Ukrainian Women in Vogue: Софія Андрухович
Журнал Vogue UA за підтримки Symbol випустив книгу Ukrainian Women in Vogue. Вона присвячена українським героїням, які з’являлися на шпальтах нашого журналу. Моделі та художниці, письменниці та спортсменки, музикантки й дизайнерки, балерини й засновниці благодійних фондів. Кожна з них — сильна особистість, яка має свій стиль, надихає власним прикладом і гідно представляє Україну на міжнародній арені. У спеціальних інтерв’ю для vogue.ua героїні міркують про баланс між кар’єрою і сім’єю, публічність і своє розуміння щастя. Цього разу читайте інтерв’ю з письменницею Софією Андрухович.
Софія АндруховичЯк Ви вважаєте, балансувати між кар’єрою й особистим життям сьогодні важче, ніж раніше, чи в наш час нескладно встигати все?
Я вважаю, що намагатися "встигати" — помилка, бо, намагаючись встигати, людина зазвичай забуває, що вона взагалі живе. Маючи на меті уявні пункти, яких їй начебто треба досягнути чи яких вона вимагає від себе з огляду на уявлення більшості, людина пропускає те, що по-справжньому є поруч із нею, навколо неї, у ній. Все те, що є істинним.
І я не знаю, що таке "кар’єра". Писання для мене — спосіб бути собою, спосіб жити. І цей спосіб не суперечить всьому іншому, що є в моєму житті, а навпаки — всі складники підсилюють і підживлюють одне одного, переплітаються. Балансувати, звісно, доводиться завжди, щоб не перебільшити з котримсь зі складників і не знехтувати іншим, але для мене пошуки балансу — не про поспіх, а про уважність, зосередження, чутливість і відкритість.
Вимога "бути найкращою у всьому", яку суспільство висуває до сучасної жінки, заважає Вам жити власним життям чи, навпаки, спонукає прагнути нових успіхів?
Мені здається, підкорятися якимось уявним вимогам суспільства — це страшенно себе обмежувати. Шкода, якщо людина справді має такі інфантильні й нереалістичні цілі, як намагання "бути найкращою у всьому". Часто набагато більше свободи в тому, щоб дозволити собі бути звичайною, посередньою, слабкою, різною. Варто пам’ятати, що ти просто людина. І що маєш лише одне життя. Усвідомлення цих найпідставовіших речей дає змогу наближатися до найповнішого вияву себе самої.
Як Ви даєте собі раду з публічністю?
Публічність є водночас великим ресурсом і великим збитком. Також вона може бути небезпечною. Публічність дається мені нелегко, але це частина роботи. Ба більше, долаючи певні свої обмеження, людина отримує нові досвіди й уміння. Найбільше допомагає усвідомлення, що будь-яка публічна ситуація — це звичайна життєва ситуація, яка не потребує чогось особливого, як часто може видаватися. Допомагає, коли знаходиш очі конкретного живого співрозмовника і спілкуєшся з ним, так само як робиш це у повсякденному житті.
Як Ви знаходите час лише для себе і чому його присвячуєте?
Мені пощастило, бо мої близькі люди розуміють і поважають мою потребу у власному часі. Так само як я поважаю їхні потреби. У власний час я читаю, гуляю, бігаю, плаваю, ходжу на йогу, спілкуюсь або просто мовчки споглядаю. Це допомагає знаходити свіжі ракурси, дивитися ширше, виходити за межі звичних способів мислення.
З чого складається Ваше щастя і чи є щось, чого бракує для нього?
Для мене щастя — це уважність і усвідомленість. Того, чого бракує, — завжди нескінченна кількість, тому краще зосереджуватися на тому, що справді є.
З ким із жінок — сучасниць або історичних персонажів — Ви хотіли б поспілкуватися щиро й відверто? І про що була б ця розмова?
Можливо, я хотіла б навіть не поспілкуватися, а просто отримати змогу спостерігати збоку й слухати Ларису Косач (Лесю Українку) або Марію Вілінську (Марка Вовчка). Ті їхні образи, які ми маємо в нашій уяві, — страшенно нудні й віддалені від того, що було в реальності. Це були цікаві жінки, кожна зі своїми особливостями, і мені хотілося б підглянути за ними серед обставин їхнього життя, почути голоси, інтонації, побачити міміку, спостерегти їх у буденних ситуаціях. Зрештою, література дає таку можливість.
