Наприкінці року редактори Vogue Ukraine згадують фільми, що привернули їхню особливу увагу. Серед кінострічок — як роботи визнаних кіномайстрів сучасності: від Йоргоса Лантімоса, чиї фільми відзначені головними призами Каннського та Венеційського фестивалів, до 11-разового номінанта на "Оскар" Пола Томаса Андерсона, так і яскраві режисерські дебюти ірландця Гара О’Рурка та українця Павла Острікова.
"Ти — космос" (Україна), режисер Павло Остріков
"Ти — космос" — кіно про кохання без меж, яке змусило розчулитися навіть мене, людину несентиментальну. Виникло відчуття, ніби я провела вечір не в кінотеатрі, а на кухні з близьким другом: переживала, сміялася й водночас сумувала, слухаючи його історії. Режисер Павло Остріков знімав стрічку понад десять років, а ще раніше придумав сюжет про астронавта-далекобійника Андрія Мельника, що зустрічає кохання всього життя в космосі. Коли світ божеволіє, а інформаційна напруга зашкалює, такі світлі й щирі історії дарують надію на те, що навіть після великого вибуху можна віднайти сенс життя. Емоційності додають саундтреки — "Намалюй мені ніч" Любові Чайковської, "Незрівнянний світ краси" Назарія Яремчука, пісні Миколи Гнатюка та Діани Петриненко, а також "Voyage, Voyage" французької співачки Desireless. Раджу не зволікати й встигнути побачити цю стрічку в кінотеатрах — і дозволити собі на півтори години побути в просторі ніжності, тиші та надії.
Віолетта Федорова, шеф-редакторка сайту
"Бугонія", режисер Йоргос Лантімос
Четверта спільна робота грецького режисера Йоргоса Лантімоса та оскароносної американської актриси Емми Стоун приречена на касовий та фестивальний успіх. Трагікомедію незручних ситуацій на лінії зіткнення безжалісного корпоративного світу та тривіальної реальності невдах, що лишилися на узвозі життя, Лантімос зняв за мотивами чорної комедії "Врятувати зелену планету!" (2005) південнокорейського режисера Чан Чжун Хвана.
Після блискучих ролей у "Фаворитці" та "Бідолашних створіннях", яка принесла Стоун другу в карʼєрі золоту статуетку, ця робота цементує її статус найрадикальнішої та найсміливішої актриси покоління — спостерігати за бритоголовою Стоун (заради стрічки вона дозволила поголити себе на камеру) — така сама насолода та привілей, як вперше бачити Ніколь Кідман у "Догвіллі" Ларса фон Трієра. Так само вражає чудовий у невимовному відчаї Джессі Племонс, який виконує роль Тедді, антагоніста та ката героїні Стоун – саме він позбавляє зірку "Ла-Ла Ленду" її фірмової рудої копиці — й остаточних ілюзій.
Паралелі з данським режисером мені уникнути складно: крізь гомерівський сміх та не менш епічні сльози Лантімос продовжує досліджувати людську природу у всьому її розмаїтті – він методично препарує на екрані наші страхи, бажання, захоплення, вади, ідеали та безумство. Стрічка про (готуйтеся) конспірологічні теорії, велику фарму, прибульців та хижацьку природу капіталізму, який висмоктує та руйнує душу, – це дотепне і влучне висловлювання одного з найважливіших режисерів сьогодення на тему життя в епоху постправди, коли вона (правда) у кожного своя. І про те, на що ми готові піти заради неї. Спойлер: на все.
Веня Брикалін, головний редактор Vogue Ukraine
"Мікі 17" (США), режисер Пон Джунхо
Я дивилася "Мікі 17" уже після того, як він заполонив стрічки, але вважаю, що річ тут не в імені Роберта Паттінсона і не в ефекті новизни. Це фантастика, яка принципово не намагається брати глядача видовищем — вона працює з відчуттям тривоги й виснаження. Світ, у якому людське життя можна нескінченно копіювати й стирати, — холодний не через технології, а через майже абсолютну байдужість до самого поняття "я".
