Героїні Vogue — про творчість, спадщину та силу жіночого роду

Де шукати натхнення й життєдайну енергію у складні часи? Про це в новому спецпроєкті Vogue Ukraine, реалізованому з брендом колекційних меблів і декору FAINA, міркують наші героїні: акторка Соломія Кирилова, дизайнерка й засновниця бренду The Coat Катя Cільченко, олімпійська чемпіонка Олена Кравацька, співачка Надя Дорофєєва та підприємниця Анна Завертайло.

Героїні діляться спогадами про дитинство, розповідають про щемкі родинні традиції та сімейні реліквії, які їм передали власні мами та бабусі, а також міркують про те, який слід вони хотіли б залишити після себе.

Під час інтерв'ю вони занурюються у творчий процес і створюють візерунки, натхнені традиційними хатніми розписами Поділля. Ці орнаменти повернула до сучасності мисткиня, архітекторка, дизайнерка студії YAKUSHA та бренду колекційних меблів і декору FAINA Вікторія Якуша: вони стали основою колекції Drevo, у якій представлені металеві панелі для оздоблення домівок. Використовуючи архівні етнографічні малюнки з Поділля, Вікторія відібрала автентичні орнаменти, якими колись українські жінки розписували хати, та надала їм нового звучання. Розпис хат був для наших пращурів не тільки творчою віддушиною: це насамперед давало змогу жінкам продовжувати традиції своїх матерів і бабусь, відчуваючи зв’язок поколінь.

Для Вікторії колекція Drevo — продовження її місії з переосмислення спадщини та популяризації української культури. Вона заснувала FAINA після Революції Гідності у 2014 році, щоб представити український дизайн на світовому ринку. Сьогодні унікальні меблі та предмети дизайну FAINA представлені в понад 40 країнах світу.

Побачити унікальні хатні розписи, віднайдені та збережені дослідниками, а також сучасні інсталяції з колекції Drevo можна просто зараз на виставці "Мальована", що триває в Національному музеї декоративного мистецтва.

Соломія Кирилова, акторка, співачка

33-річна Соломія Кирилова, акторка львівського національного театру ім. М. Заньковецької та зірка фільму "Памфір", несе любов до традиції крізь усе життя. Її родина походить із Франківщини та Лемківщини, сама Соломія народилася у Львові, встигла пожити у Києві, Берліні та Лондоні, але зізнається: туга за рідною землею завжди спонукає її повертатися в Україну. Бабуся Ганна прищепила їй любов до народного співу, а завдяки співачці й режисерці, лауреатці Шевченківської премії Наталці Половинці, керівниці львівського театру "Слово і голос", Соломія почала займатися автентичним співом професійно. Народну пісню акторка називає "живою енергією" й переконана, що спадщина має бути частиною нашого щоденного життя.

"Моя бабця Ганна по маминій лінії дуже любить співати та імпровізувати. З дитинства в нашій родині існує традиція, яка жива й досі: на Різдво, коли збирається велика родина, після Святвечора ми колядуємо. Я пам’ятаю, як тоді, у дитинстві, в мені зародилася любов до гуртового співу й відчуття єднання через нього. Бабуся навіть почала готувати "співаники" — аркуші з текстами коляд, аби ніхто не сказав, що не знає слів (Сміється). У цьому родинному співі було стільки життєдайності й творчої сили, що саме тоді я, мабуть, уперше відчула, чим хочу жити".

"У спадок мені перейшло небагато фізичних речей: по маминій лінії мій дід був депортований зі Лемківщин під час операції "Вісла", а бацю виселили з Франківщини на Одещину. Єдине, що моя прабабця залишила мені, — старовинна ікона, яку я з любов’ю зберігаю і колись передам нашому синові. Сьогодні я не до кінця відчуваю, де мій дім, але точно знаю — це Україна. Я жила в Німеччині та Англії, але всюди мене огортала така туга за рідною землею, що вона перевищувала всі можливості за кордоном і знову повертала мене додому. Тепер я живу у Львові й лише починаю облаштовувати наш із чоловіком тимчасовий дім — поки він на фронті.

А ще мій дім — це гори, Карпати. Люблю відчуття свободи та неосяжності горизонту, коли піднімаєшся на вершину й здається, що навколо нікого немає. Глибока, майже вселенська тиша, у якій навіть маленький джміль здається рівним тобі за масштабом. А ще в горах особливо відчуваю зв'язок з поколінням інших жінок України —вони, як і ми сьогоднішні, співали, вишивали, оздоблювали свої домівки, проявляючи в цьому себе.

Моє професійне захоплення народною піснею сталося через Наталку Половинку. Коли ми познайомились, вона запросила до театру і дала перше завдання: відшукати "свою пісню". Я переслухала тонну матеріалу і знайшла весільну "Ой ти, яблінько" — найпростішу мелодію на "дві ноти", яка відкрила в мені мій автентичний спів та стала ключем до народної пісні. Якщо хтось хоче вивчати народні пісні, порадила б слухати їх безпосередньо з автентичних записів — наприклад, у чудовому проєкті "Поліфонія Проджект". Вірю, що через автентичний спів наших предків можна багато зрозуміти про себе сьогоднішніх".

