В останні роки тонкі питання емоційного й психологічного благополуччя стали популярною темою в телешоу і фільмах. Але так було не завжди. Від "Сяйва" до "Фатального потягу" — Vogue аналізує, як далеко пішов світ і скільки ще нам належить пройти, коли справа доходить до зображення теми ментального здоров’я на екрані.
У XX столітті описи й зображення психічного здоров’я не вирізнялися чіткими нюансами. У фільмах, за поодинокими винятками, "божевільців" представляли з кувалдою в руках і сенсаційною агресією. Пам’ятаєте широко розплющені очі Гленн Клоуз у "Фатальному потягу"? Або зловісне гарчання Джека Ніколсона в "Сяйві"? Божевільний був божевільним, самосвідомий — самосвідомим. Ані кроку вбік. Такі терміни, як "навіжений", "псих" і "недоумкуватий", використовували нерозважливо, а оповідь найчастіше була зациклена на драматичних психічних зривах у всій їхній карикатурній пишноті.
Попкультура XX століття багата на приклади як не варто вдаватися до зображення ментального здоров’я. Здебільшого це двовимірні ескізи чогось, що заслуговує набагато більшої уваги. Якщо сьогодні психічний стан персонажа розкривають ретельніше, то це через популяризацію важливості ментальних проблем — у міру відкритості, прийняття та усвідомлення змінюється й зображення. Так коли ж культура все зрозуміла? А коли все пішло не так?
Що далі в минуле, то менше деталей і справжності знаходиш в екранних психічних розладах. У фільмах, якщо персонаж мав депресію, то через дуже вагому причину. Згадайте Джеймса Стюарта у фільмі "Це чудове життя" (1946). Він готовий кинутися з мосту, тому що втратив роботу й можливість утримувати свою сім’ю. Це жахливо, але де тонкощі? Де персонажі, які страждають на депресію на ближчому повсякденному рівні?
Частково проблема висвітлення ментальних проблем у кіно завжди була пов’язана із заохоченням крайнощів. Дивитися фільми жаху, як-от "Психо" (1960), у яких психотик Норман Бейтс перевдягається у свою мертву матір, — означає бачити, як тісно межують "шаленство" і вбивство в популярних уявленнях. Такі фільми засвідчують, що погане психічне здоров’я та насилля завжди йдуть поруч.
Якщо в Голлівуді коли-небудь і створювали щось вартісне уваги з теми розкриття душевної боротьби, то найчастіше це були молодіжні історії. Показовий приклад: змучений підліток Джеймса Діна у фільмі "Бунтар без причини" (1955) і його неповторна фраза: "Ти мене роздираєш!". Ясно, що під поверхнею тліє якась внутрішня метушня, що приховує ледь вловиму тривогу.
У 1970-х і 1980-х молоді кінематографісти стали надихатися європейським кіно і намагалися докопатися до глибин людського існування. Серед найкращих був оскароносний фільм Роберта Редфорда "Звичайні люди", що оповідає про сім’ю з передмістя, яка переживає втрату сина. У стрічці вдало демонструються та поєднуються травма, горе й депресія, оскільки дитина, що залишилася живою, бореться із суїцидальними думками й крахом своєї родини.
Інший хитромудрий фільм, у якому психічне здоров’я розглядають під мікроскопом, — "Жінка під впливом" (1974). Джина Роулендс грає у стрічці матір, погіршення психічного стану якої має руйнівні наслідки.
Рік потому вийшов ще один оскароносний фільм "Політ над гніздом зозулі" (1975). В екранізації роману Кена Кізі психіатрична лікарня постає як в’язниця із заґратованими вікнами й страхітливою електроконвульсійною терапією, яка мало що зробила, щоб прибрати тавро поділу людей.
Якщо відкинути аномалії, у 1980-ті "безумство" все ще було небезпечним синонімом зла. Джек Ніколсон у "Сяйві" — очевидний приклад, як і психічно хворий втікач Майкл Маєрс у "Гелловіні" (1978). Така сама історія з Крістіаном Бейлом у ролі Патріка Бейтмана у фільмі "Американський психопат" (2000) — подібно до інших трилерів він підігріває базові побоювання з приводу психотичних персонажів, які не вписуються в нормальний світ.
Також у кіно є образ "істеричної жінки". Хоча він і набуває різних форм — нав’язлива подруга, надокучлива дружина, — та криється в стереотипах, що жінки емоційно нестабільні й ірраціональні. Згадайте Еллі Шиді як "психовану" в стрічці "Клуб „Сніданок"" (1985) або Даян Кітон у ролі Енні Голл (1977), про яку Вуді Аллен жартує: "У вас, мабуть, почалися місячні", — тому що вона на щось скаржиться.
