Київ-Париж: як я перетнула кордони, знайшла житло та отримала статус тимчасового захисту
Алла Прокопенко виїхала з дитиною до Парижа на автомобілі та розповідає, як перетнути кордони, дістатися до Франції, отримати прихисток, знайти житло, а також купити проїзний. Так, у Франції це теж квест.
Ніколи не думала, що писатиму текст для улюбленого VOGUE. А уявити, що текст буде про те, як втекти з рідної країни в іншу – і поготів. Життя непередбачуване.
Після початку війни паризький офіс моєї компанії-роботодавця запропонував мені тимчасове працевлаштування у Франції. Я вільно володію французькою, проте досить довго вагалася. Лише наприкінці березня ми з 14-річним сином вирішили їхати. Подорожувати нам довелося з Івано-Франківської області. До цього я кілька днів моніторила черги на кордоні через телеграм-канал Львівської обласної військової адміністрації. Вибрала прикордонний пункт Смільниця: на той момент він був небагатолюдним, порівнюючи з іншими.
Я не найдосвідченіший водій, тож дорогу до Франції (близько 2000 км) поділила на приблизні відрізки по 500–600 км. Не шкодувала анітрохи: якщо перша половина дня проходить досить бадьоро, то потім накочує втома, стрес, адреналін – і їхати стає дуже складно.
Дорогою по України я намагалася тримати бак повним і постійно дозаправляла автівку, буквально по 10–15 літрів. Це врятувало нас перед кордоном, адже на прикордонних заправках на ту мить, коли ми опинилися в Смільниці, бензину не було. Не розглядала варіанта брати каністру з собою: по-перше, самі каністри – в дефіциті, по-друге, це запах у машині, по-третє, вивозити паливо за кордон не дозволено. Навіщо мені був потрібен повний бак? – курс євро та ціна палива, – ось моя відповідь.
Я їхала на машині чоловіка й трохи хвилювалася через це, проте процедура перетину кордону виявилася простою та швидкою. Було досить показати техпаспорт чоловіка, мої права, свій закордонний паспорт. Моя дитина їхала лише з ID-карткою – цього теж виявилося досить. Ані доручення, ані закордонний паспорт (який вона мала отримати 24 лютого) не знадобилися.
По перетині польського кордону я побачила оголошення: "Оформлення "Зеленої карти" безплатно". Зелена карта – це поліс страхування цивільної відповідальності власників авто за шкоду, заподіяну третім особам. Подорожувати Європою без неї не просто заборонено законодавством ЄС, а й украй не рекомендується: якщо трапиться навіть невеличка аварія, то шкоду, заподіяну вашим авто іншим автовласникам, відшкодує страхова компанія. Свою безплатну "зеленку" я оформила за 20 хвилин. До поліса внесли відомості про власника машини (я показала фото паспорта чоловіка). Знаю, що така опція не завжди доступна. Але отримати поліс для виїзду за кордон можна в Україні, причому онлайн.
Польська сторона організувала невеликий табір для українців, де можна було випити чай та перекусити. Ми не затримувалися, поїхали далі.
Дороги дуже комфортні, на заправках можна перекусити – дуже нагадує наші рідні Окко та Wog, тільки вартість бензину була вже близько 50 гривень за літр. Люди розуміють українську, якщо говорити не дуже швидко.
Усі дороги для українських автомобілів – безплатні.
Шукати безплатне житло для ночівлі я намагалася. Але всі сервіси виявилися недоступними на найближчий час. Hilton, який запропонував кілька тисяч номерів українцям за кордоном, пропонував локації приблизно на середину червня – і зовсім не в тих містах, через який пролягав мій шлях.
Перша ночівля в нас була в невеличкому місті за Краковом, готель вибирала з місцем розташування просто біля дороги – бронювала за кілька днів до подорожі. Часу заїжджати у великі міста (та й, якщо чесно, бажання) не було: хотілося швидше дістатися місця призначення. Перший відрізок дороги забрав майже 10 годин, – і так, він був найнапруженішим.
Далі пішло набагато легше. Друзі прихистили нас у Дрездені та Франкфурті. Варіант ночівлі десь на підлозі гіпотетично існував, проте мати чисту постіль і гарячий душ, знаючи, що вранці знову в дорогу, знову за кермом, виявилося вкрай важливо.
У Німеччині Google Maps завели нас не туди через ремонт дороги, довелося зробити невеличкий гак, і таке траплялося кілька разів за всю дорогу. До речі, це треба мати на увазі, плануючи подорож: 500 км у день по європейських дорогах можуть здатися комусь зайвою розкішшю, проте, якщо за кермом лише один водій, який до того ж відповідає за дитину, то 500–600 км у день – граничний кілометраж. Google-мапами я користувалася через роумінг – низький уклін Vodafone та всім його закордонним партнерам.
Навмисне виношу це в окремий пункт, хоча насправді ковідних обмежень майже не лишилося. Хіба що в готелях можуть попросити вдягти маску в загальних місцях. Іноді треба бути готовими показати довідку про вакцинацію, визнану в ЄС або тест (будь-який). Тести роблять у багатьох місцях, проте не всі ці точки працюють у вихідні дні або ввечері.
Одна річ, до якої треба бути готовим, – це те, що не всі французи говорять англійською. За всієї щирості, готовності допомогти тощо вони іноді не можуть цього зробити повною мірою: заважає мовний бар’єр.
