Письменник Мирослав Лаюк — про те, чому варто прочитати роман "Улюблена" Тоні Моррісон
Прозаїк, поет, викладач Києво-Могилянської академії Мирослав Лаюк розповідає про актуальність одного з найвідоміших творів культової американської письменниці, Нобелівської лауреатки Тоні Моррісон. Сьогодні, 18 лютого, її день народження.
Поглянути по-новому на класику світової літератури разом з Мирославом можна, слухаючи авторський подкаст письменника "Кохання з другого погляду" на Радіо Культура. Серед "героїв" подкасту — "Іліада", "Дон Кіхот", "Гамлет", "Фауст", "Ловець у житі" та інші твори, які ми читали в школі й університеті та в які Мирослав Лаюк спробує закохати нас знов.
"Коли є така книжка, яку хочете прочитати, але вона не була написана, ви мусите самі її написати", — каже Тоні Моррісон і пише.
Українською спочатку переклали її "Пісню Соломона", якою я зачитувався у старших класах. Це був багатогранний, широкий, алюзивний і глибокий твір на тему, що робити з минулим, аби могти рухатися далі. Це, до речі, улюблений твір Барака Обами. Однак "Улюблена" — найвідоміший твір Тоні Моррісон, першої темношкірої лауреатки Нобеля з літератури, лауреатки всеможливих премій, однієї з найпомітніших постатей в літературі кінця ХХ — початку ХХІ століття.

В одному з найпомітніших музичних альбомів Бейонсе, що називається "Лимонад", є кілька відсилань до Тоні Моррісон. На врученні "Ґреммі" співачка сказала: "Всі ми відчуваємо біль втрати, і часто ми стаємо нечутними… Мені важливо демонструвати своїм дітям образи, які показують їхню красу, щоб вони могли рости у світі, де, дивлячись у дзеркало (передусім через свою сім’ю, через новини, Суперкубок, Олімпійські ігри, Білий дім, "Ґреммі") — вони бачили себе і не сумнівалися, що вони красиві, розумні, здібні".
Роман "Улюблена" — нібито й чітко про рабство. Він починається з газетної вирізки, про рабиню, яка наприкінці ХІХ століття втекла, а коли її схопили, розбита жінка умертвила свою дитину, щоб та не пізнала жахів рабства. Воля або смерть, так? Але Тоні Моррісон робить, як на мене, додаткові й визначальні акценти — про систему, у якій людині, щоб отримати гідність, потрібно зробити дорогою щось негідне, а потім через оцей гріх — ненавидіти себе, не любити, не бути улюбленими. Моррісон пише прямо: "білий" може не лише людину експлуатувати чи калічити, він може забруднити. Так забруднити, що не відмиєшся, що вже ніколи себе не любитимеш: "Люди мої, оті інші (почуйте), вони не люблять, коли на вашій незігнутій шиї немає петлі. Тому любіть свою шию, торкніться її рукою, погладьте і випряміть. І всі свої нутрощі, які вони одразу ж би кинули свиням — полюбіть. Темна, темна печінка — люблю її, люблю, і серцебиття, і серце, люблю його також. Більше, ніж очі чи ноги. Більше, ніж легені, які ще не набрали вільного повітря. Більше, ніж твоє животворне чрево, ніж твої дітородні органи — почуйте мене зараз — любіть своє серце. Бо це найдорожче".
***
Батько Тоні Моррісон, коли мав 15 років, бачив, як група білих лінчували двох чорних бізнесменів. Він старався про це ніколи не говорити. В одному з інтерв’ю Тоні Моррісон зізналася, що її батько не впускає до свого дому білих.
Кілька років тому я був у Південно-Африканській Республіці, де расові проблеми сьогодні дуже гострі. І в музеї Нельсона Мандели екскурсовод у якийсь момент почав прямо проклинати всіх білих, нас, хто був там. Хотілося йому розказати, з якої я країни, і що існують й інші жахливі ситуації пригноблення, які стосуються і деяких білих. Однак ця ненависть і цей відчай — вони багато про що свідчили.
Довести людей до краю — це також, наприклад, змусити їх писати доноси одне на одного. Це, наприклад, робити вибір таким чином: або ліки для хворої людини, або свідчиш проти товариша. Це прослуховувати приватні бесіди, це підсилати в компанії стукачів, це навчити не довіряти нікому, це змусити зробити вчинок, після якого стаєш гидким самому собі. Оце — виняткове зло.

