Чому варто побачити балет "Норовлива донька" в Національній опері
10 липня на сцені Національної опери покажуть прем’єру балету "Норовлива донька" — найстарішого балету в історії. Катя Єлецьких, авторка проєкту Ballet Maniac, розповідає, як створювалася ця постановка.
На сцені прима-балерина збиває вершкове масло та пряде, кордебалет в'яже снопи, а замість пуант в артистів — дерев'яні чобітки. У червні в Національній опері України сталася подія, яку без перебільшення можна назвати історичною: до репертуару увійшов балет, що вважається найстаршим у театрах світу — La Fille mal gardée або ж "Норовлива донька".
Цей сповнений гумору, пасторальної ніжності й життєрадісності шедевр народився у французькому Бордо в далекому 1789 році і за понад два століття свого сценічного життя пережив безліч редакцій. Але саме версія 1960 року, створена британським балетмейстером і засновником Королівського балету Фредеріком Аштоном, стала еталоном. Його "Норовлива донька" — історія про кохання, яке перемагає всі "але", без антагоністів, з теплим, грайливим, справжнім життям.
Саме цю версію перенесли на київську сцену, подарувавши українським глядачам зустріч з одним із найбільш життєствердних творів балетної історії.
Поява "Норовливої" на українській сцені стала можливою завдяки Івану Путрову — українському артисту балету та колишньому прем’єру Королівського балету Великої Британії. Він залучив до проєкту міжнародних партнерів, у результаті чого балет передали Національній опері України як символ підтримки нашої культури та віри в її силу й незалежність.
Постановку втілив француз Жан Крістоф Лесаж — хореограф із винятковим досвідом, репетитор і балетмейстер Віденського державного балету. Отримавши запрошення поставити "Норовливу доньку" в Україні, він одразу погодився: "Для мене це було рішення не про кар’єру. Це про Україну, артистів, людей. Багато хто застерігав, мовляв, тут небезпечно, але я щиро радий бути тут".
Його ім’я добре знане в міжнародній балетній спільноті: Лесаж уже ставив La Fille mal gardée для театрів Парижа, Лондона, Сеула, Рима. "У ці часи людям потрібне світло й легкість. Це історія кохання для всієї родини", — каже він.
У центрі сюжету — Ліза, яка прагне бути з коханим Коласом, молодим фермером. Її мати, вдова Сімона, натомість хоче видати доньку за наївного, але заможного Алана. Та Ліза не з покірних: попри суворий нагляд, знаходить спосіб зустрітися з Коласом. Їхня тепла, грайлива історія з комічними сценами та ніжністю завершується перемогою кохання й сільським весіллям, на яке зрештою погоджується навіть мати.
Автором найпершої постановки балету, прем’єра якої відбулася 236 років тому, був Жан Доберваль, французький танцівник і балетмейстер, артист Королівської академії музики. Тоді балет мав зовсім іншу назву — "Балет про солому" й користався шаленим успіхом. Адже замість богів і героїв на сцені вперше в історії прості селяни, які кохають, сваряться і танцюють, одружуються. Вистава була поставлена на фольклорні мелодії, аж поки Луї Герольд не створив повну партитуру у 1828 році. У 1864-му свою версію написав німець Петер Гертель. Обидві редакції існували одночасно, що є справжнім винятком у світі балету. Український же глядач почує в редакції Аштона оновлену музику Луї Герольда в оркестровці Джона Ленчбері.
Постановкам Аштона притаманний особливий стиль. Він приділяв увагу елегантному нахилу голови й положенню плечей, що надає рухам виразності без надмірного драматизму. Його хореографія побудована на надзвичайно чіткій, майже ювелірній роботі ніг, але ніколи не втрачає природної грації. Витонченість і технічна складність в Аштона завжди йдуть поруч — і саме це перетворює його балети на виклик навіть для найвіртуозніших виконавців.
"Вражає, що ми працюємо з редакцією, що створена Фредеріком Аштоном 65 років тому і продовжує жити сьогодні в провідних театрах світу, — зауважує Микита Сухоруков, прем’єр Національної опери, який у виставі виконує партію Коласа. — Для європейської сцени це надзвичайний вік. Там рідко зберігають постановки стільки часу".
Сам Микита натрапив на архівний чорно-білий запис вистави 60-х років. "Рухи практично не змінились. Є дрібні технічні нюанси — балет усе ж еволюціонує — але хореографія залишилася тією самою. І в цьому полягає унікальність: її не можна змінювати. Це авторська вистава, а отже — недоторкана".
Сухоруков пояснює: "У нашому театрі теж є подібна практика — наприклад, вистави Анатолія Шекери, які йдуть десятиліттями. У них ніхто нічого не змінює. Але в класичних балетах, на кшталт Дон Кіхота чи Жизелі, артисти традиційно дозволяють собі варіації. Хтось змінює стрибок, хтось додає оберт. Це давня традиція — трохи підлаштовувати під себе, щоб продемонструвати саме свою сильну сторону. А тут — усе чітко. Ні кроку вбік".
У Лесажа великий досвід роботи з провідними танцівниками, але він не без захоплення говорить про український артистів, підкреслює глибоку емоційність та бажання працювати. "Кожен із них — особистість. Вони дуже різні, та це мені подобається. І що важливо — їм не байдуже. Це рідкість".
Попри комічний сюжет і візуальну легкість, яку бачить глядач на сцені під час вистави La Fille mal gardée, на питання, чи є важкою хореографія, Лесаж відверто відповідає: "О, вона просто жахливо складна".
