Чому "Після полювання" – один із найкращих фільмів режисера Луки Ґуаданьїно
З 8 по 19 жовтня триває Лондонський кінофестиваль, одна з головних прем'єр якого – картина "Після полювання" Луки Ґуаданьїно. Кінокритикиня Соня Вселюбська подивилася фільм та поспілкувалася з режисером спеціально для Vogue.ua
Лука Ґуаданьїно — один із найуспішніших режисерів сучасності. Карʼєра 54-річного кіномитця родом із Неаполя простягається крізь безліч тем і жанрів, адже він починав як постановник документальних фільмів. Світова слава прийшла до нього завдяки трилогії "Бажання": "Я — це любов" (2009), "Великий сплеск" (2015) та його найгучнішому гіту "Назви мене своїм ім’ям" (2017), який зробив з Тімоті Шаламе суперзірку.
Саме слово "бажання", що визначає цю трилогію, стало провідним мотивом усієї подальшої творчості Ґуаданьїно — незалежно від жанру чи теми. Достатньо згадати його недавні роботи: "Разом із кістками" — варіацію підліткового кіно крізь призму горору про двох шалено закоханих канібалів; або "Суперники" — історію любовного трикутника між тенісистами, сповнену сексуальної напруги. Після неї з’явився "Квір" — напівбіографічна стрічка про життя та нещасливе кохання Вільяма Берроуза. Усі ці фільми поєднують яскраві кольори, динамічний монтаж, продуманий саунд-дизайн і герої, якими рухає пристрасть або бажання.
Його новий фільм "Після полювання", прем’єра якого відбулася на Венеційському кінофестивалі, — спокійне, інтелектуальне кіно, у якому режисер досліджує психологію людини, коли бажання стає не екстатичним, а небезпечним і деструктивним.
У центрі сюжету — Альма (Джулія Робертс), висококваліфікована викладачка філософії Єльського університету. Вранці вона читає лекції студентам, пояснюючи складні предмети, а вечорами збирає у себе вдома вузьке коло колег та учнів, де за коктейлями точаться розмови про межі етичних норм і проблеми поколінь. Альма заміжня за психологом, їхній шлюб доволі дивний: вона дозволяє собі будь-які емоційні спалахи, велику інтимну та психологічну дистанцію, тоді як її чоловік поблажливо терпить. Єдиний, кому Альма відкриває свою мʼякшу, приємну сторону, — колега та близький друг Генк (Ендрю Гарфілд), душа будь-якої компанії.
Статна Альма має чимало прихильників, і серед них — блискуча PhD-студентка Меґґі (Айо Едебірі). Вона бачить в Альмі не лише академічний взірець, а й майже материнську постать, довіряє їй усі свої таємниці. Одного вечора, повертаючись додому, Альма знаходить під дверима перелякану Меґґі. Та зізнається: Генк, проводжаючи її після вечірки, піднявся до неї й "переступив межу". Проте замість очікуваної підтримки Альма холодно обриває розмову. Так починається велика драма в університетському колі, де вона не лише не виявляє емпатії чи довіри, а, навпаки, намагається максимально дистанціюватися від ситуації. Але від себе та свого минулого не втечеш.
Ґуаданьїно продовжує експериментувати з візуальною формою, кидаючи собі виклик на межі власних режисерських можливостей. Вперше за довгий час він відходить від зображення стосунків й сексуальної близькості як чогось світлого, а його візуальна мова стає спокійнішою, занурюючи глядача в академічне середовище, де розгортається драма. Ба більше, він навмисно створює асексуальне середовище суголосне сухій атмосфері суворій академічний інституції. Інтимна близькість в світі цього фільму не несе позитивні асоціації, а радше є центром глибоких травм і суспільних трагедій.
Власне, звідси й слово "полювання" у назві, яке промовисто зміщує його центральну тему з природного фізичного бажання на нездорове інтелектуальне домінування. Фільм насичений спокійними пастельними кольорами, класичними інтерʼєрами, стриманими костюмами. В цю візуальну ідилію вривається дивний звуковий дизайн — різкі звуки повільного годиннику на тлі гробової тиші чи дуже гучні експериментальні звуки. Як і на попередньому фільмі "Суперники", Ґуаданьїно відтворює психологічний стан героїв через експресивну музику, яка тут своєю різкістю та дисбалансом на тлі сет-дизайну, символічно відображає психологічний стан Альми.
