Голова Довженко-Центру Олена Гончарук — про моду на українське кіно та майбутню ретроспективу Параджанова
До Дня українського кінематографа ми завітали в Довженко-Центр — і розпитали його керівницю Олену Гончарук про роботу найбільшого кіноархіву України, дослідження українського кіно та майбутню ретроспективу Параджанова.
"Ми відкриваємо іншим диво українського кіно", — так романтично описує роботу однієї з найбільших культурних інституцій країни керівниця Довженко-Центру Олена Гончарук. Проте за цією романтикою прихована потужна робота невеликої команди закоханих у кіно людей: Довженко-Центр опікується фільмофондом, у колекції якого близько 7 тисяч українських та іноземних фільмів, відшукує українське кіно у світових архівах, проводить виставки та кінопокази в Україні та світі, разом із партнерами реставрує українське кіно (наприклад, торішня реставрація "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова була реалізована разом із The Film Foundation Мартіна Скорсезе) та готує нові музичні супроводи — зокрема, у серпні в Копенгагені відбувся показ стрічки "Земля" Олександра Довженка під новостворений саундтрек гурту "Пиріг і Батіг".
Вся ця робота, здається, здійснюється командою попри все: 48-річна Олена Гончарук, культурна менеджерка, яка працює в Довженко-Центрі понад сім років, двічі виграла конкурс на посаду гендиректора, але держава так і не підписала з нею контракт; до того ж триває суд щодо реорганізації Довженко-Центру. Ми зустрілися з Оленою в її кабінеті на другому поверсі інституції, в оточенні старих афіш та книжок, — щоби поговорити про те, як дослідження кіно допомагає краще зрозуміти самих себе та моду на українське кіно у світі.
З якою метою та амбіцією ви йшли в Довженко-Центр?
Я здобула освіту культуролога в Могилянці, а в Довженко-Центр йшла з прекрасного місця — з Національного художнього музею України, де керувала відділом комунікацій. На 2016 рік ми багато зробили для NAMU, і коли Іван Козленко, тодішній гендиректор Довженко-Центру, запросив музеолога Марію Задорожну створювати Музей кіно, а Марія покликала мене працювати над освітніми програмами, я погодилася.
Пам’ятаю, як ця робота й атмосфера одразу захопили мене. Моїм колегам, які в різні періоди тут працювали і наповнювали колекцію, вдалося дослідити феномен українського кіно в його тяглості — показати, що воно існувало від кінця ХІХ століття, від перших спроб механіка-винахідника Йосипа Тимченка і до сьогодні (Довженко-Центр заснований у 1994 році на базі української кінокопіювальної фабрики. — Прим. ред). Попри репресії, утиски, пропаганду, фактично радянську окупацію — в цьому все одно відчувалося щось унікальне українське.
До Могилянки кіно в моєму житті існувало ситуативно, а першим справжнім музеєм став російський Ермітаж. У Кривому Розі, де я виросла, музеїв не було, єдиний, що я пам’ятаю, — краєзнавчий музей у Кременчуці. Зараз я розумію, наскільки людям, незалежно від того, живуть вони у великому місті чи в селі, потрібні музеї — насамперед для думання, розвитку смаку та культури дозвілля. Як простори, де просто можна бути. Я вважаю, що музеї, бібліотеки, кіноархіви мають стати базовими місцями, які потрібні в найменших населених пунктах.
До слова, коли почалися блекаути взимку 2022 року, Довженко-Центр став таким місцем: ми запрошували містян до нас, адже в нас був інтернет, світло, вода, кав’ярня. Люди могли просто прийти і попрацювати у той час, як у місті панувала темрява. Зараз у Європі активно говорять про тренд togetherness — він про те, що людям потрібні культурні простори, аби проводити час разом; у нас в Україні є гарне слово — кублення. Про це почали говорити після ковіду — це те, що потрібно людині у складні часи. Таким місцем може стати музей.
Якщо потрібно було б у двох словах розповісти людині, яка не була в Довженко-Центрі, чим ви займаєтеся, то щоб ви сказали?
