалося певне поновлення, — пояснює прем’єр. — Змінюються покоління, артисти, саме хореографічне мистецтво. Вистава живе й розвивається, існує як жива традиція, що передається від покоління до покоління".
Звісно, це передбачає уважне й відповідальне ставлення до матеріалу та готовність пропускати його крізь сучасне тіло. "Навіть сьогодні, після багатьох років виконання, ми продовжуємо відкривати нові фарби: паузи, акценти, інше відчуття простору".
Саме завдяки цьому "Лісова пісня" не стала музейним експонатом, а залишилася живою виставою, зазначає Тетяна. Вона згадує педагогів, які відповідали за чистоту виконання, стежили за логікою хореографії й водночас розуміли: балет не може залишатися застиглим. Цю виставу Тетяна переймала, як кажуть у балеті, "з ніг у ноги" від легендарних сестер Потапових — Олени та Варвари. Балерини не лише передавали рухи, а й ділилися власним досвідом сцени. "Вони розповідали, як танцювали самі, — згадує Тетяна. — А потім казали: ти можеш зробити не один пірует, а два. Спробуй!"
надано архівом Національної опери України
Географія балету "Лісова пісня" давно вийшла за межі Києва. У різні роки виставу показували на сценах Донецька, Одеси, Харкова, Дніпра. Вона має всі підстави й для повноцінного міжнародного сценічного життя.
"Так, це суто український продукт, — говорить Тетяна Льозова, — але він читається через музику, декорації, костюми. Тут усе зрозуміло без слів".
Саме в цьому й полягає унікальність "Лісової пісні": мовою танцю вона розповідає про українську культуру. Вистава не потребує ані адаптації, ані спрощення й має всі шанси гідно представляти Україну у світі.
Текст: Катя Єлецьких, авторка проєкту Ballet Maniac
Авторка дякує за допомогу в підготовці матеріалу редакторці інформаційно-видавничого відділу Національної опери України Ларисі Тарасенко
