"Берлінале-2025": режисерка Катерина Горностай — про роботу над фільмом "Стрічка часу"
На Берлінському кінофестивалі відбулася світова прем’єра українського фільму "Стрічка часу" . Документальний фільм про українські школи в часи повномасштабної війни зустріли 10-хвилинними оваціями. Спеціально для vogue.ua з режисеркою Катериною Горностай поспілкувалася Єлизавета Сушко.
Вдруге в історії незалежної України, після стрічки Кіри Муратової "Три історії" в 1997-му, український фільм потрапив до головного конкурсу Берлінале та змагається за "Золотого Ведмедя". Вперше це саме документальна стрічка. "Стрічка часу" Катерини Горностай розповідає про українські школи, що продовжують працювати під час повномасштабної війни. Катерина — часта гостя Берлінале. 2021 року тут відбулася прем’єра її ігрового дебюту "Стоп-Земля" про українських підлітків, що отримав нагороду в програмі Generation 14plus, а в 2023-му режисерка стала членкинею журі цієї секції.
Здається, Катерині Горностай по-справжньому цікаві діти та підлітки. У "Стоп-Землі" знімалися реальні одинадцятикласники, а тепер режисерка споглядала за шкільним життям на Сході та Півдні України, щоб зафіксувати тут і зараз, як школи функціонують попри обстріли, руйнування та нещодавню окупацію деяких із них. Головний акцент фільму на тому, що життя продовжується. Після прем’єри світова преса розсипалася в компліментах Горностай. Variety пише, що "Стрічка часу" — яскравий промінь надії. "Фільм підтверджує, що Катерина Горностай є чуйним і проникливим літописцем юності в усіх її проявах — в цьому випадку пригніченої, але не переможеної важкими часами".
Останні етапи роботи над фільмом збіглись у часі з вагітністю режисерки: Катерина разом зі своїм партнером та режисером монтажу Ніконом Романченком очікували на первістка. Їхній син народився 19 лютого у Берліні, за день до світової премʼєри "Стрічки часу", у чому є особливий символізм.
Розкажи, як все почалося? Ваші партнери — це громадська організація "Освіторія", яка системно працює у сфері освіти в України. Вони допомагали вам із пошуком героїв, були консультантами чи авторами ідеї?
Вони ініціювали цей проєкт. Ми співпрацювали й на "Стоп-Земля", бо в них організовували нашу лабораторію з підлітками. Команда "Освіторії" мала на меті зробити фільм, який підсвічує вчителів. Тому, звісно, допомагали з контактами та пошуками. Але тут була проблема в тому, що історії, про які вони знали, вже сталися. Ми почали знімати на початку 2023-го, а це були історії 2022-го. Багато у кого з учителів все кардинально змінилося. Я не хотіла робити фільм з інтерв'ю про те, що було. Я хотіла слідкувати за моментом зараз. Ми відзняли одну розмову з учителем, але одразу ж відмовилися від цієї концепції і зробили акцент на історіях учнів.
Складно не помітити, що школа тебе не відпускає. Чи ти аналізувала, чому?
З самого дитинства я любила coming-of-age історії. Саме через тріо з "Гаррі Поттера" — Гаррі, Рона та Герміону: у моєму фільмі "Стоп-Земля" теж троє головних героїв, хоч я усвідомила це потім. А coming-of-age як жанр обожнюю саме за шкільну атмосферу.
Але тут, напевно, спрацювала інша моя цікавість. Мені здається, що тилові історії зараз дуже важливі. Звісно, саме на фронті відбуваються вирішальні речі. Але є й інший бік, вартий висвітлення, де люди намагаються займатися тим, що вони робили раніше, але в нових для себе умовах. Школа — ідеальне місце, де можна це дослідити.
Як ви обирали школи, в які їдете знімати? Можливо, щось із зафільмованого не включили до фінального монтаж?
