У 2020 році минає 34 роки з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Пожежі в Чорнобильській зоні, що трапилися наприкінці квітня, змусили українців знову говорити про аварію та її наслідки. Лідер групи ONUKA Ната Жижченко, донька ліквідатора аварії, спеціально для Vogue.ua написала колонку про те, чому кожен з нас має пам’ятати про Чорнобиль. Фото зробила команда Vogue UA у 2016 році в Прип’яті та Чорнобильській зоні.
"Ми поки живі, хоч не всі й здорові".
Час почав плинути швидше, вина тому прогрес, чи що інше, та й на 34-му році Він (Чорнобиль. — Прим. ред.) нагадав про себе спалахами пожеж. І ніби кожен день мав би віддаляти нас від тієї ночі, однак у реаліях пам’яті трагедія тліє й досі.
У той чи інший час Чорнобиль ставав приводом для спекуляцій, міжнародних міжусобиць, а зрештою й об’єктом мистецьких інтерпретацій. З роками голови охололи, а час надав нам міцніші права на інформацію. Сьогодні в катастрофи, наслідки якої світ відчуватиме на собі ще сотні років, нова віха переосмислення — з поглядом у майбутнє. Та й зона вже не та: загублена в руїнах і дикій флорі / фауні. У буквальному сенсі тут природа забирає назад своє. І кожною гілкою в будівлі показує свою велич і силу. А що далі? Відновлювати рекреаційну зону, відбудовувати місто? Можливо, місто-музей робити? Чи віддати станції роль сховища відходів? Сьогодні ми на рубежі того часу, коли потрібно вирішувати — а що буде із Зоною далі.
Тема Чорнобиля завжди була на підкірці мого мозку. Тато був ліквідатором аварії на ЧАЕС, і, здається, місія дослідити зону була в мене зрання, а ідея прошити червоним кольором світ ONUKA стала вже логічною послідовністю. Влаштуватися на роботу на станцію мені не давав змоги, банально, фах. Навіть для того, щоб стати прибиральницею, потрібно складати іспити. 2016-го я віднайшла можливість пройти практику в Зоні, за сценарієм якої я з Женею щодня знімали свій звіт на тему.
Щодня електричка зі Славутича, один автобус для жінок, інший — для чоловіків, туди-назад. У цьому процесі я розвіяла будь-яку романтизацію Чорнобиля, натомість глибше занурилася в його світ: рутинну роботу персоналу, їхні діалоги про хронічні хвороби й погляди на майбутнє. Це був крок у вимір, про який я накопичувала знання з дитинства, і ще один етап на шляху розвіювання міфів. Існує чимало легенд та їхніх переказів стосовно катастрофи, та істина в цієї історії дійсно одна — ми, маю на увазі людство, доклали своїх рук до цієї катастрофи, ми її й ліквідували, ми ж і живемо в її наслідках. Та чи має ту силу наша пам’ять, аби не повторити історію?
Я не впевнена, що напишу ще один Vidlik чи ми знімемо щось на зразок Mainland, у яких буде порушена тема, та поки існуватиму як звичайна людина, як музикант на сцені, вважаю за потрібне говорити про Чорнобиль. Із захватом зустрічати однодумців, які готові подискутувати на тему книг Алексієвич, правдивості однойменного серіалу від HBO, чи то пак, унікальності стрічки "Чорнобиль — Хроніка важких тижнів". Це ж і є спалахи трагедії в культурному контексті, задокументовані в той чи інший час, під різним кутом, за різних обставин. У мистецтві можна стояти за різні принципи, обстоювати ті чи інші ідеали. Та якщо сьогоднішній тренд — стояти за місце, де ми живемо, поширювати думку про свідоме використання ресурсів планети, поважне ставлення до неї, то нехай цей тренд стане масмаркетом.
Нехай пам’ять і шана до людей, які колись нас врятували, вбережуть нас від самих себе сьогодні.
Фото: Aleksei Gotz
Стиль: Sonya Kvasha