Українське громадянство передбачає вільний в’їзд до країн ЄС та безперешкодне 90-денне перебування на території.
Для отримання статусу біженця треба звернутися до префектури для оформлення документів.
Алгоритм такий:
Ви йдете до найближчої префектури за місцем проживання (готель або, в моєму разі, – квартира друзів) і подаєте документи на реєстрацію:
- Закордонний паспорт (перевіряються позначки про перетин кордону як підтвердження вашого перебування в Україні на момент початку війни, 24 лютого);
- 4 фото (у префектурах є фотобудки)
- Документи дитини (закордонний паспорт або ID карта)
- Підтвердження проживання у Франції (attestation d'hébérgement signée). Цю заяву підписує сторона, яка вас приймає. Якщо у вас немає "приймальної сторони", то держава має запропонувати вам варіанти проживання. Принаймні в реальних історіях реальних людей я чула про дуже пристойні умови: апартаменти з кухнею, наприклад, або навіть готельні номери.
Статус тимчасового захисту на 6 місяців з правом продовження називається Récépissé (Ресепісе). Цей статус – своєрідний "внутрішній паспорт" для Євросоюзу, що дає вам право:
- жити та працювати у Франції;
- оформити медичну страховку (СSS);
- отримати картку для матеріальної допомоги ADA (видає відділ OFII).
Допомога визначається на дорослого – 6.80 євро на день, на дитину – 3.40 євро плюс доплата 7.40 євро на сім’ю. Разом на дорослу + одну дитину виходить 17.60 євро на день. На місяць це 528 євро.
Допомога нараховується 5 числа місяця, наступного за місяцем подання, але насправді отримати її можна ще пізніше.
За допомогою картки ADA можна оплачувати товари в магазині (але не можна оплачувати онлайн-покупки в інтернеті та знімати готівку).
По всій території Франції префектури та мерії міст намагаються допомогти українським біженцям, зокрема з житлом (це може бути як соціальне житло, так і проживання в сім’ях), харчуванням (безплатні обіди або продуктові набори). Не скрізь однакова ситуація, треба дізнаватися безпосередньо в місті, де зупиняєшся.
Знайти роботу без знання мови дуже складно, майже неможливо. Фінансової допомоги від держави може бути досить для проживання в невеликому місті. Якщо розраховувати на велике місто (звісно, ми відразу думаємо про Париж), ціни щонайменше у півтора-два рази вищі. Чашка кави в моєму районі коштує 3,5 євро; кілограм свинини – 6,5 (я купую її в азійських крамничках – так дешевше). Мінімальна ціна яловичини – 17 євро. Салат в бістро обійдеться щонайменше в 10 євро.
Wi-Fi у Франції – це зовсім не така поширена річ, як в Україні. Інтернет доступний погодинно (середня ціна – 3 євро за годину). Власник житла має купити обладнання та гарантувати внесення помісячної абонплати впродовж року. Плата становить у середньому 25 євро на місяць. Тож неодмінно цікавтеся, чи буде ваше житло обладнане інтернетом. Це додаткова стаття витрат та клопоту.
Питання школи вирішується на місцях по-різному: у Парижі є школи з класами для "нефранкомовних" школярів, тут викладають лише французьку мову, інших дисциплін майже немає (одне заняття математики на тиждень не береться до уваги). В інших містах і передмістях школярів спрямовують у клас за віком до інших учнів, і викладання всіх дисциплін, звісно, французькою мовою.
У Франції діти віком до 16 років мають право відвідувати школу, незалежно від легального статусу батьків та житлових умов. Школа безплатна, а відмовити дітям у їхньому праві на навчання неможливо.
Батьки дітей від 2 до 11 років мають звернутися до мерії за місцем проживання.
Батьки дітей віком від 11 до 17 років можуть іти безпосередньо до найближчого коледжу або ліцею.
Один проїзд у метро коштує (квиток t+) 1,90 євро; дешевше купувати відразу десять квитків (carnet de 10). Проїзд в автобусі дорожчий, ніж у метро.
Pass Navigo, проїзна картка, що дає змогу пересуватися на автобусі, метро та RER, коштує 75 євро на місяць. Придбати її можна, подавши заявку на отримання картки Navigo в торговій агенції RATP на деяких станціях метро, а також у касах продажу.
Проте можна отримати знижку на проїзд від 50 до 100%. Більше інформації про це можна знайти тут.
Для громадян України діє тариф "Forfait Solidarité Ukraine" від оператора Free Mobile. Безплатний тарифний план (за наявності українського паспорта) доступний до 31 травня 2022. Він передбачає:
- безплатні дзвінки на стаціонарні та мобільні номери в Україну;
- 10 ГБ мобільного інтернету;
- 4 год дзвінків на місяць на стаціонарні та мобільні номери у Франції та Польщі.
Отримати SIM-картку з відповідним тарифним планом можна в крамниці оператора Free Mobile. Знайти найближчу
можна тут.
Тим, хто отримав тимчасовий захист, за наявності тимчасового дозволу на проживання надається безплатно тарифний план SFR/ Emmaüs Connect:
- 12 ГБ мобільного інтернету;
- або 50 ГБ мобільного інтернету строком на 6 місяців;
- безлімітні дзвінки та SMS.
Отримати SIM-картку можна в центрах Emmaüs Connect.
