Друга втеча: Наталія Ємченко – про початок війни в 2014-му, антикрихкість і власні правила виживання
"Друга втеча" — наш спецпроєкт, присвячений людям, які вдруге вимушені переживати жахіття воєнного вторгнення. Про свій досвід наші герої — серед них художниця родом з Криму Марія Куліковська, дизайнер з Грузії Лаша Мдінарадзе та директорка зі зв'язків з громадськістю та комунікацій System Capital Management, донеччанка Наталія Ємченко — розповідають відверто й чесно, з великою любов'ю до свого дому, який їм довелося тимчасово залишити. Інтерв'ю з героями можна переглянути на відео нижче.
Наша третя героїня – директорка зі зв'язків з громадськістю та комунікацій System Capital Management Наталія Ємченко, яка в липні 2014 року виїхала з окупованого росіянами Донецька і з того часу більше не поверталася в рідне місто.
Наталія ЄмченкоУ 2014 році ми зустріли війну в Донецьку. Після від'їзду з міста моя родина витратила два роки на те, щоб перезібрати наше життя…
Я особисто мала передчуття війни ще з лютого 2014 року. Так, березень вже був непростим для Донецька. Це була театральна вистава, причому вистава абсурду: місто продовжувало жити своїм життям, але водночас Донецьком ходили дуже дивні, маргінальні люди, чеченці, якісь ряжені козаки. Ти живеш у місті, і це все ще українське місто, сюди приїжджають посли, дає концерти гурт "Океан Ельзи". Й одночасно відбуваються гібридні процеси: зникають якісь сервіси, облрада заблокована, нею бродять незрозумілі люди.
Весь червень 2014 року я ще перебувала в Донецьку, заздалегідь відправивши дітей на Захід України. Я пробула рівно до того дня, як у Донецьк зайшла армія Стрєлкова. Так я зрозуміла, що це окупація. Це неможливо описати в термінах мирного життя: це війна і не війна одночасно. В аеропорту відбувалися бої – я жила біля аеропорту і чула все, ще тоді навчилась розрізняти види зброї по звуках. Все місто було наводнено чеченцями. Було стійке відчуття відсутності силового блоку влади взагалі. Я поїхала в липні – в майці, шортах та з однією валізою, та більше ніколи не поверталася.
У листопаді я забрала до Києва батьків. Мій батько історик, науковець. Він категорично не хотів їхати. "На моїх очах твориться історія!" – казав він. Батьки жили в районі, де розташовувався Донецький аеропорт, і восени до їхнього подвір’я щодня почали прилітати уламки снарядів. "Все, я вас забираю", – сказала я. Я їх евакуювала, і це було востаннє, коли я якимось чином взаємодіяла з Донецьком. На жаль, я не можу повернутись.
У 2014-му ми зняли в Києві тимчасову квартиру. Просто квартиру, в якій могли поміститися, і просто найближчу від дому школу. У нас не було плану залишатись у Києві на вісім років. Ми не думали, що Донецьк буде окупований вісім років. Було відчуття, що це закінчиться швидко. Неможливо було повірити, що це надовго.
Саме тоді я відчула пасивність світової спільноти. Ця війна була дуже дивна – вона була, і її не було. Для світу вона була майже невидимою. Було відчуття, що вона стосується тільки тих, хто доторкнувся до неї безпосередньо. Люди, які знали про неї, але жили за 300 кілометрів від неї, вже не розуміли, годі й казати про тих, хто жив за 500 чи 1000 кілометрів. Вона не була зрозумілою навіть для України, а для світу і поготів.
SCM перевіз всіх співробітників до Києва – всі, хто хотів, переїхали, тож у столиці в мене була улюблена робота. Але мені була потрібна не тільки моя робота, а ще й Справа. Так восени 2014-го я стала членом Наглядової ради "Фонду Ріната Ахмєтова". Тоді ми повністю переосмислили, що робитимеме фонд.
Все почалося з евакуації. Я маю на увазі не співробітників SCM, а вразливі соціальні групи. Ми починали з дитячих будинків, допомагаючи їм виїхати з Донецька; потім додались люди, які не могли подбати про себе самі, – наприклад, ми евакуювали великий заклад для людей з порушеннями зору. Загалом ми змоли вивезти 40 тисяч людей за 2014 рік – це велика кількість, з огляду на те, що ми не лише евакуювали, але й надавали шелтери.