Найцікавіше в сюжеті — навіть не клонування як таке, а те, з якою легкістю система звикає до замінності. Герой існує в режимі безперервного виживання, де смерть перестає бути фіналом, але саме тому життя поступово втрачає вагу. Певної миті ловиш себе на відчутті дискомфорту: якщо людину можна відтворювати знову й знову, то чи залишається за нею право на страх, втому, відмову?
У якийсь момент виникло дивне й тривожне відчуття: героя в момент його смерті було не шкода. Фільм ніби привчає до думки, що втрати можна пережити, якщо вони повторювані, що до людини можна звикнути як до процесу, а не як до чогось унікального. "Мікі 17" працює не через співчуття, а через притуплення — і поступово починаєш помічати, як легко система, а разом із нею й глядач, погоджується на цю замінність.
Сьогодні, коли цінність людського життя дедалі частіше намагаються вимірювати цифрами, зводити до звітів і сухої статистики, цей фільм особливо точно потрапляє в нерв. Тут немає катарсису і немає виходу — фільм фіксує стан світу, у якому виживання більше не тотожне свободі. І після цього він не відпускає: не через видовищність, а через відчуття внутрішнього зсуву — ніби щось непомітно підмінили всередині.
Оксана Белоусова, літературна редакторка
"Сентиментальна цінність" (Норвегія), режисер Йоакім Трієр
Драму Йоакіма Трієра сьогодні майже одностайно називають одним із найкращих фільмів року, а дехто — беззаперечно найкращим. Причини такого сприйняття стають зрозумілими задовго до фінальних титрів. "Сентиментальна цінність" вражає емоційною глибиною та винятковими акторськими роботами. У центрі сюжету — історія сестер Нори й Агнес у виконанні норвезьких акторок Ренате Реінсве та Інги Ібсдоттер Ліллеас. Їм доводиться зіштовхнутися з давніми травмами й накопиченими образами, повʼязаними з їхнім батьком — колись знаменитим кінорежисером, якого грає Стеллан Скашгорд.
Це складний, психологічно багатошаровий і водночас несподівано дотепний фільм. Трієр показує сімейні взаємини з рідкісною ясністю, зрілістю, чутливістю, не втрачаючи іронії й не скочуючись у сентиментальність (попри присутність цього слова у назві). Режисер уважно спостерігає за тим, як життя складається з дрібних суперечностей, непорозумінь і вразливості людей. Кіно, яке не просто запам’ятовується, а запускає внутрішній процес — переживання, для яких зазвичай бракує слів.
Марина Шулікіна, редакторка сайту
"Одна битва за іншою" (США), режисер Пол Томас Андерсон
Візуально стрічка приголомшує. Плівка, великі плани, тиша між діалогами (і актори працюють із нею бездоганно) — усе точно налаштоване на емоційне напруження. У центрі історії — Боб Фергюсон у виконанні Леонардо ді Капріо: колишній хіпі, залежний від наркотиків і алкоголю, зламаний, розгублений, але в цій крихкості є щось болісно людське.Його життя змінюється після знайомства з імпульсивною Профідією (Теяна Тейлор), яка заради почуттів до нього залишає полковника Локджо (Шон Пенн). Утім, Локджо — не просто покинутий коханець, а ідеологічно заряджений радикал, що роками виношує майже математично вивірений план помсти. Драма поступово зсувається в бік напруженого трилера й запускає ланцюг подій, у яких приватне виявляється нерозривно пов’язаним із політичним. Це кіно не намагається сподобатися з першої хвилини, але повільно затягує, змушує нервувати — і саме цим утримує. Тут немає красивої героїзації: лише виснаження, страх і відчуття, що кожна наступна "битва" забирає ще трохи чогось по-справжньому важливого.