"Виконавиця партії Лізи за хореографічним текстом має робити все: і стрибки, і оберти, що вимагає неабиякої координації. Колас має бути для неї сильним партнером. Непросто і кордебалету — їхні номери вимагають філігранної синхронності. Чимало виступів з інвентарем: дівчата танцюють зі стрічками, переплітають їх. Хлопці — з палицями. В обмеженому просторі це непросто зробити.
Балет, який готувався понад пів року, вимагав титанічної праці. Особливо — від першого складу. "Це одна із найскладніших вистав у моєму житті, — ділиться Ілона Кравченко, прима-балерина Національної опери України, виконавиця партії Лізи. — Постійна робота з реквізитом, координація, баланс. І все має бути точно, бо одна невірно взята стрічка — і номер зірвано".
Репетиційний процес був непростим. Через невпинні повітряні тривоги в день генерального прогону артисти першого складу постійно переривалися, щоб спуститися в укриття, а, повертаючись, розігрівалися наново.
"Ми перебували на сцені в цей день понад 5 годин. У повному гримі, костюмах і, звісно ж, на пуантах. Але так і не змогли пройти весь балет через повітряні тривоги, — згадує балерина. — Було дуже важко. Ми "зібрали" повну виставу тільки на прем’єрі. До того — уривками, шматочками. Тому після прем’єри, коли я лишилася сама в гримерці, я дозволила собі сльози. Я не вірила, що ми це зробили, що ця вистава нарешті народилася".
Візитівкою La Fille mal gardée Фредеріка Аштона стала партії вдови Сімони. Образ матері — надмірно турботливої, надмірно владної, надмірно комічної, — створений балетним генієм Аштоном, не може не закохати в себе.
Це була одна з традицій балетмейстера — віддавати характерні, карикатурні жіночі партії чоловікам. Сам Аштон, окрім балетмейстерської діяльності, був майстром саме таких ролей — він віртуозно грав Фею Карабос у "Сплячій красуні", одну із сестер у його ж "Попелюшці". І справа тут не тільки в гуморі. Жінка ніколи не зробить хорошого шаржу на саму себе — вона завжди намагатиметься пояснити, зрозуміти, виправдати свою героїню. А от чоловік зможе створити карикатуру — повну, яскраву, без самоцензури.
Для Олександра Габелко, соліста балету Національної опери України, виконавця партії вдови Сімони, ця вистава стала здійсненням давньої мрії. "La Fille mal gardée — вистава виняткова, її ставлять у найвідоміших театрах світу. Балет, який знає весь світ. І ти раптом стаєш його частиною. Це щастя! І сама партія вдови Сімони — це про високу майстерність і професіоналізм. Так, це виклик, але і щастя від розуміння того, що тобі це довірили".
Та найскладнішою виявилася не техніка, а саме характер. "Це не пародія на жінку, — пояснює артист. — Вдова Сімона — не чоловік з жіночною манірністю. Це — жінка з чоловічим норовом та характером. Це не має бути гротескно. За емоціями я — мати. Тут і злість, і турбота, і тривога за дочку. Але тілом я залишаюсь чоловіком. Саме це просив Жан Крістоф: "Грим і костюм зроблять усе. Ти — чоловік, і маєш лишатися нам. Саме це додає глибини цій партії".
Для своєї вдови Сімони Фредерік Аштон вигадав ще один цікавий момент: clog dance – танець у дерев’яних чобітках сабо. "Цього не очікуєш, і раптом Сімона скидає взуття, взуває дерев’яні чобітки і починає танцювати. І це вже вам не балет! Це фольклор! — наголошує Лесаж. — Вдова Сімона обертається, ковзає, стрибає. Це не просто танець, це — характер".
Партія вдови Сімони у "Норовливій доньці" — комічна, яскрава, але зовсім нелегка. "Найважче було почути оркестр, — зізнається Олександр Габелко. — Ти чуєш, як сам стукаєш чобітками, але не чуєш музику. Один неправильний крок — і все летить". Чобітки дійсно деревʼяні, гнучкості немає, а закріплюються лише кількома гумками. Кожен стук — випробування.
Цікаво, що балет La Fille mal gardée почав з’являтися на українських сценах ще в 1915–1916 роках — спершу в рамках гастрольних виступів приїжджих труп, а згодом і в національних постановках. Важливою віхою стала редакція Федора Лопухова, представлена у повоєнному сезоні 1946–1947 років у Києві: у ній яскраво дебютувала молода артистка Євгенія Єршова в партії Лізи, а роль Колена з великою технічною майстерністю виконав Анатолій Бєлов. У 1981 році хореограф Олег Виноградов переніс власну редакцію на сцену Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка — це була масштабна, технічно складна вистава, що мала шалений успіх у публіки й артисти буквально "витанцьовували" історію з юнацьким запалом і блискучою академічністю.
"Я неодноразово передивлявся записи тієї вистави, яка йшла раніше, — зізнається Микита Сухоруков. — Все було іншим — порядок, музика, костюми та декорації. Незмінною лишалася тільки історія. Вистава, яка увійшла в наш репертуар зараз, зʼявилася саме в той час, коли потрібно. Вона є символом того, що світ підтримує нас і наше мистецтво".
Текст: Катя Єлецьких, авторка проєкту Ballet Maniac
Фото: Олександр Путров
