6 червня 2023 року, на 468-й день повномасштабного вторгнення в Україну, російські окупанти підірвали дамбу Каховської ГЕС. Це спричинило затоплення населених пунктів, розташованих нижче за течією Дніпра. Минув рік з цієї дати. Журналістка, авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots Анна Лодигіна написала листа своєму рідному місту.
Мені сьогодні знову наснився сон. Я їду до тебе.
Обабіч дороги — безкраї поля соняшників, які зустрічають мене своїми пожовклими головами, виснажені пекельним сонцем. Це сонце не може виснажити тільки тебе. У хвилях Дніпра віддзеркалюється твоє літо з човнами і вудками рибалок, які, здається, ніколи не ходять додому. Хоч і літо, та вулиці чомусь тонуть у весняному білому цвіті вишні. Настільки, що за ним навіть не видно будинків. Та я впізнаю у тобі все навпомацки, тому, звісно, легко знаходжу наш дім. Ти зустрічаєш весною, мабуть тому, що це вже вдруге я її з тобою пропустила.
Дістаю з кишені ключ, який ці роки, як символ повернення, мандрував разом зі мною світами. Двері трохи риплять у відповідь, ніби кажуть, що тут усе страшно за мною скучило. Я глибоко вдихаю аромат татових троянд, що означає "я також". Дивлюся в ноги, білих пелюсток — по кісточки, набираю їх повні долоні, підкидаю вгору, ніби сніг. Зі швидкістю, з якою пелюстки падають долу, ти стаєш нечітким і зникаєш. Знову прокинулась. Сон, як завжди, закороткий.
Щодня я прокидаюся і засинаю з однією думкою — як ти. Скільки твоїх будинків було зґвалтовано чужаками? Чи багато "кам’яних вишиванок" художника Григорія Довженка посипалося з будівель через обстріли та затоплення? Ці орнаментальні панно з неповторними птахами, куманцями, деревами життя, з яких ростуть соняшники і колоски пшениці, та візерунками з народних рушників — воскреслий голос школи бойчукістів, знищених дідами російських окупантів. Що залишилося від унікального спадку з духом Розстріляного відродження?
Чи є у нас шанс відновити затоплений Літній театр та десь у засіках знайти хоча б одну з сотень картин, на яких твоє будівництво закарбував художник Альбін Гавдзинський? Тільки не кажи, що росіяни справді обчистили усі стіни, на яких вони висіли… Може, хтось встигнув сховати?
А у якому стані підтоплена рік тому альтанка Олександра Довженка біля Дніпра? Так, та сама, де він полюбляв зустрічатися з місцевими, поки місто зводилося, і писав свій останній сценарій "Поема про море". Про трагедію, якою обернулося для навколишніх сіл і природи зведення гідровузла. Та хто міг суперечити вищому керівництву Радянського Союзу, яке затіяло велике будівництво. Тому ті, хто будував ГЕС і знав ціну цій землі, робили доступний максимум: зводили його з повагою до південної землі і українських традицій.
Довженко потім у щоденнику занотував: "Я люблю Нову Каховку!" Частину свого серця на знак цієї любові до тебе він залишив у своїх архітектурних ідеях, які втілилися в життя і застигли у камені: скульптурі, пласкому даху з оглядовими майданчиками і кафе у Палаці культури, омріяному ним саду у техніці по сирому тиньку із мозаїчним наповненням з жар-птицею в центрі, як символом духовного відродження.
Для комплексу споруд ГЕС Довженко пропонував поставити дві запорізькі чайки на воротах і баштах шлюзу, фризи зі скіфськими бабами в барельєфах шлюзу. Цікаво, чи збереглася пристань? З неї мало б бути добре видно руїни підірваної ворогом гідростанції. Якби це побачили наші діди-прадіди, які усе це будували понад 70 років тому, вони б, мабуть, вдруге померли. А ми за рік мусили прийняти невідворотне.
Та природа сильніша за все. На третині дна водосховища уже виріс триметровий ліс з верби білої. Екологи кажуть, що такого явища немає ніде більше в світі. Ще з’явилися ізольовані озера, вкриті жовтими ліліями, та близько 100 нових видів рослин. Читаючи про те, як свої віти розправляє знищений тут колись Великий Луг, накочує нестерпне бажання якомога швидше побачити це на власні очі!
Я нікому не кажу, та найстрашніше — це подумати, що насправді ми можемо ніколи не побачитись, дивлячись, як будинок за будинком ти руйнуєшся. Але як ти можеш зникнути, якщо ти існуєш в моїй пам’яті?
Тобі може здаватися, ніби ми живемо нормальним життям. Але без тебе його немає. Ми навчилися імітувати нормальність. У натовпі незнайомців раніше ми виділялися бездонними поглядами людей, які все втратили. Але людина не може рухатися далі, якщо її роз’їдає біль спогадів. Коли втратив так багато і відкотився настільки далеко назад, є лише одна дорога — вперед. І ми всі йдемо. Назустріч тобі і тому дню, коли кожен із нас зможе постояти на твоїй землі. На своїй землі.
Кожен із нас, ідучи цим шляхом, щось втрачає: батьків, друзів, будинки, справу життя, частково себе. Це наша ціна за свободу. Та як і того дня, коли росіяни підірвали ГЕС, зійшло сонце — воно зійде і того дня, коли вони зникнуть з твоєї землі. І так само, як дерева проросли на місці пустелі, якою стало дно водосховища після вибуху, на місці твоїх ран знову вируватиме життя, тому що воно сильніше за тих, хто приніс тобі біль і руйнацію.
Усім нам, без дому, кажуть шукати дім всередині себе. Але мій дім — всередині тебе.