Ми шукаємо — і відкриваємо іншим — диво українського кіно. Щось таке, чого ми не можемо збагнути, але де відчуваємо велику силу. Магія кіно присутня на всіх етапах — від появи фізичного зображення на плівці або на матриці цифрової камери, від того, як можна за допомогою реактивів задати певний колір, до дива, яке відбувається з актором, коли він перевтілюється; і з нами, глядачами — чому ми плачемо, коли дивимося кіно, чому нам страшно, чому нам щось подобається чи ні. Кіно — завжди хімія між людьми. Це дуже інтерактивне мистецтво, воно затягує.
Тому я би говорила насамперед про це, але, щоб дослідити цю магію, треба багато рутинної і практичної праці. Звісно, ядро нашої роботи — це фільмофонд, колекція, яку ми досліджуємо, поповнюємо, зберігаємо, а також готуємо копії для показів в Україні та за кордоном. Найстаріший фільм, що зберігається у фондах Довженко-Центру, — це плівка 1909 року. Найстаріший художній фільм українського виробництва — 1922 року.
Колекція лише фільмофонду — приблизно 60 тисяч коробок із плівкою, це до 7000 фільмів: уявіть, як багато з ними роботи, ювелірної. Ми мали досвід, коли у авторів фільму посипалися цифрові носії, — і все, відзнятого немає. На щастя, резервна цифрова копія зберігалась у нас. Але цінне кіно має зберігатися на плівці: це не примха, а гігієна. У нашій команді восьмеро спеціалістів, які працюють із плівкою: їй "прописаний" особливий клімат, світло, її треба мити і лікувати.
Як часто сьогодні поповнюється колекція фільмофонду?
Ми знаходимо до десяти фільмів на рік. Це якщо говорити про українські знахідки, вони з’являються виключно тому, що хтось перебрав архів батьків, знайшов щось цікаве і вирішив передати сюди. Бувають курйозні випадки, коли плівки викидають на вулицю. Нещодавно колеги з об’єднання Babylon’13 побачили на звалищі та принесли нам касети й фотографії режисера Володимира Хмельницького. Ні його, ні його родини вже немає в живих, і архів просто опинився на смітнику.
У процесі підготовки ретроспективи Параджанова французький архів знайшов у себе три плівки Параджанова — "Андрієш", "Перший парубок" та "Українська рапсодія". Вони були показані на фестивалі архівного кіно в Болоньї, і тепер ми чекаємо їхньої відправки — щоб вони стали частиною нашої колекції.
Як це відбулося — як ви знайшли плівки Параджанова?
Над цим проєктом ми працювали понад рік. У 2023 році "Тіні забутих предків" були показані на Венеційському кінофестивалі у вигляді нового скану, до реставрації, що саме по собі є унікальним матеріалом. Над подальшою реставрацією працював фонд Мартіна Скорсезе, який опікується світовою кіноспадщиною. Тоді ж виникла ідея провести за кордоном ретроспективу.
У нас є "Тіні…", "Київські фрески", три короткометражні фільми Параджанова, але якраз "Андрієша", "Першого парубка" і "Української рапсодії" нам дуже бракувало в оригінальній якості, яку може дати тільки плівка. Негативи цих фільмів зберігаються в Росії, вони для нас недоступні. Ми почали шукати позитивні плівки через міжнародні кіноархіви, далі доєдналася Болонська сінематека — і знайшли копії фільмів в архіві студії Gaumont Pathe. Вони привезли їх на фестиваль, і це був фантастичний досвід перегляду фільмів з кіноплівки. У світі, до речі, зараз відновлюється тренд дивитися кіно з плівки, це дуже вишукана розвага для поціновувачів. Ми теж маємо таку можливість в Довженко-Центрі — прибережемо це до перемоги.
Ви досліджуєте кіно, старе й сучасне. Як це допомагає краще зрозуміти себе, нас всіх?
