Мінне поле спогадів: журналістка та письменниця Анна Лодигіна — про сімейне коріння, яке руйнує війна
Журналістка, авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots Анна Лодигіна — про те, як війна і окупація позбавляють спогадів і знищують сімейну історію.
Не пам’ятаю, як опинилась за тим великим столом у кімнаті, залитій сонцем, в оточенні всієї родини. Точнісінько, як колись. З обличчя кожного кудись зникла тінь горя, що невидимою вуаллю відгороджувала нас від світу тих, хто не знав війни. Боковим зором помічаю троюрідну сестру. Усміхаючись, вона простягає мені товсту старезну папку на зав’язках: "Маю для тебе подарунок". Не без зусиль розв’язую вузол, відкриваю, та не можу повірити очам: з глибини папки на мене дивляться закарбовані у чорно-білих знімках мої бабусі й дідусі кількох поколінь.
Поспіхом перебираю скарб. Поміж фотокарток знаходжу ще якісь документи, пожовклі шматки листів й конвертів. "Ми все це берегли на кінець війни, щоб передати тобі", — каже сестра. Бездонна радість від отриманого родинного архіву, який, я думала, ми втратили, межує зі зніяковілістю й німим запитанням — звідки він у неї? Це змушує прокинутись.
Диво із сестрою, яка живе в Москві, наснилося за кілька місяців після того, як я отримала листа з Державного архіву Херсонської області у відповідь на свій запит. Втративши більшість фамільних цінностей через окупацію рідного міста росіянами — фото дідів-прадідів, вишиті бабусею рушники, ікону, що передавалася із покоління в покоління в нашій родині близько 150 років, дерев’яну шафу, витесану моїм прадідом, якого ніколи не бачила, чи дитяче ліжечко, що вколисувало ще мою бабусю та зроблене з дерева, яке росло на подвір’ї її батьків, — я взялася детальніше досліджувати свій родовід. Та виявилося, що забравши спочатку мій дім з усім його спадком, росіяни ще й вкрали історію моєї родини.
В отриманому з обласного архіву листі йшося про те, що документи фонду, в якому, вірогідно, містилась інформація про моїх рідних, були викрадені з Херсона російськими окупаційними військовими восени 2022 року. Це була не хаотична крадіжка документів, а цілеспрямована операція. З Криму росіяни направили архівістів, які прицільно вивезли потрібні їм справи, що складають 40% усієї колекції. У такий спосіб вони намагаються штучно позбавити нас свого коріння, знищуючи українську ідентичність та нарощуючи непрохідні хащі брехні про наше і своє минуле.
Крадіжка цих документів означає, що швидше за все я так ніколи і не дізнаюсь, чому та за яких обставин частина моєї родини опинилась на півдні України 100 років тому, звідки конкретно походить прабабуся, яка пішки ходила до Херсона, щоб домогтися після Другої світової відбудови сільської церкви, в якій потім хрестили нас з сестрою, та чи всі вижили у штучно організований Сталіним голод 1933 року, адже за життя про таке говорити боялися, а я була замалою, щоб додуматися ставити подібні запитання, коли ще було в кого запитувати.
Щоразу, коли мене просять написати щось про Нову Каховку або про родину, я відчуваю спочатку спротив. Будь-яке копирсання у спогадах схоже на ходіння мінними полями: ніколи не знаєш, яка саме дрібниця може вивести з душевної рівноваги притлумленого болю, що тримається божевільними зусиллями. Інколи це побутовий спогад про те, який красивий виноград звисав на задньому дворі будинку чи як тато обережно підрізав свої троянди, а інколи це раптовий спомин про те, що очевидно втрачено назавжди — старе видання "Кобзаря" чи диск із записом мого випускного, якісь елементарні свідчення нашого життя. Та найгірше те, що я не знаю, чи живі ті близькі мені люди, які не поїхали з міста, чи залишиться вцілілою бодай якась збудована спадщина моїми рідними, які зводили Нову Каховку, чи зможемо ми колись відвідати місця їхніх поховань…
Незважаючи на відкриті рани, я все одно щоразу видираюся на гострі списи цих спогадів, що пробивають стончену після усіх трагедій шкіру, аби не дати ворогу домогтися своєї цілі — приректи на вічне забуття наші імена, місця та історію. Навіть коли вони фізично щось знищують, це неможливо знищити в наших головах. Наші спогади важливі для дослідження минулого, для передачі цієї інформації нашим дітям, які могли ніколи не бачити цих місць або не зустрічати своїх прабатьків. Спогади важливі для встановлення історичної справедливості, врешті-решт.
Пам’ятати — це наш спротив проти знищення. Саме тому, я готова купатись в океані болю, аби не дати голосам злочинців перекричати нас.
