Жінки зі сталі: дружина військовополоненого Наталія про те, чому чекати — означає боротися
Найвідважніші українські жінки — дружини та матері військовополонених — розповідають про те, що мотивує їх боротися.
Третя героїня проєкту, який ми реалізуємо разом із громадською організацією "Серце Азовсталі", що є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова, — маріуполька Наталія, дружина військовослужбовця Нацгвардії України, який боронив Маріуполь та вже 16 місяців перебуває в полоні.
Ніч з 23 на 24 лютого минулого року — останній раз, коли Наталія бачила чоловіка. "Він прийшов додому о десятій вечора і кинув мені: "Я трохи посплю, а ти поки збери речі". Я сказала: "У мене все давно зібрано". Вночі, десь в 3:30, Олександру подзвонили і викликали на службу, а о дев'ятій ранку друг родини допоміг Наталії із сином покинути місто. Сьогодні Наталія із сином Тимуром живуть у Києві та впевнені: чекати — означає насамперед боротися.
Ми записали історію Наталії.
"Коли ми залишали Маріуполь, я подумала: мабуть, це надовго"
Ми з Тимуром, молодшим сином, залишили Маріуполь 24 лютого о дев'ятій ранку (старший син Наталі й Олександра вчиться в Харкові. — Прим. ред.). Пам'ятаю, я тоді ще подумала: мабуть, це надовго. І взяла із собою легке пальто на весну, щоб перевдягтися, коли потеплішає.
Я знала, що це надовго, — бо для нашої сім'ї війна почалася у 2014 році. Вже тоді ми відчули на собі, що це таке. Одразу було зрозуміло, що це "не просто побігали і постріляли" — це справжня війна. Тоді в нас було вже двоє дітей — старший ще ходив до школи, а молодшому було тільки 2 роки. Я знала, що треба забрати дітей і виїхати з міста, бо було зрозуміло: на рідних військовослужбовців ворог полюватиме.
Тоді із синами ми десь тиждень ховалися по різних місцях, їздили від одних друзів до інших — а потім чоловік сказав, що краще покинути місто. Ми повернулися тільки восени, після звільнення. Але в Маріуполі тихо відтоді ніколи не було — на лінії розмежування тривали бої. Деякий час були затишшя, потім знову починалося. Ми це чули і бачили. І ті люди, які жили неподалік від лінії розмежування, на собі все пекло відчули.
Останній раз ми з чоловіком бачилися вночі з 23 на 24 лютого. Йому подзвонили о 3:30 зі служби — і він пішов. Я не знала, коли він повернеться. Ми разом 28 років, і я добре знаю, що значить бути військовим — він пішов захищати свою країну. І все знову повторювалося, ніби колись в 2014-му, — я знала, що маю виїхати та врятувати дитину. Чоловік тоді тільки додав: "Матвій вас забере". Матвій — це його друг, який на той момент був у Дніпрі, але зміг дістатися до Маріуполя і забрати нас. Він відвіз нас до своєї родини в Дніпро — і врятував нам життя.
"Чоловік сказав: Маріуполь стирають з обличчя землі"
Мій чоловік ніколи не буде сіяти паніку, але й казати неправду не буде. Коли він потрапив на "Азовсталь", я постійно питала "що там у вас, що відбувається?", бо ми всі дивилися новини, але, думаю, це не те, що він хотів від мене чути.
Він прагнув відволіктися від жаху, що переживав, — тому просив розповідати, як ми. Постійно питав: як ви, де ви, куди їздите, як живете. Дуже хотів, щоб я йому кожну мить нашого життя описувала. Казав: "Ти мені пиши, висилай фото, — а як буде зв’язок, я буду все передивлятись і перечитувати". Також він ще пересилав смс-повідомлення іншим сім’ям, бо не було можливості кожному військовому десь брати зв’язок. Пізніше я дізналася, що багато військових сімей отримували повідомлення з номера мого чоловіка про своїх близьких. Він був для всіх ниточкою, що поєднувала родини.
Ми рідко говорили про Маріуполь. Одного разу чоловік сказав: "Маріуполь стирають з лиця землі". А більше і говорити нічого не потрібно було — все зрозуміло. Знаєте, як він ще казав? "Рівняють із землею", "утюжать". Одна фраза, чи навіть одне слово буквально передавало весь жах, що він бачив перед собою.
Ну а взагалі, він мені постійно відповідав на всі мої "як ви?": "Тримаємось". Я питала, чи є їжа, чи є вода, а він казав "один раз їмо на день, так що все нормально". Як всі чоловіки-військові — вони ніколи не розповідають зайвого, аби ми не переживали. Більшість деталей я вже згодом дізналася від тих, хто був з ним поруч. Наприклад, на "Азовсталі", а потім в у полоні в Оленівці з чоловіком був військовий хірург, якого нещодавно обміняли. І від нього уже в Києві я чула, в яких жахливих умовах вони проводили ці операції на "Азовсталі", як намагалися врятувати тих, кого ранило під час бомбардування. Цей хірург зараз нагороджений за свою мужність, він Герой України.