Часто так трапляється, що кіно як фізична річ просто зникає, і з ним зникає цілий пласт інформації, спогадів, історій. Адже насправді кожен знятий фільм дозволяє нам розгорнути панораму часу, говорити про композиторів, акторів, костюми, цензуру тощо. Пронизливий приклад — документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" режисерки Ірини Цілик (стрічка про сім'ю з Донеччини, яка живе в селі Красногорівка, поруч із яким на той момент вже шостий рік тривали воєнні дії. — Прим. ред). По-перше, фільм вплинув на долю родини, яка зображена у ньому: героїні-дівчата, які у самій картині знімають кіно про родину, вже здобувають кіноосвіту та працюють в індустрії. По-друге, ця стрічка, знята понад 5 років тому, зафіксувала дуже важливу частину нашої історії: Красногорівка зараз зруйнована, наші військові тримають її щосили. В одному цьому фільмі — ціле життя, що надзвичайно багато важить.
Аби надихнути глядачів на змістовну розмову про кіно та його потужну силу, ми запустили новий цикл показів "Забуте, непобачене, своє" у кінотеатрі KINO42, разом із благодійним фондом "Хід Юристів", який підтримує військових. Перший показ був присвячений фільму Бориса Івченка "Пропала грамота" 1972 року.
Це такий кіноклуб, де ми хочемо покопирсатися у смислах старого українського кіно. Нам важливо вести розмову, говорити про те, що кіно робить із глядачем, як впливає на емоції, рішення і мізки людини, і як цим інструментом краще користуватися.
На сайті Довженко-Центру є чудовий рейтинг Топ-100 українських фільмів. Цікаво, як багато ви передивилися з нього?
Для мене самої цей рейтинг — хороший орієнтир українським кіно. З того списку дуже люблю "Пропалу грамоту"; "Плем’я" — не можу сказати, що він улюблений, але це складне метафоричне кіно і одна з найбільш нагороджених стрічок у світі. Не пригадую, чи є там "Пригоди полтинника", але це геніальний дитячий фільм Акселя Лундіна, знятий за мотивами дитячих оповідань Володимира Винниченка „Федько-халамидник" і „Бабусин подарунок". Там є багато фільмів з 1920-х, які я люблю, — "Навесні" і "Небувалий похід".
Ми завершуємо розробку власного онлайн-кінотеатру, і сподіваюся, запустимо його у вересні. Тож уже незабаром у всіх нас буде доступ до легального кінозалу, де ми зможемо дивитися українське архівне кіно в хорошій якості.
Зараз багато говорять про збільшення інтересу до всього українського. Чи відчуваєте ви таке зацікавлення всередині країни і з-за кордону?
Так, запитів про покази українського кіно стало більше в десятки разів. Але я бачу проблему в тому — і це загалом проблема нашої культурної дипломатії, — що ми маємо не тільки відповідати на запит зовні, а й генерувати щось самостійно, щоб тримати рівень інтересу. Ми в Центрі ставимо до себе високі вимоги, але з огляду на затяжний конфлікт із Держкіно та судовий процес перебуваємо в непростій ситуації. Ми фактично на межі виживання. І в цих умовах дуже складно бути іскрометним і ефективним, хоча ми з командою дуже стараємося.
Щось вдається. Цьогоріч разом із партнерами провели Київкінофест, присвячений Дню Києва, і фестиваль Soundtrack:Ukraine, про музику в українському кіно. На початку вересня пройшов фестиваль Linoleum, де показали українську "Алісу в країні див".
У нас амбітна мета: бути цікавими насамперед собі. Коли ти цікавий собі, ти цікавий іншим. Але бракує ресурсу, щоб продукувати контент у достатній кількості, маю на увазі не просто кінопокази, а осмислення або неочікуваний підхід . Четверо колег у війську, троє з них якраз займалися дослідженням і промоцією кіно. І це для нас відчутна втрата. Щоб забезпечити сталість інституції, ми маємо знайти їм заміну, хоча це і важко морально. Я розумію, що це має стати нормою для всіх нас — у тому чи іншому форматі ми всі маємо пройти військову службу, щоб дати перепочити тим, хто тримає на собі країну вже 10 років.