Наталя Тюленєва, старша дизайнерка
"Під вулканом" (Польша), режисер Даміан Коцур
Прем’єра фільму польського режисера Даміана Кацурая відбулася торік на кінофестивалі в Торонто. Фільм — про історію української родини — Романа (Роман Луцький), Насті (Анастасія Карпенко) та їхніх двох дітей, — яка вирушила у відпустку на Канарські острови. Проте, коли Росія почала повномасштабний наступ, за ніч із туристів герої перетворилися на біженців. Залишатися за кордоном, завмерши в очікуванні? Чи — у випадку Романа, якого бентежить почуття провини, — їхати в Україну та долучатися до війська? "Під вулканом" змальовує історію, в якій у 2022 році опинилося так багато українців, і тонко передає відчуття заціпеніння.
Найпрекрасніше у "Під вулканом" — те, як влучно й інтелігентно втілюють цю непросту історію актори Роман Луцький та Анастасія Карпенко. Їм вдалося точно передати мовчазне напруження, що пронизувало повітря в перші дні великої війни. У фільмі не так багато діалогів: більшість драми не проговорюється, а передається завдяки мові тіла. Згадуючи знімання на Тенерифе, Луцький в інтерв’ю Vogue Ukraine розповів, що майже всі репліки акторів у фільмі — імпровізація. "Сценарій ми вперше прочитали за три дні до фільмування, але навіть його не отримали — режисер хотів, щоб ми самостійно існували в межах визначених ситуацій", — розповідав Роман Луцький, який здобув за цю роботу нагороду "Найкращий актор" на кінофестивалі в Марракеші.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
"Парк-авеню" (США), режисерка Ґебі Діллал
Стрічка режисерки Габі Деллал для мене — зразок доброго кіно, що повертає нас у дострімінгові часи. У центрі сюжету — вічна тема складних стосунків матері та доньки, майстерно зіграна Фіоною Шоу ("Гаррі Поттер", "Вбиваючи Єву") та Кетрін Ньютон ("Велика маленька брехня").
Візуальна мова фільму та робота художника з костюмів Томаса Шустера і сет-дизайнерки Кеті Флемінг заслуговують на окрему увагу: бездоганні силуети з вінтажних колекцій Yves Saint Laurent, Ralph Lauren, Dior, Loewe, Ferragamo й вишукані інтер’єри будинку, що приховує таємниці своїх мешканців. Я додаю "Парк-авеню" до списку фільмів-освідчень у коханні Нью-Йорку (одразу після "Один вдома 2") і до переліку відповідей на питання про материнську любов: лише дорослішаючи ми усвідомлюємо, що батьки неідеальні, але вони роблять для нас усе, що можуть.
Марія Ніколаєнко, продюсерка
"Санаторій" (Ірландія – Україна), режисер Ґар О'Рурк
Сюжет "Санаторію" розгортається навколо повсякденного життя пацієнтів і працівників санаторію "Куяльник" в Одесі — місця, де час ніби зупинився, але війна нагадує про себе щомиті. Це історія про зцілення — не лише фізичне, а й ментальне. Живі діалоги та щирі емоції героїв фіксують реальність людей, які проживають війну тут і тепер. Це глибокий і візуально бездоганний портрет сили людського духу.
Цьогоріч стрічку висунули на премію "Оскар", і хоча вона не потрапила до шортлиста, все ж запала мені в серце. Візуальну мову картини часто описують як "Веса Андерсона в Одесі" — насамперед через яскраву палітру. Втім, для тих, хто бачив попередню роботу режисера — короткий метр "Качалка" (про легендарний тренажерний зал просто неба в Києві, на Трухановому острові), — очевидно: це не копіювання стилю, а впізнаваний почерк Гара О’Рурка, який уміє знаходити красу, насичені кольори й виразні форми в бруталістській реальності.
Марія Жданова, програмна директорка Vogue Ukraine Conference
