Читаємо уривок з книжки "Діана. Справжня історія з її вуст"
Українською мовою вийшов роман Ендрю Мортона "Діана. Справжня історія з її вуст". Зірковий британський журналіст Ендрю Мортон написав кілька біографій королівських осіб, але саме біографія Діани, випущена у 1992 році, стала бестселером №1 за версією New York Times. Ексклюзивно публікуємо уривок, наданий нам видавництвом "Фабула".
Про книгу
В 1991 році за посередництва відомого британського лікаря-радіолога Джеймса Річарда Колтерста принцеса Діана дала серію відвертих інтерв'ю письменнику та журналісту Ендрю Мортону. Вони відбувалися в незвичний спосіб: Мортон передавав свої запитання Колтерсту, а той записував на диктофон відповіді принцеси та передавав журналісту. Колтерст, наближений до Діани, зіграв роль такого собі агента, значною мірою з її ініціативи: пізніше він згадував, що принцеса щиро й палко прагнула поділитися зі світом правдою про свій шлюб.
Таким чином завдяки роботі "агента Колтерста" відомий королівський біограф Мортон отримав унікальні записи: відверті інтерв'ю Діани, в яких вона розповідала про проблеми у шлюбі та навіть власні суїцидальні настрої. В 1992 році Мортон випустив першу авторизовану біографію "Діана. Справжня історія з її вуст", яка вибухнула, наче бомба, адже палац відмовлявся визнати, що книга написана на основі реальних інтерв'ю принцеси.
Протягом кількох років і сама Діана, і автор книги заперечували її участь у написанні, і тільки після трагічної загибелі принцеси в автокатастрофі у 1997 році Мортон визнав: книга є достовірною. До сьогодні вважається, що "Діана. Справжня історія з її вуст" — одна з найбільш чесних книжок про цю жінку. У ній щира сповідь "народної принцеси" звучить з її власних вуст, а також доповнена спогадами рідних і друзів (після загибелі Мортон випустив оновлене видання). До того ж книжка містить унікальні фотоматеріали: перед смертю в 1992 році батько принцеси Вельської, 8-й граф Спенсер, надав доступ до своїх приватних сімейних фотоальбомів. Більшість світлин у книзі відтворено з них.
Тож пропонуємо зануритися в цікаве читання.
Весілля
Великі очікування.
Відчуття щастя, бо натовп тебе підтримує, — та не думаю, що я була щаслива. Ми мали одружитися в середу, тож у понеділок поїхали до собору Святого Павла на нашу останню репетицію, усе було залито світлом прожекторів, і я сповнилася відчуттям, яким буде той день. І я розплакалася. Зовсім розклеїлася і переймалася через усілякі речі. Ситуація з Каміллою нависала наді мною упродовж наших заручин, і я відчайдушно намагалася бути зрілою щодо цього, але в мене не було підстав так робити, та й не було з ким про це поговорити.
Я пам’ятаю, що мій чоловік був дуже втомленим — ми обоє були дуже втомлені. На нас чекав великий день. Напередодні ввечері він надіслав мені у Кларенс-гаус дуже гарний перстень-печатку принца Вельського із пір’ям та дуже милу листівку зі словами: "Я так пишаюся тобою і завтра чекатиму на тебе біля вівтаря. Я знаю, що своїм виглядом ти вразиш усіх у самісіньке серденько".
Напередодні ввечері у мене був дуже важкий напад булімії. Я з’їла все, що тільки змогла знайти, і це здивувало мою сестру [Джейн], вона тоді жила зі мною в Кларенс-гаусі, і ніхто інший не розумів, що ж відбувається. Це замовчувалося. Тієї ночі я почувалася препаскудно. Це був своєрідний дзвіночок, що щось не так.
Наступного ранку, коли ми прокинулись у Кларенс-гаусі, я була напрочуд спокійною. Прокинулася десь о п’ятій ранку. Що цікаво — вони помістили мене в спальню, вікна якої виходили на Мелл, а це означало, що я не матиму і крихти сну. Та я була дуже, дуже спокійною, страшенно спокійною. Я почувалася наче те ягнятко, яке от-от поведуть на забій. Я розуміла це і не могла нічого з цим удіяти. То була моя остання ніч свободи, із Джейн у Кларенс-гаусі. Батько був настільки схвильований, що сидів наче на голках. Ми проїжджали повз церкву Святого Мартіна і він подумав, що ми вже біля собору Святого Павла. Він уже готувався виходити. Це було неймовірно.
Коли я йшла проходом, то шукала очима її [Каміллу]. Звичайно, я знала, що вона десь там. Я шукала її. Все-таки я гордо дійшла до кінця. Мені не вірилося, що все це насправді, що я виходжу заміж, ну в тому сенсі, що це було якось так по-дорослому, а ось я, Діана — вихователька в дитячому садку. Усе це було так сміховинно!
Я почувалася наче те ягнятко, яке от-от поведуть на забій
У понеділок, коли у нас була репетиція, я багато плакала, бо на мене раптово подіяла вся та напруга. Але до середи зі мною уже все було гаразд, я зосередилася на тому, що мені потрібно було пройти проходом з батьком попід руку, і я пам’ятаю, як страшенно хвилювалася через реверанс королеві. Я пам’ятаю, як була настільки закохана у свого чоловіка, що не могла відвести від нього очей. Я просто вважала себе найщасливішою дівчиною у світі. Він збирався піклуватися про мене. Що ж, чи помилилася я у своєму припущенні?
Отже, йдучи проходом, я помітила Каміллу, у блідо-сірому невеличкому капелюшку з вуаллю, та її сина Тома, який стояв на стільчику. І по цей день пам’ятаю — яскравий спогад. Тоді я подумала, ось і все, сподіватимемось, на цьому усе й скінчиться.
Я вийшла [із собору Святого Павла], і мене оповило чудове відчуття, усі вигукували "Ура!", усі щасливі, бо думають, що й ми щасливі, а у мене в думці вигулькував великий знак питання.
Я усвідомлювала, що взяла на себе величезну роль, але не мала уявлення, на що я підписалася, жодного уявлення.
Після повернення до Букінгемського палацу нас чекало фотографування, жодних обіймів чи доторків, нічого. Здебільшого я тільки ходила туди-сюди, намагаючись дізнатись, де мені потрібно бути, й тягаючи за собою подружок нареченої, які притримували шлейф моєї сукні. Вийшовши на балкон, ми були приголомшені побаченим, лишень своїм видом ми зробили тисячі й тисячі цих людей щасливими. Це було просто чудово. На весільному сніданку, який по правді був обідом, я сиділа поруч із ним. Ніхто з нас не промовив і словечка — настільки ми були розбиті. Я була виснажена усім цим.
Мама мене страшенно підвела на весіллі. Вона продовжувала плакати, хоч і напускала на себе поважного виду, та весь час торочила, що не може впоратися з тиском. Я ж то думала, що це я опинилася під тиском, адже нареченою була я. Тож після цього я не розмовляла з нею десь три чи чотири роки. Вона зводила мене з розуму, ще коли я заручилась — дратувала страшенно, просто страшенно. Це я була сильною, а вона весь час ридала.
Гордон Ганікомб [телеведучий і письменник] увесь час надзвонював їй — щодо книжки [про королівське весілля]. Моя мама була дуже гарною, і їй подобався увесь той публічний галас. Але коли я відмовилася від її помочі [з підготовкою до весілля], вона образилася й підсіла на валіум. Відтоді вона ні дня не провела без валіуму.