Надя Дорофєєва, співачка, авторка пісень

Співачка Надя Дорофєєва, яка народилася й виросла у Сімферополі, почала музичну кар’єру дуже рано: у десять років займалася вокалом, а вже у чотирнадцять брала участь у легендарному конкурсі "Чорноморські ігри". Найбільшою підтримкою для неї була родина: батьки їздили з нею на всі виступи, а мама вечорами, після роботи, власноруч розшивала концертні костюми майбутньої зірки.

Надя каже, що хоч і не отримала у спадок старовинних сімейних реліквій, добре знає: справжня сила її роду — у вмінні бути поруч і вірити одне в одного.

Мені здається, якби не мама, я б не стала тією, ким є сьогодні. Уся моя родина так у мене вірила, так багато часу вкладала, що, думаю, нашою головною сімейною традицією є підтримка одне одного. Мама й тато їздили зі мною на всі конкурси, тато водив у музичну школу, на танці, вокал, англійську — куди б я не вирушала, вони завжди були поруч. Пам’ятаю, коли я поїхала із Сімферополя навчатися до Києва, мама із сумом сказала: "Ну все, закінчилася наша казка"...

Мама прищепила мені любов до краси й моди. За фахом вона стоматолог, але дуже любила вишивати й у дитинстві часто шила мені костюми для виступів. Пригадую, перед одним важливим конкурсом вона щовечора, після роботи, до десятої вечора вишивала спідницю — розшила її повністю, бісером і камінням. Тож у мене вже в дев’яності були найкрасивіші костюми (Сміється). Я відчуваю, що через створені власноруч речі мама передавала мені свою енергію

Якщо мама навчила мене любити красу, то тато прищепив любов до українських пісень. Щоліта ми їздили в село Веселий Кут на Черкащині до його родичів і слухали народні співи. До речі, саме завдяки татові я завжди обирала для конкурсів українські пісні — для Криму це було справжньою рідкістю.

З усіма переїздами, які траплялися у моєму житті, я нещодавно усвідомила: дім — це насамперед люди. Ми з чоловіком завжди кажемо одне одному: "Там, де ти, — там і мій дім". Ми живемо в орендованій квартирі, але намагаємося наповнювати її затишком. Наприклад, колекціонуємо сучасне мистецтво: нещодавно я подарувала Міші картину Маші Реви, а він мені — роботу Дмитра Козинця. Наш простір наповнюють твори українських митців, їхня творча енергія. І я думаю, що сьогодні це особливо важливо — підтримувати своїх художників і наповнювати дім тим, що створено в Україні, у час війни.

Катя Сільченко, дизайнерка, засновниця бренду The Coat

Енергійна, чарівна та успішна — підприємниця, дизайнерка й мама Катя Сільченко є рольовою моделлю для тисяч українок. Вона зізнається: головне, що хоче залишити після себе, — це емоції, які дарує людям. Її бренд the COAT, заснований у 2014 році, коли Каті було 30, — це уособлення самої Каті: одяг, у якому хочеться жити, досягати вершин, ризикувати. Жити на повну її навчили жінки її родини.

Пам’ятаю, бабуся постійно щось шила чи перешивала. Саме вона навчила мене тримати голку й нитку. Їй ніколи не було байдуже до свого вигляду: щоранку вставала, робила макіяж, малювала свої фірмові губки бантиком (Сміється). А дідусь прищепив нам любов до книжок — мама продовжила його справу й назбирала велику бібліотеку. Нещодавно я перевезла її з Харкова до нашого нового будинку в Києві.

Коли мені було 16, я переїхала до Києва. Бабуся приїхала зі мною з Харкова, щоб підтримати. На вихідних вона телефонувала мамі й звітувала: "Наша Катя біжить на книжковий ринок біля "Салюту", а потім — у Лавру". Вона була дуже теплою й сильною людиною. Взагалі, у нашій родині всі жінки сильні — на них завжди трималося все: діти, дім, робота. Вони працювали по кілька змін і я точно знаю, звідки в мене ця внутрішня стійкість.

Мої бабуся й мама завжди дбали про те, щоб дім мав гарний і доглянутий вигляд. У нас було затишно й красиво, хоча жили ми дуже просто. Мама згадувала, що варто було нам із нею поїхати на кілька днів — бабуся вже встигала перефарбувати стіни. Це передалося й мамі: вона обожнює дизайн, завжди займалася оновленням магазинів, де працювала. І, певно, це перейшло й до мене.

Нещодавно я виклала в Instagram нові знахідки для дому й підписала: "Зараз ваша берегиня покаже, що останнє придбала" (сміється). Це слово ніколи не було в моєму лексиконі, а тепер з’явилося. Коли ми з чоловіком облаштовували наш будинок, мені було важливо, щоб усе — від кухонь до стільців — було створене українськими брендами. Так, наш дім еклектичний: у ньому трохи Тулума, трохи Ібіци, але в основі — українське.