Зараз буде фраза російського письменника-емігранта-ліберала Довлатова, що стала майже крилатою: "Ми нескінченно проклинаємо товариша Сталіна, і, зрозуміло, за діло. І все ж хочу запитати — хто написав чотири мільйони доносів?" Далі Довлатов відповідає, що це написали звичайні "советские" люди, однак це не означає, що "русские — нация доносчиков и стукачей? Ни в коем случае. Просто сказались тенденции исторического момента".
Звісно, в усьому винні "тенденції історичного моменту"! Так, розстріл і доведення до самогубства, загноєння в тюрмах ледь не усієї культурної еліти сусіднього народу — це "тенденції історичного моменту". Як і штучний голод, як і все решта, з наслідками чого ми маємо справи й сьогодні. Хто написав доноси? Ті, хто вже не зміг прочитати переклад "Енеїди" Зерова, нову поетичну збірку Плужника і роман Підмогильного, подивитися нову революційну виставу Курбаса, серед чиїх предків бути ті, хто в 1932-1933 роках вмерли від голоду чи ще по-страшнішому вижили. Ті, хто читав газету "Правда" і мав змогу час від часу пити сурогатну каву.
***
Тоні Моррісон переконує, що головна річ у житті — любов: до партнерів, до дітей, до батьків, до друзів. Але рабство це руйнує: раби не знають своїх батьків, дітей у них забирають немовлятами, їх ґвалтують на очах у коханих, їх доводять до зради друзів заради їжі. Доводять до того, що людина більше не любить себе, не бачить своє життя цінністю.

А ось фрагмент зі згаданої "Пісні Соломона" в перекладі Олега Короля: "Розлюбив — і ти маєш себе за ніщо. Не хоче тебе — вважаєш, що по заслузі, що йому краще видно, яка ти. Що коли відкинув тебе — то ти вже сміття. Вважаєш, що він належить тобі, бо прагнеш належати йому. Так не годиться. "Належати" — це погане слово. А найгірше, коли воно стосується до коханої людини. В любові не може бути такого. Чи бачила ти коли-небудь, що роблять хмари, закохані в гору? Кружляють навколо неї, деколи через них і самої гори не видно. Але зійди на неї — що побачиш? Вершину. Хмари ніколи не покривають вершини. Височіє над ними, бо згодні на те. Хмари ніколи не окутають її. Дають горі тримати голову високо, вільно. Ніщо її не прикриває й не сковує. Чуєш мене, Агар? — Гітара примовляв до неї, як до маленької дитини. — Людиною не заволодієш, а чим не володієш, того не втратиш. Гаразд, хай буде так: маєш його, володієш ним. Та чи справді кохаєш того, хто без тебе — ніщо, нуль? Ти б хотіла такого коханця? Такого, що пропадає, гине без тебе, щойно ти за поріг ступиш? Не хотіла б, правда? Ото й він не хоче. Ти віддаєш йому все своє життя. Все. І якщо так низько цінуєш це життя, що жертвуєш ним, то невже хтось інший цінуватиме його вище? Ніхто не складе тобі вищої ціни, ніж ти сама собі."
Отож головна героїня втікає з рабства, потрапляє в дім свекрухи, яку син колись викупив і яка живе вільною. Та одного дня за матір’ю і за її трьома дітьми приходять її й цих дітей власники, які ж — втратили капітал! Як ця робоча сила, як ця продукувальниця робочої сили посміла покинути господарів? І головна героїня пилою встигає перерізати горло власному немовляті. Через багато років немовля повернеться — в химерній формі існування, щоб забрати своє. Ти можеш бути поставлений у страшні умови. Але ти робиш вчинок і мусиш за нього відповідати.