Я насправді не маю однозначної відповіді, як втримати баланс: продукувати достатньо змістовного контенту, робити проєкти для дітей та літніх людей, створювати ініціативи, що посилюватимуть голос нашої культури за кордоном, захищати колекцію кіноспадщини — враховуючи нашу ситуацію. Нам бракує підтримки і поваги держави, хоча, можливо, ми дуже вимогливі до неї і варто в цей складний час навчитися бути самостійними…
До Дня Незалежності України в Данії, в Українському домі у Копенгагені, відкрилася виставка "Серце землі", яку ініціював Мистецький Арсенал. На відкритті гурт "Пиріг і Батіг" зіграв перформанс — із музичним твором до фільму Олександра Довженка "Земля", що був створений у партнерстві з Довженко-Центром. Окрім всіх інших завдань, яку дискусію з іноземними глядачами ви хочете інспірувати такими показами ?
Світ став складним, навряд чи ми можемо собі дозволити просто насолоджуватися кіно. Ну окей, для відпочинку я дозволила собі подивитися "Бріджертонів", а вечорами ми з донькою дивимося "Теорію великого вибуху". Але якщо говорити про покази українського кіно за кордоном, то кожен з них мають певне підґрунтя, мету, нам це важливо насамперед у розрізі наших постколоніальних відчуттів, з метою пропрацюванням власних травм, розмови з європейцями про контекст, в якому працювали наші кіномитці. Україна має багато спільного зі світовим кіно, але такої "м’ясорубки", як у радянські часи в Україні, мало де було, — можливо, тільки в тоталітарних країнах.
Торік Довженко-Центр створив доволі чутливий виставковий проєкт "Ріка кричала, вила, як поранений звір" (куратори виставки Альона Пензій, Станіслав Битюцький та Олександр Телюк. — Прим. ред). Ми змогли через кіно дослідити процес побудови каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі радянською владою — як це висвітлювалося в кіно, зокрема Дзиґою Вертовим, Олександром Довженком, Іваном Кавалерідзе та іншими. Дослідження підтвердило гіпотезу про те, що будівництво ГЕС на Дніпрі несло не тільки новаторський індустріальний характер. Це була ідеологічна трансформація — і кіно це зафіксувало. Фільмарі постійно їздили на величне будівництво, і агітки тих часів говорять про те, що влада мала на меті стерти пам'ять про козацьке минуле. Завдяки кіно ми можемо це побачити — і я вважаю, що ми зобов'язані говорити про це як з внутрішньою, так і міжнародною аудиторією.
Ми не можемо скасувати увагу у світі до умовного Тарковського чи змусити поціновувачів за кордоном не дивитися його фільми. Натомість маємо бути більш суб’єктними та розповідати світові про нашу спадщину — наприклад, ВУФКУ . Саме українське кіно, його вивчення, дає нам підтвердження того, що ми завжди були частиною європейського кіносвіту. У 1920-ті роки Україна була потужною кінокраїною: у нас були винаходи, у нас були режисери, у яких запозичували операторські чи монтажні ходи, була акторська школа.
У світі про Україну знають, ми зі світом рухалися синхронно. У нас багато спільного з кіно Польщі, Чехії, Словаччини, країнами Балкан, чому не будувати мережеві зв’язки, через кінопроєкти зокрема. Тоді розмова з Європою буде не "підтримайте, бо ми слабкі", а "підтримайте, бо ми рівні". Українське кіно зараз цікаве — як класика, так і сучасне, і країна має цим скористатися — не лише для отримання допомоги чи завоювання симпатій, а для роботи над собою і розвитку в те суспільство, яким ми мріємо бути.
Фото: Lesha Berezovskiy
Стиль: Dmytro Synytsia
Макіяж та зачіски: Dima Grushkivsky
Текст: Дарія Слободяник
