Що подивитися в українських музеях: все про книгу "65 українських шедеврів. Визнані й неявні"
У видавництві Arthuss представили книгу "65 українських шедеврів. Визнані й неявні". Це певний альтернативний погляд на історію українського мистецтва, а ще – натяк на те, що в українських музеях є чимало шедеврів. Наприклад, скіфська пектораль, ікони Врубеля, скульптури Пінзеля. До виходу книги vogue.ua і ArtHuss підготували інтерактивну карту – своєрідний арт-путівник по Україні, а її автор, мистецтвознавець і куратор Діана Клочко, розповіла про Рембрандта в Дніпропетровському музеї, паралелі між Шевченком і Якутовичем, і про те, чим українські шедеври відрізняються від французьких.
У передмові ви пишете, що робили опитування і виявилося, що більшість людей сприймає поняття український шедевр як щось фольклорне чи архаїчне. Але коли ми говоримо про світове мистецтво, все просто: ми розуміємо, що шедевр – це да Вінчі чи представники венеційської школи живопису... Для вас особисто, що таке український шедевр?
Питання національних шедеврів належить до дискусійних, особливо коли йдеться про ХХ століття з його переміщенням мистецьких творів і міграцією митців. Наприклад, Вінсент ван Гог здебільшого творив у Франції, його музей розміщений у Амстердамі, окремі полотна зберігаються в різних музеях світу, отже його складно назвати суто "нідерландським генієм", а картини і малюнки – "голландськими шедеврами". Щось подібне відбулось із Пікассо і Шагалом, світову славу мають Василь Кандінський і Казимир Малевич. У цьому сенсі "український шедевр" – це виклик. Виклик визначати надзвичайну мистецьку цінність творів, з різних причин не надто відомих не лише у світі, але і в Україні.
Яка найдавніша та наймолодша робота в цій книзі? Хронологія вашого дослідження – від… і до…?
Якщо враховувати зображення пекторалі з Товстої Могили на обкладинці й фрагмент про неї у передмові – то від ІV ст. до н.е. до 1990 року, коли була створена "Чаклунка" Георгія Якутовича, – останнього року перед здобуттям Україною незалежності.
До книги увійшло 65 шедеврів. Як ви обирали їх і що залишилося поза увагою?
Спочатку ми домовились про 50 творів, і видавництво ArtHuss почало перемовини про право їх розмістити з музеями і приватними колекціонерами. Взаємодія з ними була не одномоментною, тому мені показали деякі твори, які з різних причин "випадали" з моєї уваги, але дуже добре доповнювали певні історії. Так з`явились есеї, в яких співіснують декілька творів з різних музеїв, колекцій, і навіть від різних митців, як це сталось із ескізами костюмів видатних українських авангардистів. Текст виростав півроку частинками, але органічно змінював і моє ставлення до імен, творів і процесів.
Чи може мати ця серія продовження?
Так, я б дуже хотіла написати продовження про період "1991-2020", є вже певний список творів й імен. Якщо вдасться здійснити задумане – буде більше скульптури, фотографії й графіки. Поки що не зовсім розумію, як подавати перформанс, але готуюсь до того, що буде великий розділ, присвячений нефігуративу.
Коли ви досліджували конкретні шедеври, якої інформації вам бракувало? Що було найскладнішим у процесі дослідження?
Найскладнішим було знайти інформацію про те, яким чином твори опинились у музеях. Націоналізація приватних колекцій – болісна річ, і часто музейники не зацікавлені надавати інформацію про те, як вона відбувалась. Багато творів, про які я пишу, на певний час ніби випадали з естетичного поля, але про це, звісно, треба писати окреме розслідування. Можливо, детектив.
Як проходила робота з музеями – особливо некиївськими?
Одеський художній музей і Хмельницький обласний художній музей – мої улюбленці, я мала стільки розуміння і сприяння, скільки було потрібно, включно з усією наявною інформацією, що нею володіли музейники. Складніше було з Харківським і Полтавським художніми музеями, але врешті-решт й тут все залагодилось. Жанр есею, звісно, є провокативним для них, але поки що жодних активних заперечень проти нього і того, як я написала, ще не маю.
Бачила у вашому "Фейсбуці" цікаві нариси про Дніпропетровський художній музей та про їхнього Рембрандта. Ви могли б розповісти детальніше про цю роботу?
