Оксана Левченя, Христина Рачицька та Надія Шаповал — про сімейні реліквії, силу пам'яті і незалежність
День Незалежності — особливе свято для кожного українця, адже сьогодні ми виборюємо право розмовляти рідною мовою на власній землі, б'ємося за свою культуру, історію й пам'ять, яких ворог намагається нас позбавити. Окрему роль у цьому процесі самоідентифікації відіграють сімейні реліквії — спадщина пращурів, яку ми готові нести далі. Напередодні 24 серпня у спецпроєкті з брендом KHRYSTYNA RACHYTSKA ми попросили трьох українок — художницю Оксану Левченю, дизайнерку Христину Рачицьку та стилістку Надію Шаповал — показати нам свої родинні артефакти і розказати історії, які стоять за ними.
Стилістка Надія Шаповал
Наша сімейна спадщина — це пам'ять, яку Радянський Союз хотів стерти в українців, тому нашому поколінню надзвичайно важливо її зберегти й пронести далі. Часто ми не знаємо власного родоводу далі третього коліна — не уявляємо, звідки походили батьки прабабусь та прадідусів. Я впевнена, що поки живе пам'ять — живе людина, а через конкретні предмети набагато легше її зберігати.
Сімейні реліквії, про які я сьогодні хочу розповісти, посідають особливе місце в історії нашої родини. Я принесла картину Марії Примаченко, яку славетна художниця подарувала моїй бабусі. Вона була шістдесятницею і разом зі своїми друзями, коли їм було по 20-25 років, досліджувала українську народну культуру. Вони їздили селами, записували фольклор, знайомилися з митцями. Якось почули про Примаченко, поїхали до неї додому, а та не захотіла відпускати гостей з порожніми руками. Пані Марія подарувала моїм бабусі й дідусю по картині, але дід відмовився від подарунка, а бабуся забрала з собою. Так у родині з'явився цей артефакт.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, моя мама евакуювалася з Києва у Хмельницьку область. Перші місяці жила в глухому селі, недалеко від заповідника Медобори, а наша реліквія весь цей час прикрашала звичайну сільську хату-мазанку. Коли я вперше приїхала до мами, то подивилась на картину абсолютно іншими очима. Вона розквітла — була на своєму місці. В цих інтер'єрах робота мала магічний вигляд, глибина й гра кольорів розкривались інакше. Вона дійсно ніби була створена саме для такого простору, а не для міських квартир чи виставкових залів. В той момент я по-новому подивилася на всю творчість Марії Примаченко.
Ще я принесла на знімання книжки з сімейної бібліотеки — це роботи шістдесятників Євгена Сверстюка та Івана Світличного, які були опубліковані вже після проголошення Незалежності України. Перший сам підписав для нас книгу під час презентації, це було на початку 1990-х, а за Світличного це зробила його дочка, адже Іван Олексійович помер у 1992-му.
Дизайнерка Христина Рачицька
Було складно обрати з тих речей, які залишилися від мами, бабусі й прабабусі. З одного боку, це прості вжиткові речі, але для мене їхня цінність полягає у спогадах. Перше, що я хочу показати, — кризу, нашийну прикрасу з бісеру. На Львівщині, звідки наша родина, їх називають саме так. Вона належала Іванні — молодшій сестрі моєї прабабусі. Ця жінка прожила 96 років і до останніх днів обожнювала життя, насолоджувалася ним. Ця криза у нашій родині з 1952 року, коли прабабуся Іванна повернулась із заслання в Сибіру. Їй тоді було 56 років. Іванну зустрічало все село — хтось був неймовірно радий, а хтось ставився насторожено і вважав зрадницею. Один із місцевих НКВС-ників підійшов до неї і порвав комірець, під яким була ця криза синьо-жовтого кольору. Я її зберегла. Спеціально нічого не реставрувала, а залишила у тому вигляді, якою вона була з 1952-го. Для мене ця річ стала символом спротиву й незламності. Пройшовши двадцять років таборів, Іванна не просто фізично повернулася додому, а зберегла свої цінності й переконання.
Також я принесла фото, яке ми знайшли всього шість років тому в старих родинних альбомах. Воно також належало прабабусі Іванні, яка ховала його від усіх і нікому не показувала через страх згадувати радянські часи. Це 1940-й, коли радянська каральна машина вже давно працювала без вихідних.
На фото зображена моя рідна бабуся, якій тоді був один рік, і її мама, прабабуся Марія. Особливий біль і глибина цього фото для мене ще й у тому, що прабабуся Іванна вирушила в табори за двох, щоб її старша сестра Марійка змогла народити мою бабусю, завдяки чому згодом на світ з'явилися моя мама і я. Це неоціненна жертва з її боку, в яку важко повірити досі. Ми бачимо на фото, що вони вбрані у вишиті сорочки. Сьогодні, через роки, ще ясніше зрозуміла ціна, яку люди платили, щоб відчувати себе українцями, наскільки небезпечно було мати такий вигляд і зберігати потім це фото.
Для мене сімейна спадщина — це нагадування про ціну, яку ми заплатили за нашу незалежність, ідентичність і культуру. У цих речах не просто історія, а енергетика кожної родини, знання, які ми повинні нести далі. Щоб наші нащадки не повторювали помилок минулого, вони повинні знати історію, мінімум своєї сім'ї.
Художниця Оксана Левченя
Перед зніманням я багато думала про спадщину і зрозуміла, що для мене найголовніше — передати нащадкам відчуття важливості власної землі й дому. Тому я залюбки запросила вас усіх до себе. Моя родина була розкулачена, ми кілька разів все втрачали, тому відчуття свого дому для мене сакральне і з 2022-го року ще більше загострилося. Цю хатинку я купила в 2019-му, довго їздила околицями Києва, обирала, і якось побачила цей будинок — класичну будівлю 1960-х років, яку ми трошки доробили, ревіталізували.
Для мене важливо передати нащадкам те, що зроблено власними руками, де збережена моя енергетика і вкладений час. Особливо мені подобається створювати об'єкти з текстилю — це приємно тактильно і працює як материнський оберіг. Думаю, що це передалося мені з дитинства, коли власноруч ми створювали ляльок-мотанок. А ось особливо сентиментальною річчю для мене є дерев'яний посуд, який зробив дядько з гілки дерева, на якому ми з сестрами любили сидіти в дитинстві. Під час війни дерево було розбите — таким чином дядько зберіг нам дитячі спогади. Кожна отримала свій набір.
Також у нашій родині важливе значення завжди мала нематеріальна спадщина — історії про близьких людей, про пращурів, хто як жив і що створював. Ми пишаємося, що майже всі у нас в роду займалися служінням людям у різному вигляді — в медицині, освіті, військовій справі. Традиція бути суспільно корисними й відповідальними перед родиною й перед країною плекається в нас із дитинства. Щаслива передавати ці цінності далі.
Фото та відео: Polina Grebenik
Стилістка: Viktoria Filipova
Макіяж та зачіски: Daria Zhadan та Anastasiia Monina
Сет-дизайнерка: Liza Troitska
Продюсерка: Marina Sandugei-Shyshkina та Marie Nikolaenko
Висловлюємо подяку квітам Attepmt Kyiv та локації зйомки HataYarova project