"Мама, поїхали додому. Мені все одно куди, аби тільки в Україну"
Я часто кажу сину: "Тимуре, тільки ми зараз є одне в одного: ти — у мене, я — у тебе". Так і живемо — старший син має своє доросле життя в Харкові, бабусі живі та здорові, але зараз, на жаль, не поруч.
Після того, як ми вирвалися з Маріуполя, ми з Тимуром п'ять місяців прожили за кордоном, у Данії. Але в певний момент син сказав: мама, поїхали додому. Я відповіла: "Маріуполь окупований, у нас немає дому". А він: "Але в нас є Україна". Так ми якось з ним домовилися між собою, що наш дім — це вся наша Україна. І ми повернулися — вирішили, що будемо тут чекати, я чоловіка, а він батька. Ми повинні бути тут, на рідній землі, і робити все можливе для того, щоб скоріше його побачити.
Сьогодні наш 12-річний син — головний чоловік в родині, він змушений був подорослішати, хоча й не хотів цього. Коли ми були за кордоном, Тимур сумував, і в якийсь момент просто припинив виходити з кімнати. Я розуміла, що дитину треба якось підтримати, і я написала чоловіку смс (Олександр тоді ще перебував на "Азовсталі". — Прим. ред.) — попросила написати синові листа, підняти його бойовий дух. І він написав йому повідомлення — і попросив переписати від руки в зошит і завжди мати перед очима. Саша написав про те, що тепер Тимур — моя опора, і що батько на нього покладається, що він не може підвести свого батька-захисника України. Тимур багато місяців читав його кожного вечора перед сном, ніби молитву. А потім я якось його питаю: "Ти читав сьогодні лист батька?", а він: "Ні, я його вже не читаю, я і так знаю, що там написано". Зараз я інколи у нього перепитую: "Ти пам’ятаєш, що там написано?", а він каже: "Так, кожне слово".
Я щаслива, що мій чоловік, перебуваючи в пеклі, зміг дістатися до зв'язку та відправити це повідомлення своєму синові (Плаче.). Думаю, кожен батько там, на "Азовсталі", хотів би написати сину, але не всі мали таку можливість.
"Я не маю права розкиснути і нічого не робити. Чекати — означає боротися"
Я за фахом косметологиня, проте зараз не працюю — весь час присвячую дітям та боротьбі за звільнення чоловіка. Я не хочу від цього відволікатися. Так, ми чекаємо — але чекати означає боротися. Увесь час ми в контакті з відповідними державними органами, з родинами інших військовополонених. Також я вдячна благодійним організаціям і фондам, які опікуються нами — нашим здоров'ям та ментальним станом. Як, наприклад, "Серце Азовсталі", які організовують оздоровчі табори для родин військовополонених та завжди готові допомогти інформаційно — розповісти, що треба робити, які треба готувати документи, комусь щось висилати. Це дуже важливо, у нас навіть є наше внутрішнє правило: якщо ти отримав якусь інформацію про близьких — допоможи іншим родинам.
Де я беру сили? Це діти. Якщо ти маєш дитину — не маєш права розкиснути і нічого не робити. Треба завжди бути у формі, підтримувати дітей, навчати їх. А ще ми, родини військовополонених, дуже хочемо, аби, коли наші рідні повернуться з полону, вони нас бачили такими, якими ми були до великої війни. Це дуже важливо, аби хлопці і дівчата, які повертаються з полону, бачили, що життя триває сонце світить, їх чекають. Вони дуже швидко одужують, коли бачать, що їхні рідні в нормальному стані. Тому, коли ми спілкуємося своїм колом сімей військовополонених, завжди кажемо: "Ми їм не потрібні хворі" (Сміється.). Їм потрібна увага та тепло, тому, знаєте, я кажу іноді: "Ми не маємо права навіть хворіти".
Насправді ми, сім’ї військовослужбовців, живемо в бойовому режимі все життя, бо весь наш графік підлаштований під службу близьких. А зараз, коли наші близькі в полоні, є відчуття, що ми взагалі нібито їхнє життя живемо: що вони відчувають — те і ми. Інколи болить голова — випила пігулку, і все пройшло, але ти думаєш про нього: "А як він? Якщо поранений? Чи захворів? Чи серце болить?" Я можу піти в аптеку й купити собі найкращі ліки, а там? Палкою по голові чи електрошокером? Здається, я відчуваю все, що відчуває він, — і знаю, що так триватиме, поки чоловік не повернеться.
А ще у нас із сином є мрія. Мі домовилися, що коли чоловік повернеться, ми з Тимуром покажемо йому наш Київ — усі улюблені місця, всі парки та красиві вулички. Ми хочемо розділити з нашим батьком всю радість від цього міста, яке так підтримало нас у найтяжчі моменти. Вірю, що скоро це станеться.
Про громадську організацію "Серце Азовсталі"
"Серце Азовсталі" — проєкт, що надає комплексну допомогу захисникам та захисницям Маріуполя, які боронили місто з 24 лютого до 20 травня 2022 року, а також їхнім родинам. "Серце Азовсталі" є частиною мілітарної ініціативи "Сталевий фронт" Ріната Ахметова — проєкту, спрямованого на всебічну підтримку українських військових.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Vic Bakin
Відео: Yulya Dahl
Мейк-ап і зачіска: Dima Grushkivskiy
