Більшість знаменитостей обережні в інтерв’ю: вони дотримуються плану розмови та ретельно тримаються певних тез, уникають особистих тем, підстраховуються. Шерон Стоун не з таких. Отже, розмова видалася надзвичайно відвертою
Через два десятиліття після інсульту в 2001-му, через який Шерон ледве не втратила життя (дев’ятиденний крововилив в мозок залишав їй, за словами лікарів, лише 1% шансів вижити), Стоун абсолютно відверта щодо свого здоров’я, щодо хвороби, одужання, руйнівного впливу, який все це мало на її кар’єру, і щодо сили, з якою варто захищати свої інтереси. "Стоун хоче, щоб усі звернули увагу на її історію, і особливо жінки, які значно більше схильні до таких проблем з мозковим кровообігом", — каже Майкл Лоутон, доктор медичних наук , нейрохірург з Неврологічного інституту Барроу в Арізоні та лікар, якому Стоун вдячна за порятунок свого життя. "Існує певна схильність жінок до подібних розладів", — каже Лотон, який каже, що приблизно дві третини пацієнтів з аневризмою головного мозку — жінки.
Стоун з яскравими подробицями згадує день, коли вона опинилася в лікарні невідкладної допомоги в Лос-Анджелесі. Симптомом, який привів її туди, був біль у голові, схожий на блискавку. "Я пам’ятаю, як прокинулася на каталці й запитала у санітара, куди він мене везе, а він сказав: "операція на мозку", — розповідає Стоун. "Лікар вирішив, без мого відома чи згоди, зробити мені експериментальну операцію на мозку, і відправив мене в операційну". Щойно дізнавшися про його наміри, Стоун здійняла галас, доки до неї не дослухались "Із цього досвіду я зрозуміла, що в медичному закладі жінок часто просто не чують, особливо коли ваш лікар — чоловік", — каже Стоун. Як показали дослідження, медичний газлайтинг стає все більш поширеним.
Стоун стикнулася з розривом хребтової артерії, що призвело до крововиливу в мозок. Зазвичай цьому часто передує травма (наприклад, падіння), але в багатьох випадках існує генетична схильність. Це також може статися без чіткої причини. Її перша КТ-ангіограма в лікарні нічого не виявила.
"Вони не побачили нічого під час першої ангіограми — вирішили, що я симулюю, — пояснює Стоун. — Мій найкращий друг умовив їх зробити другу, і з'ясувалося, що в мене був субарахноїдальний крововилив у мозок і що хребтова артерія розірвана. Якби мене тоді відправили додому, я б померла". Те, що врятувало Стоун, — ендоваскулярна терапія та допомога доктора Лоутона.
Відновлення Стоун після операції виявилося таким самим травматичним, як і відвідування лікарні. Після виходу з лікарні вона сильно схудла, заїкалася й ледве ходила. "У субарахноїдальний басейн (голову, шию та хребет) пішла така велика кровотеча, що правий бік мого обличчя буквально впав, я тягнула ліву ногу і сильно заїкалася", — згадує Стоун. Дотепер вона приймає ліки щодня — для усунення заїкання та важких мозкових судом. "Протягом перших кількох років у мене також з’являлися ці дивні вузли, схожі на кісточки, по всій маківці, — здавалося, що мене побили. Я не можу передати, наскільки це було боляче". Стоун також переживала тривалі напади депресії упродовж свого десятирічного відновлення.
До останнього акторка не розкривала подробиць власного шляху, бо побоювалася реакції як з боку громадськості, так і в її індустрії. "Я приховувала інвалідність і боялася виходити на вулицю, — не хотіла, щоб люди дізналися", — каже Стоун, яка віддає належне своєму другові Майклу Дж. Фоксу за те, що він заохотив її наново прожити цей досвід, розповідаючи історію вголос. "Я просто думала, що мене ніхто не прийме".
Вона каже, що Голлівуд, за кількома помітними винятками, як-от Фокс і Стівен Спілберг, не підтримував її кар’єру після хвороби. Лотон схвалює рішення Стоун поділитися своєю історією. "Вона стала джерелом натхнення для багатьох інших жінок, які страждають. Адже вони бачать не лише неймовірну та титуловану акторку, а того, хто пройшов той самий шлях, що й вони, і витримав удар, — каже Лоутон. — Це важкий шлях, — щоб пройти його, треба багато сили, — інакше це може вас знищити. Ось чому ми так зацікавлені в підтримці Шерон і висвітлюємо її історію, оскільки вона така зворушлива і мотивувальна".
Ці "ми", про яких каже Лоутон, — це Неврологічний інститут Барроу, всесвітньо визнаний лідер у галузі нейрохірургії та неврологічних досліджень в Арізоні, де Лоутон є президентом і генеральним директором. Зараз Стоун є членкинею правління Неврологічного фонду Барроу та ініціаторкою благодійної акції Neuro Night. Акція відбулася 27 жовтня, і 100% зібраних коштів піде на підтримку наукових досліджень Фонду Барроу щодо пошуку ліків від аневризм, пухлин і хвороби Паркінсона. "Я почуваюся такою щасливою, що ми з доктором Лоутоном познайомились і разом робимо цю роботу, яка має неймовірний вплив на життя безлічі людей", — каже Стоун. Вона також додає, що до Барроу на лікування їдуть люди з усього світу.
Сама ж Стоун — яка наразі перебуває поза індустрією, що відвернулася від неї — побудувала успішну кар’єру художниці за останні кілька років і прагне одного: щоб інвалідність не визначала того, ким вона є. "Багато людей ототожнюють свою хворобу із собою, але це різні речі, — каже Стоун. — Я чимало втратила: право опіки над дитиною, кар’єру, можливість працювати. Я пережила розлучення і пройшла через вогонь, воду і мідні труби. Я втратила так багато, — і точно могла зламатися. Але кожен з нас може встати і сказати собі: "Ну ось, це сталося, що далі? Я — все, що в мене є".