Ці жіночі ролі занадто легко схарактеризувати як "божевільні" без глибшого діагнозу з боку режисерів-чоловіків. "Фатальний потяг" (1987) — чудовий приклад цього. Алекс Форрест зробив з Гленн Клоуз "маніячку", доводячи події в стрічці до останньої межі, але питань стосовно психічного здоров’я героїні не виникає. Вся річ у персонажі Майкла Дугласа, який намагається позбавитися її, і забути їхній роман. Уявіть, якби такі проблеми мала його дружина, як би він впорався із цим і чи підтримав би її? У 2017 році Клоуз прокоментувала свою роль у The New York Times так: "Її вважають злом, а не людиною, якій потрібна допомога".
У 1990-х виходили фільми, що тонше демонстрували ментальні проблеми, але без істотних поліпшень. "Перерване життя" (1999), наприклад, був своєрідним римейком стрічки "Політ над гніздом зозулі", у якому психіатричну палату зобразили як веселий, але тривожний дівич-вечір. Персонаж Вайнони Райдер з емоційно нестабільним розладом особистості — один з найбагатогранніших. Проте фільм у кінцевому підсумку знову перетворюється на карикатуру на "божевільних" жінок в особі Анджеліни Джолі і її зловісної посмішки.
Того ж року чуттєвіший підхід до дівчат, які борються з тривогою, простежився у фільмі Софії Копполи "Діви-самогубки". Можна сказати, що Коппола цікавилася внутрішнім життям сестер Ліссабон, глибоко вкорінену депресію і дії яких неправильно сприймали як "крик про допомогу". Лікар навіть каже одній з дівчат, що вона замала ще зрозуміти, наскільки важким стає життя. Її відповідь? "Очевидно, лікарю, ви ніколи не були 13-річною дівчинкою".
У попкультурі, як і раніше, ніхто не зачинав значущих розмов про ментальне здоров’я, навіть до початку 2000-х. Варто згадати Брітні Спірс, що 2007 року мала психічний зрив після розриву із чоловіком. Найбільше шокує як широко цю історію висвітлювали в ЗМІ. Нині за таке могли б притягнути до відповідальності або й закрити повністю.
"Мій хлопець — псих" (2012), здавалося, являє собою певний позитивний стрибок уперед в уявленні про психічне здоров’я, не в останню чергу тому, що Дженніфер Лоуренс отримала премію "Оскар" за роль молодої вдови з неназваним розладом. Її героїня зустрічає біполярного персонажа Бредлі Купера й між ними виникає незвичний роман. Фільм зроблений з розумом і добрим гумором. А біполярний персонаж перебуває в центрі уваги, а не грає другорядну роль.
Тільки в останні роки на маленькому екрані з’явилися спроби глибшого погляду на проблеми ментального здоров’я. У серіалі "13 причин чому" (2017) демонструють скалічення й самогубство. Після смерті Ханни Бейкер, її друзі починають себе запитувати: якими були ознаки? Чому ніхто не помітив її депресії? Серіал показав темну сторону соціальних мереж і кіберзалякування, але, на думку багатьох, погано впорався з деякими речами, а саме зі сценою самогубства (згодом Netflix вирізав її), коли камера без потреби затрималася на Ханні, що наклала на себе руки.
Проте, серіал "13 причин чому" закцентував на важливості делікатного висвітлення подібних тем на телебаченні.
Маленький екран офіційно став місцем, де оповідачі беруть на себе головні ролі в Голлівуді. Є драма "Атиповий" (2017) про підлітка з розладом аутистичного спектра, що відбиває його повсякденне спілкування: "Іноді я не розумію, що люди мають на увазі, коли говорять щось". І ще є "Нормальні люди" (2020), у якому безжально досліджують перше кохання, показуючи споріднених персонажів, що борються з тривогою й ненавистю до себе.
Зовсім недавно Стівен Содерберг отримав визнання за висвітлення теми ментального здоров’я у фільмі "Не в собі" (2018). У ньому Клер Фой грає жінку, яку проти її волі утримують у психіатричній лікарні й постійно ставлять під сумнів її розсудливість.
На щастя, на відміну від 20-річної давнини, психологічний трилер Содерберга не здається винятком. Це свідчить про те, що переважна частина фільмів і телешоу більше не описує психічне здоров’я в спрощених термінах для акуратної оповіді. Це означає, що розмови ведуться на стадії сценарію.
Як і будь-яка інша тема, ментальне здоров’я — це аспект стану людини, який потребує глибшого вивчення. Тепер в оповідачів, можливо, має постати запитання: як зробити так, щоб глядач, який має стосунок до цього персонажа, почувався менш самотнім? Тому що зображення має значення. Деталі мають значення. Правильне рішення має значення. Це як різниця між тим, щоб залишити когось мовчки страждати або спонукати когось звернутися по допомогу.
Текст: Oliver Lunn