З 13 по 23 лютого в столиці Німеччині пройшов Берлінале — одна з найважливіших кіноподій світу. Кінокритикиня Соня Вселюбська подивилась низку стрічок та спеціально для Vogue.ua розповідає про сім найкращих.
"Заходи для похорону", режисерка Софія Богданович
Фільми режисерки Софії Богданович, яка народилася та виросла в Канаді у родині з польським корінням, досліджують багату спадщину її польської сім'ї. Трансформуючи реальні архіви різного формату в сюжети напівігрових фільмів, Богданович стирає межу між минулим і майбутнім, реальним і вигаданим, особистим і суспільним. Її останній фільм, що прем’єрувався на кінофестивалі в Торонто й нещодавно був показаний у паралельній секції Берлінського "Тижня критики", став своєрідним катарсисом усієї її творчості.
Головна героїня Одрі здобуває магістерський ступінь, досліджуючи життя й творчість віолончелістки Кетлін Парлоу, чия карʼєра була різко обірвана (реальна людина, яка мала професійний звʼязок з дідусем режисерки). Поки Одрі занурюється в дослідження, її мати, музикальна карʼєра якої не вдалась, вмирає від раку. Так крім примарної постаті Кетлін Парлоу, героїню переслідують нездійснені мрії матері.
"Заходи для похорону" — це приголомшлива епопея про талант та неосяжний біль від нездійсненних можливостей. Це також і сумний коментар до академічної карʼєри, коли мистецтво, яке ти досліджуєш, неможливо емоційно пережити сповна через книжки й записи. Фільм вирізняється вишуканою візуальною мовою: камера режисерки, балансуючи між радикальною статикою та левітацією, розповідає про глибоко особисті травми.
"All I had was Nothingness", режисер Гійом Рібо
Цьогоріч виповнюється 80 років монументальній картині "Шоа" Клода Ланцмана — найважливішому документальному фільму про Голокост в історії, і кінофестиваль показав відреставровану версію 9,5-годинної стрічки. Фільм Ланцмана повністю складається з діалогів із тими, хто вижив, спостерігав або був причетний до Голокосту, не містячи жодних графічних свідчень геноциду. Паралельно з цим у секції Berlinale Special показали унікальний архівний фільм All I Had Was Nothingness, який розкриває філософію Ланцмана та його багаторічну працю над проєктом життя.
Французький фотограф й майстер архівного кіно Гійом Рібо не вперше звертається до теми геноциду. Його попередня робота "Зерна голоду. Україна 1933", побудована на неопублікованих раніше відеоматеріалах, стала одним із найкращих фільмів про Голодомор. All I Had Was Nothingness також відкриває глядачам архівні кадри, які вперше побачили світ.
Фільм складається виключно зі сцен, що не увійшли у "Шоа", і розкриває понад десятирічну історію його створення, занурюючись у підхід Ланцмана до документування геноциду. Тим часом закадровий голос читає мемуари режисера. Про Шоа написано й знято чимало, але, здається, вперше фільм справді додає щось нове — і лише підсилює його актуальність.
"Стрічка Часу", режисерка Катерина Горностай
Найважливішою новиною для української культурної спільноти стала поява нашого фільму в основному конкурсі Берлінського кінофестивалю. Катерина Горностай, яка професійно зростала на Берлінале й запамʼяталася своєю чутливою підлітковою драмою "Стоп Земля", що у 2021 році здобула "Кришталевого ведмедя" в конкурсі Generation 14+. Її наступний фільм — знову про дітей, втім, є документальним, набагато серйознішим і масштабнішим.
"Стрічка часу" — це 125-хвилинне кінополотно, яке складає мозаїчний портрет сучасної системи української освіти. Горностай разом із громадською спілкою "Освіторія", які виступили ініціаторами створення фільму, провели потужне соціологічне дослідження різноманітних механізмів освіти в часи повномасштабної війни. Після двох років подорожей Україною, пошуків історій й кінематографічних підходів, режисерці вдалося скласти простежені процеси у велике творче висловлювання.
"Стрічка часу" — потужний приклад глибокої спостерігальної документалістики. Завдяки чутливому підходу до теми, стоїчному професіоналізму оператора Олександра Рощина та майстерному монтажу Нікона Романченка, вийшов видатний фільм, яким може пишатися українська документалістика. До речі, це єдина документальна стрічка в цьогорічному основному конкурсі. А новина про те, що Катерина Горностай і Нікон Романченко стали батьками за два дні до прем’єри, стала однією з найобговорюваніших на Potsdamer Platz. Блискуча поява Катерини на червоній доріжці прямо з пологового будинку затьмарила всі інші зіркові прем’єри конкурсу.
"Блакитний місяць", режисер Річард Лінклейтер
"Блакитний місяць" розповідає про один вечір з життя Лоренца Харта (Ітан Гоук). Він відомий бродвейський автор, співавтор сценарію "Оклахома!" — одного з найуспішніших мюзиклів в історії людства. Власне, весь фільм відбувається у барі біля театру, до якого герой вирушив на самоті, залишивши свою премʼєру. У майже пустому барі він починає екстравагантно жартувати, розповідати цікаві історії з роботи та розповідає про предмет свого захоплення — Елізабет (Маргарет Куоллі). Вона — 20-річна студентка Єля, з якої у нього, вочевидь, нічого не вийде, адже немолодий Лоренц є повною протилежністю Елізабет. Усвідомлюючи це, він задовольняється її компанією, та з її молодості та спраги до життя, намагається черпати творче натхнення.