Режисер пояснює, що на прикладі Альми, яка приоретизує інтелектуальний зріст над людськими стосунками, він хотів дослідити іншу сторону врожденного людського інстинкту: "Я думаю, люди завжди прагнутимуть здобути владу над кимось іншим. Мені цікаво досліджувати владу, домінування, невидиму силу — не лише любов". Рефлексуючи на тему стилістичної та тематичної відмінності від попередніх робіт, режисер каже: "У мене вже немає тієї енергії, що була п’ять років тому. І це дуже корисно для моєї роботи — усвідомлювати зміни тіла, енергії. Тепер я можу краще розуміти проблеми дорослої людини й працювати з ними на екрані. Тому я радий, що деякі фільми я зняв лише у зрілому віці, коли зміг повністю відчути своїх героїв".
Справді, Альма — одна з найскладніших героїнь, яких коли-небудь втілював режисер. Вона різко негативна персона, у якій немає нічого приємного: самозакохана, неввічлива, нетолерантна, має серйозні проблеми з алкоголем і, як наслідок, зі здоров’ям. Проте вона навіть не намагається змінитися — ні психологічно, ні фізично, дедалі глибше занурюючись у травму молодості, що протягом фільму відкриє пояснення її поведінки. Те, що так тонко й талановито втілює Джулія Робертс, — напрочуд незвично й проникливо для такої ролі.
Ґуаданьїно — справжній майстер поєднувати в одному кадрі багатьох талановитих акторів, даючи їм складні ролі, які ставали якщо не поштовхом, то переосмисленням їх карʼєри. Так було з Тімоті Шаламе, Тільдою Свінтон, Деніелом Крейґом. "Мій великий інтерес — ставити кінозірку в буденне життя з його слабкостями та недоліками звичайної людини", — каже режисер. Саме тому Джулія Робертс — ідеальний вибір для цього зловісно-сатиричного фільму, який повністю суперечить образу ніжних красунь, завдяки яким вона стала суперзіркою.
У розмові відчутно, наскільки Ґуаданьїно захоплений магією кіно, як добре знає класику й володіє її мовою. Відомий сінефіл, він часто відверто звертається до улюблених стрічок і з радістю обговорює їх. Говорячи про натхнення для "Після полювання", режисер згадує класичний голлівудський фільм "Все про Єву" (1950): "Я люблю цю стрічку. Це один із найяскравіших прикладів золотої доби Голлівуду, її сценарій неймовірно прекрасний. Це фільм про ціну, яку доводиться платити, щоб отримати бажане. Наприкінці Єва здобуває те, чого прагнула, але стикається з іншою Євою. І в моєму фільмі Альма теж отримує те, чого хоче, але якою ціною?"
Камерна атмосфера вузьких кабінетів і домашніх віталень наближає "Після полювання" до жанру фільмів, дія яких розгортається в одному просторі. Говорячи про насичений сценарій талановитої дебютантки Нори Гаррет, Ґуаданьїно додає: "Отримавши сценарій, я відразу подумав про "Хто боїться Вірджинії Вулф?" (1966). Це велика стрічка про зламаних персонажів, які безжально чинять одне одному жахливі речі. Я багато думав про те, як Майк Ніколс уміє розташувати кількох людей в одному кадрі, змушуючи їх співіснувати. Це було для мене великим натхненням".
Після світової прем’єри у Венеції режисерові не терпиться показати фільм широкій публіці й побачити, до яких дискусій призведе ця чутлива тема: "Я неймовірно радий представити "Після полювання" світу. Не знаю, як його сприйме прокат, але вже бачу, що після перегляду люди активно обговорюють. Мене запитують, чому я знімаю так, щоб у фільмі не було "героя"? Я виріс на кіно без легких відповідей. Згадайте "Екзорциста" Фрідкіна: начебто жахи, а насправді — драма про розлучення, війну у В’єтнамі й провину перед матір’ю. Кіно має бути хаотичним, а не зробленим за лекалами сценарних шкіл".
Ґуаданьїно не збирається сповільнювати темпу. Варто лише зазирнути на кінопортали, щоб побачити: у нього десяток проєктів у розробці — різних за жанрами й масштабами. І хоча пристрасті режисерові не бракує, залишається дивуватися, звідки він бере стільки часу й енергії. На це він відповідає просто й красиво: "Раніше між фільмами в мене були довгі паузи — і це було нестерпно, бо я надто люблю знімати, працювати з людьми. Тоді я пообіцяв собі: якщо з’явиться можливість працювати в швидкому темпі, я зніматиму й не чекатиму. Так я й роблю. І нарешті здійснюю давні мрії".
