Чому шведського письменника Фредріка Бакмана читає увесь світ
Українською вийшов бестселлер "Мої друзі" – нова книга шведа Фредріка Бакмана, чиї тексти перекладено майже півсотнею мов і продано загальним накладом у понад 18 мільйонів примірників по всьому світу.
Розповідаємо, як колумніст, якому колись відмовили у друці роману через "брак комерційного потенціалу", став одним із найулюбленіших оповідачів планети – і чому саме ця історія про дружбу та мистецтво здається найбільш особистою у Бакмана.
Є письменники, яких люблять усі. Фредріка Бакмана можна віднести до цієї категорії. Уродженець Гельсінгборга, колишній блогер і колумніст чоловічого журналу, дебютував 2012 року з романом "Чоловік на ім’я Уве" – історією про буркотливого й депресивного вдівця, який раз у раз намагається накласти на себе руки й зазнає "невдачі". Видавці довго обходили рукопис стороною – одну із записок із відмовою Бакман зберігає й досі. Сьогодні його книжки можна знайти на полицях книгарень у десятках країн, вони перевидані по кілька разів та екранізовані за участі акторів А-класу (в 2015 вийшла екранізація роману, "Чоловік на ім'я Отто, де головну роль зіграв Том Генкс).
Дрібниці й невидимі злами
Рецепт Бакмана легко впізнати, проте майже неможливо підробити. Він свідомо будує найменший із можливих світів для своїх романів – одну вулицю, одну квартиру, банк чи рибальський пірс, – щоб зануритися в нього й дослідити глибину людських емоцій. Його цікавлять у першу чергу внутрішні події, тож замість різких сюжетних поворотів у його текстах ми бачимо неочікувані сердечні пориви. І головне, він робить те, на що важко наважитись письменнику: змішує сміх і горе "в одній склянці" так, що читач переживає вир суперечливих емоцій, перебуваючи на одній сторінці. Його герої – сварливі сусіди, незграбні батьки, підлітки, яким незатишно у власному тілі, – звичайні люди, у яких ми легко впізнаємо самих себе.
Після "Уве" були "Моя бабуся просить її вибачити", "Брітт-Марі була тут", трилогія про Бйорнстад і "Тривожні люди" – усі вони стали бестселерами, а кілька перетворилися на фільми та серіали: досить згадати "Чоловіка на ім’я Отто" з Генксом, "Ведмеже місто" від HBO і "Тривожних людей" від Netflix. Та за популярністю й теплом його прози можна знайти дещо темніше.
Майже кожна книга Бакмана так чи інакше торкається теми самогубства – і це аж ніяк не літературний прийом, а пряма проєкція переживань автора. Письменник відкрито говорить про власну тривогу й депресію, про друга, який обірвав своє життя, коли Бакману було близько двадцяти, про давнє поранення під час пограбування та творче вигорання 2017 року. Саме через болісний досвід Бакмана його герої майже завжди виявляються зламаними в невидимих місцях – зрештою, автор повертає їм голос і гідність. "Сучасний класик" шведської літератури пише не про те, як бути сильним і перемагати, а про те, як протидіяти лиху, падати й підійматись на ноги.
Мистецтву потрібні друзі
Роман "Мої друзі" тримається на двох часових лініях, які повільно та впевнено сплітаються в одну. У теперішньому ми зустрічаємо вісімнадцятирічну Луїзу, сироту й вуличну художницю, чия єдина близька людина, подруга на прізвисько Рибка, нещодавно померла. У Луїзиному рюкзаку – балончики з фарбою та стара листівка з репродукцією славетної картини "Море", на звороті якої вона колись написала кілька слів, імітуючи лист від матері, що давно зникла безвісти. Бакман робить голос оповіді напрочуд живим і в’їдливим – він постійно повторює, що нам варто знати про Луїзу все, інакше ми не зрозуміємо, що картина здатна зробити з душею людини. Щоб побачити оригінал "Моря" на власні очі, дівчина вдирається на мистецький аукціон у колишній церкві – і саме тут Бакман дає собі волю.
Сцена аукціону – нищівна, смішна до болю сатира на людей, що бачать у мистецтві лише гроші. Багатії роздивляються власні відображення в келихах із дорогим шампанським, говорять про "збіса вдалі інвестиції", а найдорожче полотно називають просто "тим, де море". Одну літню пані, яка вдалася до численних пластичних операцій, оповідач називає схожою на туго зашнуровану кросівку. Луїзу викидають геть – і в провулку за церквою вона налітає на виснаженого хворобою чоловіка з тремтливими руками, чия доля виявиться нерозривно пов’язаною з картиною, заради якої дівчина завітала на аукціон.
Друга лінія закидає нас на двадцять п’ять років назад, у геть інше дитинство – з великим морем і нескінченним літом. Троє підлітків, які зазнавали психологічного та фізичного аб’юзу вдома, знаходять свій прихисток на занедбаному пірсі. Саме там народжується найдорожча картина сучасності – і Бакман майстерно підводить нас до того, що зображено на ній насправді. Більшість бачить лише мариністичний пейзаж і не звертає уваги на трьох дітей, які регочуть з банального жарту, ризикуючи впасти у воду від щирого сміху. "Будь-який бовдур може намалювати море, навіть щасливий бовдур, – думає Луїза, – а це картина сміху". Хлопець, який згодом створив "Море", навчився, за словами автора, шепотіти кольором, а поряд із підписом завжди лишав кілька крихітних черепів, які неможливо розгледіти, якщо не наблизитись до картини впритул.
Тут варто згадати про фразу, винесену в епіграф роману. Бакман відкриває його реплікою Антона Еґо з "Рататуя": світ часто недоброзичливий до нового, і все нове потребує друзів. Цю ж думку в тексті проголошує й один із персонажів: мистецтву не потрібні критики, у нього й так задосить ворогів; мистецтву потрібні друзі. У світі, повному обмежень, краса перетворюється на акт непокори, а здатність розсмішити нещасну дитину – на порятунок. Можливо, саме тому найзворушливіше в цьому тексті – те, як хлопці освідчуються одне одному в любові, жодного разу не вимовивши цих слів напряму. Брутальне "хто, в біса, так малює?" поміж них означає "ти дорогий для мене".
Чудовий роман із літньою атмосферою
Якщо вивчити біографію автора, "Мої друзі" постануть перед нами як найвідвертіше його послання до світу. Підліток-художник, який не вірить у себе та носить у рюкзаку таблетки; смерть, що відкриває та закриває те далеке літо; присвята на першій сторінці – "Усім молодим, які хочуть щось створити. Створюйте" – усе це ніби проростає з ран самого Бакмана, про які той говорить в інтерв’ю. Це книжка про те, що мистецтво здатне зберегти найкрихкіше: не велич і розмах, а сміх; не геройство, а спільний літній день, замалий для того, щоб умістити в собі почуття трьох підлітків.
Рефреном крізь роман проходить теза одного з героїв: усі кажуть, що життя коротке, але це брехня – життя довге, довге. Бакман подає це не із заспокійливою інтонацією, а з викликом: чи зможете ви прожити його не боягузливо, любити забагато та співати голосніше дозволеного? "Мої друзі" нагадують нам про річ, яку добре знають діти, а дорослі забувають: існує неземне відчуття споглядання краси в чотирнадцять, яке ми втрачаємо, щойно перестаємо бути молодими. У цьому, ймовірно, криється й суть мистецтва Бакмана: він ладен повернути дорослому читачеві здатність бачити в полотні з аукціону не море, а трьох дітей на краю пірса – та впізнавати в них себе.
"Мої друзі" вийшов у видавництві #книголав