Минуле — привид, що жере. І жере справедливо, бо ти ж зробив цей страшний вчинок — тепер живи з цим.
Американські критики досі сперечаються — що це, оця дитина, яка і померла, і не померла? Чи це привид, чи це щось втілене. Визначаючи жанр, пишуть "фантастика", "горор", не можуть визначити, це справжня людина чи ні. Як на мене, тут передусім ідеться про метафору — величезної колективної травми. І це не лише про пригнічувача, а і про сором.
***
Знову повернімося до України. Часті нарікання читачів на українську літературу — вона про страждання селян. Читачу це не хочеться читати, бо це примітивно і це показує націю з ненайкращого боку? Це не лорди й, на відміну від графа Толстого, тут так мало балів!
Але думаю, чи немає в цьому соромі чогось глибшого, страшнішого: намагання забути минуле, де ми були приниженими й не такими красивими, як би хотілося?
Сьогодні багато говорять про те, що в українській літературі мало міського роману, сучасного. Але чи й справді проговорена та стара травма, чи є в нас щось схоже про панщину, як є в американській літературі про рабство? Це, як можемо бачити, досить актуальна, жива тема. А якщо зважити, що панщина після офіційного скасування панщини не закінчилася, що експлуатація людей відбувалася іншими володарями й імперіями протягом ХХ століття, то про що тут ще говорити?
У багатьох моментах "Улюблена" чітко асоціювалася з позицією українців у той самий час. Коли Моррісон описувала становище жінки, згадався "Микола Джеря", де героїня на третій день після пологів не пішла на панщину й отримала від осавула нагайкою по спині. Але тут варто зазначати, що така сама історія була і в колгоспниць, породіллі одразу виходили на лани й у корівники. А ще згадується Шевченкове "На панщині пшеницю жала...". Пам’ятаєте — героїня, замість відпочинку, іде "Івана сина годувать". Вона випадково задрімала, і їй приснився її син, дорослий: "І уродливий, і багатий, \ Не одинокий, а жонатий \ На вольній, бачиться, бо й сам \ Уже не панський, а на волі; \ Та на своїм веселім полі \ Свою таки пшеницю жнуть, \ А діточки обід несуть. \ І усміхнулася небога, \ Проснулася — нема нічого".
***
Тоні Моррісон описує перші хвилини на волі однієї з героїнь: "Ну навіщо? Навіщо свобода шістдесятилітній рабині, яка ходить, мов трилапа собака? І коли вона ступила на вільну землю, то не змогла повірити, що Голлі знав те, чого не знала вона; той Голлі, який ніколи не вдихав вільного повітря, знав, що нічого кращого за це повітря не існує".
Багато в Тоні Моррісон присвячено материнству. Вона в інтерв’ю скаже, що коханий чоловік — це таке. А от син — оце вже щось! Бо діти, як би це клішовано не звучало, майбутнє. Діти — це Іван з вірша Шевченка. У тому майбутньому може бути краще. І тут приходить ще одне усвідомлення: "Улюблена" — своєрідна сімейна сага. Що ми знаємо про саги? Кілька поколінь, батьки, діти, внуки, правнуки... Але що є тут, в конкретному романі? Тільки — прогалини. Раби не можуть мати родових дерев. Не можуть претендувати на історію і, не знаючи коріння, мусять якось існувати, називатися людьми без пам’яті про кілька колін роду.

"Улюблена" присвячена 60 мільйонам. Пізніше Моррісон пояснила, що десь така цифра тих, хто в нелюдських умовах помер дорогою з Африки до Америки. І тут було купа розмов, абсолютно неприпустимих — як і зараз у нас. Одні дослідники казали, що насправді кількість жертв значно більша, інші — що менша. Тобто хочеться запитати: якщо від Голодомору померло не 10 мільйонів, а 2 — це якось зменшує рівень катастрофи, це хоч якось когось виправдовує? А якби це було 100 000? Якби це було 10 000 людей, це б поменшило рівень жаху?
Думаю, багато хто не погодиться з цим прийомом — порівнювати трагедії. Але, мені здається, це може бути корисно хоча б тому, що об’єднані зусилля дають кращий результат, чужий біль дає чіткіше усвідомлення власного. Роман "Улюблена" написаний 25 років тому. Лауреат національної книжкової премії США в галузі поезії за 2021 рік Мартін Еспада нещодавно видав книжку про потопельників. Там йдеться зокрема про двох емігрантів — батька і дочку, які потонули в Ріо Гранде на кордоні з Мексикою — ось, у наш час. Кінна поліція заганяла людей, що припливли до США, назад у річку.
Література вкотре каже: кожен, кожна є чиїмись улюбленими, а тому кожне життя цінне. Людини чорної й людини білої. Людини на кордоні США та Мексики і людини в Афганістані, і людини, яка свариться на дітей, що кидати на землю хліб — це гріх.
Тоні Моррісон — письменниця, лауреатка Нобелівської та Пулітцерівської премій, нагороджена Президентською медаллю свободи. За свою майже 70-річну кар'єру опублікувала понад 10 романів, найвідоміший, "Улюблена", посідає двадцяте місце у рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Newsweek.
Українською наразі можна прочитати три її тексти: 2007 року "Пісні Соломона" були видані у видавництві "Юніверс", 2012-го її оповідання "Речитатив" вийшло у збірці "Безіменна. Антологія американської жіночої малої прози" (перекладачка Уляна Потятиник), а роман "Улюблена" ("Кохана") вийшов 2017 року у видавництві "Фабула" в перекладі Світлани Орлової.