Мої клієнтки дарують мені глеки своїх бабусь, опішнянських керамічних левів — усе це знаходить своє місце на моїх полицях. Донька роздивляється речі чи прикраси в гардеробній і каже: "Мамо, це так красиво". А я завжди відповідаю: "Це все тобі, Саті". Привчаю її цінувати спадщину з дитинства

Аня Завертайло, підприємниця, рестораторка

Підприємниця, співзасновниця кондитерських "Honey" та пекарні "Завертайло" Анна Завертайло називає головними принципами власного бізнесу гостинність і турботу через їжу. Разом із чоловіком вони одними з перших почали прищеплювати киянам любов до красивої та здорової їжі, а сама Аня пропагує ідеї здорових стосунків із їжею та тілом через власні освітні проєкти та книги. Її, у свою чергу, здоровим стосункам із тілом навчили мама та бабуся, яких Анна називає "прекрасними, вільними та розкутими жінками", і вірить: сила жінки — у її гармонії.

Вся моя родина по двох лініях пережила багато трагедій, як і безліч українських сімей, що зазнали репресій, переслідувань, злиднів. У прабабусі було 11 дітей, вона пережила Голодомор, але вижило тільки 8. Моя прабабця весь час працювала, і я думаю, вона передала мені в жіночому коді прагнення до виживання. Зараз воно трансформувалося в щось, на перший погляд, успішне і красиве, але я розумію, що звичка боротися за виживання — насправді травма, адже в нашій країні історично складалося так, що жінки мусили виживати.

На жаль, жінки мого роду майже не залишили мені нічого фізичного у спадок, і часом здається, ніби в мене немає коріння. Але, насправді, головне, що мені передали мама й бабуся, — це тілесність. Усі жінки нашої родини були розкуті та вільні. Мама навчила мене розуміти, що тіло — це теж розум, а бабуся передала любов до танцю, руху, дотику. І ще — любов до слова: бабуся багато молилася, а мама читала вголос.

Наше життя з чоловіком завжди було в русі — ми постійно переїжджали, і здавалося, що дому немає. Тепер я розумію: мій дім — це Україна. Коли у 2022 році ми вирішили залишитися тут і розвивати бізнес, я вперше по-справжньому відчула, що таке дім. Це не стіни, а земля під ногами. Саме тому я хочу передусім збудувати дім для гостей наших закладів, адже основна ідея нашого бізнесу — це гостинність і служіння через їжу.

Ну, а я вже залишила після себе трьох дітей (Сміється).

Олена Кравацька, спортсменка-фехтувальниця, олімпійська чемпіонка

"Я присвячую золото сину та всій Україні", — сказала українська чемпіонка, фехтувальниця Олена Кравацька, яка влітку представляла Україну на Олімпійських іграх у Парижі у складі жіночої збірної з фехтування на шаблях і здобула золоту медаль. 33-річна Кравацька — одна з найуспішніших шаблісток світу. Вона зізнається: коли виходить на доріжку під синьо-жовтим прапором, відчуває за собою силу всіх українських жінок, адже наша країна має глибокі матріархальні традиції.

"Головні жінки у моєму житті — мама та бабуся. Мене навіть назвали на честь бабусі. У неї дев’ятеро дітей, і саме вона навчила мене терплячості (Сміється). А мама для мене — символ гармонії та доброти, поруч із нею завжди було дуже спокійно. А от бойовий дух і жагу до змагань я успадкувала від тата: і він, і дідусь були фехтувальниками, і я з гордістю продовжила їхню справу. Тато мріяв, щоб я стала олімпійською чемпіонкою — і я щаслива, що змогла втілити його мрію.

Я багато подорожую, а під час підготовки до змагань можу місяцями жити не вдома, тому найбільше люблю повертатися в Одесу. Насамперед іду до моря — щоб побути наодинці із собою. Наша із сином квартира — це простір, де я можу видихнути. Декором дому займається саме він: створює для школи малюнки, колажі, аплікації, а ми розвішуємо їх на стінах. Для мене це наші обереги.

Є стереотип, що фехтування — нежіночий вид спорту, адже він доволі травматичний. Але коли думаю про це, згадую давніх жінок-воїнок на українських землях, яких називали косачками. І щоразу, виходячи на арену, я відчуваю за спиною їхній дух, завзяття й силу усіх українських жінок.

Режисура: Sveta Symakova
Відеографія: Kyrylo Svietashov
Кольорокорекція: Max Volton
Звукозапис: Volodymyr Lysenko
Інтервʼю: Daria Slobodianyk
Редагування: Marina Shulikina
Фото: Denis Manokha
Стиль: Viktoriia Filipova
Макіяж: Kateryna Tokareva
Зачіски: Daria Zhadan
Сет дизайн: Kateryna Bereza
Помічники стилю: Liubov Lupuliak
Художнє освітлення: Yurii Chaika, Volodymyr Svernyuk, Dmytro Beshlyaga
Продакшен: Marina Sandugei-Shyshkinа, Oleg Patselya, Mariia Nikolaienko