Потім стало зрозуміло, що неможливо евакуювати всіх, що буде багато пенсіонерів, які залишаться. Так почалася наступна історія – наша гуманітарна місія, яка є найбільшою гуманітарною місією в країні. До нас приїжджали представники ООН та великих медіа, які знімали тьюторіали для міжнародників про те, як організована гуманітарна місія в Україні, – тож саме від них я знаю, що ми найпотужніші.
Разом з World Food Center ми створили ефективний набір виживання; згодом сформували окрему програму медичної допомоги для людей, які мають вживати певні ліки щодня, але втратили доступ до державних програм через окупацію Донецька; розробили перший в Україні протокол психологічної підтримки для людей, які зіштовхнулись із травмою війни.
Також ми були першими, хто розробив національний протокол боротьби з ПТСР та передали його державі. До того ж зробили освітній курс для психологів, які спеціалізуються на роботі з ПТСР. Тоді ми провели навчання для першої групи з 250 психологів, деякі з них і досі працюють з нами.
У 2014 році мені була потрібна Справа – і саме Фонд став справою, що дозволила мені не страждати. Так, я бачила бойові дії, але мої діти – ні. Так, я жила в абсурдній ситуації пів року, коли ти абсолютно незахищений. Я знала, що цей чеченець, якщо він захоче тебе вбити, зробить це. Але саме допомога іншим у 2014 році допомогла мені адаптуватись досить швидко до нових обставин, до нового життя.
Наталія ЄмченкоУ 2016 році я сформулювала для себе мій персональний кодекс, який допоміг мені не страждати. Перший його пункт – це свобода, адже ти маєш бути вільним від великої кількості власності, маєш бути мобільним. Ти повинен мати ремесло. В тебе не має бути великих зобов’язань, які обмежували б твою мобільність. Нерухомість може бути, але це не має бути все, що в тебе є. Твоє місце сили не може бути сконцентроване в нерухомості, в яку ти вклав усе.
Другий пункт – про те, що твої діти мають бути адаптованими до світу, і це не про подорожі.
Ще один пункт – це соціальний капітал. У хвилини великої журби дуже важливо мати певну перевірену кількість місць приземлення, людей, яким ти довіряєш.
Все це – про певну антикрихкість. Що таке антикрихкість, як я її формулюю? Це коли людина може без великих травм и ушкоджень приземлитись на будь-яку частину тіла. Ти маєш бути готовим опинитися в будь-який момент у будь-якому місці, ти і твоя сім’я. Так, це виклик – але це не має бути трагедією.
У цьому можуть допомогти люди – як показала наша практика 2014 року, рятує ремесло, рятує справа, рятує відсутність великих якорів та, звісно, рятують люди. Адже коли тобі страшно, ти їдеш туди, де на тебе чекають, де ти зможеш якийсь період часу бути в безпеці. Бути не в боротьбі, а в заземленні.
Я думаю, все це не про силу, а про свободу, про мобільність. Мобільність стала моєю релігією, для мене і моїх дітей. Вони ставляться до мобільності не як до втрати домівки, не як до якоїсь жертви, а як до можливості. Це велика окрема філософія всередині моєї сім’ї, але ця філософія народжена саме 2014 року. Дім для моїх дітей звісно тут, в Україні, але будь-де у світі вони почуваються на своєму місці. Моя старша донька, наприклад, володіє англійською, німецькою та китайською – це був її вибір.
Також під час війни мені здається особливо важливим вміння працювати із власним ресурсом – з тілом, зі своїм психоемоційним станом, вміння працювати зі сном. Адже якщо людина не може взяти відповідальність за себе, вона не може подбати і про когось. Вміння працювати із власним ресурсом – одна з найважливіших навичок воєнного часу. Коли мене в січні, перед повномасштабним вторгненням, питали "що робити?", я сказала: "Зібрати всі борги, роздати борги, продати непотрібне та зайнятись здоров’ям". Коли ти в ресурсі, ти зможеш упоратись.
Війна – це виклик, це страшний біль, і цей біль неможливо прибрати, але страждання – це ваш вибір. Про це каже мій восьмирічний досвід.