Багато таких. Це завжди суперсуб'єктивний відбір. Ми проводили кастинг — просто зідзвонювалися, знайомилися з учителями зумом. Це були й ті, чиї історії ми знали, і нові персонажі. Деякі цікаві речі знаходились у медіа випадково, і ми одразу зв'язувалися з дирекцією школи, щоб розпитати детальніше. Окрему увагу приділили профтехосвіті — займалися пошуком класних сучасних училищ, які б мали різні профілі. Бо це і візуально класно, і цікаво було, як профтехосвіта влаштована зараз, бо її неможливо вести онлайн — це технічні навички, які людина мусить побачити й засвоїти безпосередньо від іншої людини. Багато таких училищ знаходяться дуже близько до лінії фронту. Як вони взагалі вчаться? Вчаться, виявляється.
Чи все вдалося відзняти, що ти хотіла втілити на рівні ідеї?
Ми думали, але потім відмовилися від ідеї зобразити вчителя, який став військовим. Таких дуже багато, очевидно. Але досліджуючи цю тему, зрозуміли, що важко сумістити в кадрі ці два контексти. Бо якщо ти вже служиш, важливо віддаватись новій справі, суміщати роботу у війську і школі неможливо.
Хоча я пам'ятаю, що у 2022-му в медіа було багато історій про те, що викладач із окопу читає лекції студентам
Самі військові кажуть, що це класна історія, але це швидко закінчилося. Ти й не можеш нормально вести пари, і не працюєш ефективно як військовий. Треба обирати.
Найбільше у фільмі мене вразив підхід деяких учителів до викладання. Наприклад, де на одному з занять хлопці роблять план свого майбутнього будинку чи на уроці фізкультури стріляють із лазерних пістолетів. Як ти думаєш, це залежить від конкретного викладача — чи від системи, яка цього викладача заохочує?
Навчаючись сама, я ніколи не мала справи, наприклад, з інженерією, а зараз у дітей така сучасна інформатика. Я була здивована, що дуже цікаві тренажери зі світлодіодами можуть бути у сучасній державній школі. Ці учні потім їздять на міжнародні змагання зі STEM. Так було перед вторгненням. Все це залежить виключно він людей, які приходять викладати, бо всі покращення створює маленька екосистема кожної окремої школи. У нас пройшла реформа, і я вважаю, що НУШ, тобто нова українська школа, — це дуже крута штука. Бо ці зміни стосуються не лише Києва, ми зустрічали нові комп'ютерні класи й інтерактивні дошки в різних областях. Але це завжди про самоорганізацію освітян.
У багатьох школах перед початком повномасштабної війни було все налаштовано. І це теж велика трагедія, тому що ми на власні очі побачили, наскільки ми прогресували в багатьох речах, особливо в питаннях освіти. І наскільки сильно це все постраждало просто через те, що сталася війна. Напевно, це найстрашніше, що я побачила під час знімань — росіяни просто псували те, що не змогли забрати з собою. Це абсолютне зло.
В мене є спогад з дитинства, що якщо у школу приїжджало телебачення — всі мали бути у святковому вбранні. У школах, які ви знімали, цього взагалі не відчувається. Це монтаж, де ви обрали тільки те, що мало природний вигляд — чи зараз школи змінилися?
Чудово, що у фільмі такого непомітно. Здебільшого атмосфера залежить від педагогічного колективу й особисто від директора школи. Були школи, де ти відчуваєш, що тут вільно.
Коли ми були маленькими, увага ззовні вважалася чимось особливим. Зараз діти самі транслюють своє життя у тіктоку. І тому присутність камери не привертає так багато уваги. Звісно, я переживала, що наша велика камера буде лякати. Але зараз всі нормально на це реагують. Можливо, світ став глобальнішим і всі бачать, як виробляється медіа. І це вже не так страшно.
І наостанок, як вагітність вплинула на твою роботу над фільмом?
Це змінило моє сприйняття дітей, про яких йдеться у стрічці. Працюючи над нею, ми з Ніконом Романченком хотіли зробити акцент на тому, що життя триває попри все.
Фото: Аліна Рудя та Євгенія Гапон