Майстер романтичних драм Річард Лінклейтер останніми роками не перестає тішити своїх прихильників. Після приголомшливого успіху фільму "Hitman", що прогримів на 80-му Венеційському кінофестивалі, режисер презентував нову романтичну комедію в основному конкурсі Берлінале. Однак, на цей раз фільм маленький та набагато сумніший. "Блакитний місяць" це надзвичайно чутлива й прекрасна у своїй простоті драма про жорстокість кохання, а також ескапістська історія, що розгортається посеред весни 1943го року, та заграє з "Касабланкою" Майкла Кертіса. А талановитий тандем Ітана Гоука, Маргарет Куоллі та Ендрю Скотта — виглядає неперевершено в одному кадрі. Власне, за свою лаконічну, але ефектну роль Едрю Скотт здобув нагороду за найкращу акторську роботу другого плану.
"Відображення у мертвому діаманті", реж. Хелен Каттет, Бруно Форцані
Загадковий літній чоловік Джон Д. проводить вечори біля лазурного узбережжя Франції (реальна локація фільму). Його підсвідомість починає занурювати його у далеке минуле, коли той, молодий, красивий й небезпечний шпигун, полював на невловиму злодійку Серпентик. Вона носила сексуальний шкіряний костюм та мала сотні красивих жіночих облич, що знімала один за одним мов маски. Джон Д. ніяк не міг її спіймати, і здається, її примара знов наздоганяє його.
Картину "Відображення у мертвому діаманті" зняв дует режисерів Хелен Каттет і Бруно Форцані, відомий своєю радикальною формою, яка переосмислює класичні горори у постмодерністській призмі. На цей раз вони взялись за історію про секретного шпигуна на пенсії, який надто сильно нагадує Джеймса Бонда. Власне, сам бельгійський актор Яннік Ренье нагадує Шона Коннері, першого актора в історії кіно, що зіграв Бонда.
"Відображення у мертвому діаманті" – це фільм-карнавал, який відмовляється від класичних наративних структур, і його приблизний сюжет можна зрозуміти хіба що за синопсисом, наданим режисерами. Знятий на плівку і побудований на близьких планах, фільм є сюрреалістичною аудіовізуальною подорожжю в історію класичного шпигунського кіно.
"Спеціальна Операція", режисер Олексій Радинський
Олексій Радинський – один з провідних українських режисерів сучасності, якого добре знають в Європі. Його другий повнометражний фільм "Спеціальна Операція" був відібраний до секції Forum Expanded, що відома політичним кіно з винахідливою кіноформою. У своїх фільмах Радинський переважно цікавиться ландшафтами міста Київ та соціальними змінами в ньому. Наприклад, читач може памʼятати це за фільмом "Нескінченність за Флоріаном", присвячене київському архітектору Флоріану Юрєву.
Втім, повномасштабне вторгнення зокрема зробило з Радинського спеціаліста про окупації Чорнобиля. За його коротким метром "Чорнобиль 22", який був побудований на інтервʼю зі свідками окупації ГЕС, народився зовсім інший фільм. "Спеціальна Операція" показує повну хронологію окупації Чорнобиля, й повністю побудована на записах камер відеоспостереження. Ризикуючи своїм життям, працівники ГЕС оперували ці камери та навіть змогли зберегти ці записи. І хоча згідно з синопсисом може здатися що фільм буде насичений шокуючими кадрами, Радинський ламає всі очікування. Фактично, камери не записали жодного спектакулярного видовища, а просто зображають росіян які сумно стоять на окупованій території. А порожнеча, з якою працював Радинський на монтажі, є метафорою російського вторгнення.
"Континенталь 25", режисер Раду Жуде
Румунський автор Раду Жуде – частий гість Берлінського кінофестивалю, й тріумфатор 2021-го року. Останніми роками режисер робить щонайменше дві стрічки на рік, які отримують неабияку фестивальну увагу по всьому світу. На йьогорчне Берлінале режисер знов повертається з гостро соціальною історією сучасної Румунії: н цей раз фільм повністю знятий на Iphone, і є черговим потужним протестом Жуде проти голлівудської формули кіновиробництва.
Фільм розповідає про короткий період з життя соціальної працівниці, яка за наказом вимушена виселити нещасного безхатька, що знайшов собі прихисток в підвалі будівлі. Після виселення чоловік скоює самогубство, а героїню починає зʼїдати відчуття провини. Втім, триває це недовго.
"Континенталь 25" – це їдкий коментар сучасній Європі, щодо становища якої Жуде дуже занепокоєний. Саме тому в його останніх ігрових фільмах герої постійно обговорюють новини з України, а сюжети стають все критичнішими. Сумна релевантність фільму полягає у тому, що відчуття провини, навіть самої глибокої та доленосної, врешті решт проходить, і навіть найчемніші люди врешті здатні поховати в собі ці відчуття. На церемонії нагородження Жуде отримав приз за найкращий сценарій та дав найпотужнішу промову вечора. Він висловив занепокоєння виборами в Німеччині, та додав: "Сподіваюсь, Європа нарешті здобуде солідарність. Реальну солідарність, а не те, що відбувається зараз".
