Іду на Шпіцберген: Ксенія Каргіна про подорож на край землі
"Льодовики, кити, білі ведмеді, фьорди" – заклинання, яке стає реальністю в мандрівці на край землі, в найпівнічнішу точку Норвегії – Шпіцберген.
Текст і фото: Ксенія Каргіна
Мені пощастило: зборами на Шпіцберген опікувалися мандрівники зі стажем, інакше б я примчала в Арктику в дерматинових штанях. Зі списку необхідного у мене був тільки рушник і фотоапарат. У похідний рюкзак летіли комплекти термобілизни, стопки теплих шкарпеток, одяг з екзотичними назвами "фліска" і "бафф". Всі речі зроблені з настільки сучасних, розумних і мультифункціональних матеріалів і настільки продумані, що цілком змогли б почати декламувати мені, наприклад, Бродського, під час нічної вахти десь на просторах Баренцового моря.
Рано вранці з Києва ми вилетіли в Осло, далі – в норвезьке містечко Свольвер, а звідти наші яхти вийшли в море. Через кілька днів я опинюся в заполярному норвезькому Шпіцбергені – привіт, арктичне літо. Як заклинання, я повторюю: "Льодовики, кити, білі ведмеді, фьорди" – 20 днів в океані майже без сходження на сушу.
Три яхти – Humla, Nirvana и Explorer – вийшли з марини, містечко зникло з очей, і з усім сторін нас обступили засніжені фьорди. Чим далі ми йшли серед застиглої природи, тим примарнішим ставало й саме поняття часу, і його відчуття. Ніч не наставала, був безкінечний полярний день.
Наша ластівка довжиною 25 метрів називалася Humla, що в перекладі з норвезького означає "дивитися світ". На борту – шестеро мандрівників і капітан років п'ятдесяти зі світлим хвилястим волоссям і досвідом роботи на Волл-стріт. Із зручностей – п'ять кают (в кожній можуть розміститися дві людини), три гальюна, вони ж – душові кабіни, і кают-компанія, об'єднана з кухнею. На кухні є два пальники, холодильник і навіть духовка, в якій я примудрялася запікати камамбер.
Якщо говорити про риболовлю, то в будь-який момент можна було опустити голий гачок в 30-метрову прірву і через кілька миттєвостей отримати декілька рибин на всю команду.
Каюта крихітна; ліжко займає три чверті всього простору, але різні полички і шафки розміщені дуже ергономічно. Під час триденного переходу через неспокійне Баренцеве море, ми з кают майже не вилізали, а яхта через неспокойное Баренцево море мы из кают почти не вылезали, а яхта цілодобовоздійснювала маневр "горіхокол": ніс здіймася висого вгору, а потім з розмаху, як молот на ковадло, падал донизу – було відчуття, що ми в чоботі гігантського троля, який в якийсь дикому танці скаче горами. Хтось зліг з морською хворобою, хтось поринув в обійми Морфея. Зустрічаючись вранці з капітаном під час короткої вилазки з каюти, стоячи під кутом 45о до підлоги через постійний крен і тримаючись за будь-які ручки, щоби, як куля для боулінгу, не полетіти в протилежну частину кают-компанії, ми чемно просили вибачення одне в одного: він – за те, що не причесаний, я – за те, що не в бальній сукні.
У морі все дуже серйозно, може статися всяке – нас проінструктували з приводу безпечної поведінки. Ти – частина команди, й правила для всіх однакові. На яхті головна людина – капітан, слухати й виконувати треба саме те, що він каже: у нього є план дій на декілька кроків уперед. Ми відпрацювали ситуацію "людина за бортом", навчилися користуватися рацією і виходити на спільний зв'язок з посланням Mayday – виявляється, це міжнародний сигнал тривоги, яким користуються частіше, ніж SOS. У подорожі я допомагала зміцнювати фендерси (повітряні мішки для безпечного швартування), в'язала морські вузли OXO (тепер можу серед ночі прив'язати що завгодно), мовчки допомагала капітану ставити вітрила на яхті, що йшла з шаленим креном з Північного Льодовитого океану, – в цьому своя філософія, романтика, яка поєднується з математикою і фізичною силою.
В Арктиці, на півночі, взагалі хочеться більше мовчати. Погода змінюється миттєво: ось дзеркальна гладь, пливуть айсберги, в повітрі пахне озоном, і шматки вікової блакитної криги, що відколюються, потріскують у воді, кристально чисте повітря, брила льодовика. Несподівано спускається туман і за хвилини огортає все навколо – так, що практично нічого не розрізнити в трьох метрах від носа судна. Стає тривожно: здається, вітер нагнав тисячу крижин і закрив нам вихід з фьорда, але ні, пробираємося. В повітрі напруга. Раптом через молоко туману, розриваючи його мало не з фізично відчутним опором, проривається потік світла через гори, розрізаючи простір, західне золото заливає вершини, вода від вітру темніє до кольору чорнила, а величезний кит показує гладку спину, хвіст – і занирює на глибину. В цей день я бачила тюленів і білого ведмедя. Я не могла повірити власним очам: все було як в дитячій книзі про пригоди, ніби мрія, що ожила, ніби Діснейленд для візіонера. Коли навколишня краса настільки однозначна і скороминуща одночасно, особливо чітко відчувається неповторність кожної секунди. "Жити тут і зараз" – я гостріше зрозуміла, що означають ці слова.
Під час подорожі щоранку, дивлячись в дзеркало, я не могла відповісти собі на одне питання: 30 років я живу з цією людиною, яка знає тисячі речей, володіє незліченною кількістю непотрібних навичок, прочитала силу-силенну книжок, закінчила університети, – як могло так трапитися, що я практично нічого про неї не знаю? Чого вона хоче, куди йде? Подорожі дають нам можливість стати ближче до себе, вийти з контексту, поставити собі важливі питання, прислуховуватися і чути.
На яхті зі мною була книга Мішеля Песселя – великого мандрівника, антрополога. Він говорив, що подорож – це зовсім не кілометри відстаней. Багато подорожують для того, щоби відшукати за тридев'ять земель те, чого не знаходять навколо себе. Для мене ж подорож не втеча, а рух до мети.
Чи можна сьогодні знайти свою власну пригоду? Можливо, ви відкриєте для себе вже відоме іншим. Будь-яка пригода починається з розуміння, що попереду – невідомі саме вам речі. І цього достатньо, і це прекрасно.
Читайте також:
Інтерв'ю з композитором Євгенієм Гальперіним: про "Нелюбов" і свободу
