Як "Диявол носить Prada" закохав у моду та глянець ціле покоління
Напередодні виходу другої частини історії "Диявол носить Prada" у прокат шеф-редакторка vogue.ua Віолетта Федорова згадує, як двадцять років тому саме ця стрічка вплинула на її професійний шлях.
Жовтень 2006 року. Я — студентка другого курсу економічного факультету, яка переживає розрив із першим коханням і взагалі не розуміє, що робити з цим життям. Якось після занять в університеті подруги запрошують мене розвіятися — піти в кіно й подивитися новий фільм "Диявол носить Prada", де грає моя улюблена Енн Гетевей. Я обожнювала цю акторку ще з часів "Щоденників принцеси", а її фотографії — кароокої брюнетки з білосніжною шкірою — нерідко зберігала як б’юті-референси.
Фільм тоді дивилася з відкритим ротом, запам’ятовувала деталі й просто надихалася їхнім життям — водночас прекрасним і абсолютно недосяжним. У доінстаграмну епоху він став чи не єдиним способом зазирнути за лаштунки: як проходять наради в редакціях, як готуються зйомки та що відбувається на Тижнях моди. Для людей з усього світу це справді був путівник у світ мрії.
Не можу сказати, що вже тоді вирішила, що точно хочу працювати в глянці. Скоріше, саме "Диявол носить Prada" відкрив для мене моду як індустрію — я почала купувати журнали й книги, багато читати на цю тему, а моє захоплення історією переросло у вивчення історії моди. За кілька років я переїхала до Києва, стажувалася у Верховній Раді України й почала писати перші модні замітки в шухляду. Це вже був 2010-й, і подруга порадила нарешті їх опублікувати, а не переповідати їй. Так з’явилася моя сторінка на платформі Blogspot, і світ моди почав ставати частиною мого життя.
За два роки історія з "Диявол носить Prada" стала ще ближчою — мене покликали працювати у Vogue Ukraine, який тоді набирав команду. Паралельно головна редакторка Маша Цуканова на одному з fashion-курсів узяла мій текст для розбору перед великою аудиторією. Я тоді теж була в залі (Марія цього не знала), червоніла від сорому під час цього критичного аналізу, дивилася на головну редакторку й весь час згадувала Міранду Прістлі з її крижаним образом і неприступною елегантністю. Думка про те, що фільм таки показує правду, лише зміцнювалася. Того дня мені вже не хотілося ні моди, ні глянцю — тільки провалитися під землю… Але контракт із Vogue уже був підписаний, і відступати не було куди — тільки вчитися й рухатися далі, чим я і займаюся останні 13 років разом із нашою командою.
Озираючись назад, розумію, що "Диявол носить Prada" справді відкрив світ моди для мільйонів дівчат-міленіалок. Фільм зробив моду зрозумілішою для мас, прибравши бар’єр "елітарності", але зберігши повагу до ремесла. Для багатьох він став своєрідними "рожевими окулярами", які згодом змінювалися зіткненням із жорсткою реальністю. З одного боку, моє покоління мріяло працювати в редакції Vogue (Runway). З іншого — фільм чесно показав ціну успіху: відсутність особистого життя, емоційне вигорання та необхідність обирати — сьогодні ти вечеряєш з друзями чи ідеш на день народження до племінниці або залишаєшся в офісі, щоб підготуватися до ранкової зйомки. Здається, саме тоді ми вперше поставили собі питання про work-life balance. Стрічка змусила глядачів замислитися: чи варта робота, за яку "мільйони дівчат готові вбити", втрати власного "я"?
Ще важливий для мене момент у фільмі — ставлення до моди не як до гри в перевдягання, а як до великого бізнесу. Варто згадати хоча б монолог Міранди Прістлі про той самий "небесно-блакитний колір". Це, мабуть, один із найважливіших епізодів у кіно про моду. Героїня Меріл Стріп блискуче пояснює, як висока мода спускається з подіумів у кошики розпродажів масмаркету. Це навчило глядачів розуміти циклічність трендів і економічний вплив індустрії. Також стрічка подарувала нам мову, якою ми користуємося й досі, а фраза That’s all стала універсальним мемом для позначення беззаперечного авторитету та завершення дискусії.
"Диявол носить Prada" — без перебільшення культурний феномен, який зафіксував зміну епох у моді та медіа. Його вплив на попкультуру та соціальні мережі відчувається й досі — від естетики Office Siren, яка циклічно повертається в тренди TikTok і Pinterest, до нескінченних перевдягань під саундтрек Suddenly I See шотландської співачки KT Tunstall. Коли передивляєшся стрічку сьогодні, до неї виникає багато етичних питань, але в ній є щось, що змусило мене колись повірити: мода — це світ, вартий того, щоб у ньому залишитися.