Це радше "історія з реставрацією", бо замало інформації, звідки, з якої колекції, через чиї руки ці твори потрапили на південь України. У "65 шедеврах..." я уникала свідомо теми реставрації (не витримала лише стосовно Богородчанського іконостасу, бо дуже вже кричуще), а також того, скільки творів дуже відомих художників є у наших музеях. Була можливість писати про Жоржа де Латура, Рембрандта, Маньяско, Буше, Караваджо і Снайдерса, але ж навіть за переліком стає зрозуміло – це тягне на окрему книгу, що буде просякнута історіями меценатів і колекціонерів, а також розповідями про націоналізацію й реставрацію. Інший, окремий сюжет – як у "тілі" радянської системи, з її бажанням забрати до столичних (Москва і Ленінград) зібрань усі шедеври, залишали українцям ці дорогоцінні "крихти". До речі, у яких немає бодай приблизної вартості.
На мій погляд, деякі роботи у книзі римуються – наприклад, автопортрети Федора Кричевського та Тетяни Яблонської, його учениці. Чи є ще якісь важливі рими чи паралелі, чи натяки, розміщені між рядків?
Звісно, є рима, наприклад, між двома академіками – Шевченком і Якутовичем. Є ще тема ню, така ж "підводна" поки що, яку я подаю і через ілюстрації Базилевича до "Енеїди" Котляревського і через етюди та графіку Глущенка, графічні листи Гавриленка. Також є натяк на тему, яку також можна далі розробляти: дуже багато було сімейних пар, де і чоловік, і дружина були потужними художниками, і не факт, що чоловік впливав на дружину, як це трактували раніше.
Є до кінця не усвідомлена, а отже, непрописана історія пізнього імпресіонізму як варіанту модернізму, чому я у кількох есеях показую, як ставлення до пейзажу продовжує бути маркером української ідентичності і у середині ХХ століття, коли світове мистецтво вже цими категоріями не оперує.
Чи були у вас якісь відкриття в процесі роботи над книгою?
Мене здивували роботи Марґіт Сельської, що зберігаються у приватних колекціях, які я побачила вперше під час написання есею, – вони змінили моє уявлення про рецепцію "паризької школи" у Львові. Також коли я вивчала колекцію Хмельницького обласного художнього музею – побачила, як можна сформувати цілісне уявлення про художній процес ХХ століття, в якому не соцреалізм диктує образ, а місцева версія модернізму. Найбільше мені хочеться, щоб відбувались великі й малі міжмузейні проєкти, і усі скарби, що перебувають у запасниках, потрохи ставали публічними. Нехай і через селфі, чому ні?
Якщо ми будемо говорити не про мистецтвознавчу функцію цієї книги, а про соціальну, то чи може ця книга стати гідом для широкої аудиторії – гідом у подорожах вихідного дня по країні?
Саме так її і задумували – дати якісь "опорні точки" у розумінні, куди і навіщо поїхати або піти, щоб подивитись щось вартісне. А поряд з моїми рекомендаціями читачі знайдуть і щось своє, не менш шедевральне. Якби я була гідом, то запропонувала б такий липневий маршрут із Києва.
Вранці у п`ятницю можна поїхати до Хмельницького, у обласному художньому музеї подивитись одеську і львівську графіку. Потім переміститись до Львова, щоб ввечері погуляти біля старовинних кам`яниць і сецесійних вілл, а суботнього ранку присвятити кілька годин масштабному проєкту "Ангели" у Львівській національній картинній галереї ім. Возницького на вулиці Стефаника та у музеї Пінзеля на площі Митній, де створено вражаючий концентрат шедеврів. Щоб відчути певний атмосферний контраст у продовженні цієї грандіозної теми, на неділю помандрувати до Одеси: там у художньому музеї, над входом якого є ампірний фріз із грайливими, крилатими путті, можна у прохолодних залах постояти перед шедеврами fin de siecle і ХХ століття, від Миколи Ге до одеських нонконформістів 60-х.
А якби ще залишився час і сили на нові враження – у понеділок, на зворотному шляху до Києва відвідати Полтаву, щоб у картинній галереї мистецтв ім. М.Ярошенка подивитись на уквітчані жіночі голівки Івана Мясоєдова і голандські натюрморти ХVІІ століття. Але якщо маршрут пролягатиме через Дніпро – у художньому музеї варто постояти перед жіночим портретом Рембрандта. Так і закінчиться тур, який можна назвати "тонким графічним обрамленням".
