"Я не хотіла робити фільм про війну": інтерв'ю з режисеркою Надією Парфан
Режисерка Надія Парфан — одна з найяскравіших українських документалісток; співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики "86" та кінотеатру Takflix. В інтерв'ю українському Vogue для рубрики "Агенти змін" вона розмірковує про формування деколоніального погляду на культуру і самобутні риси українського кіно.
"Мене звати Надя, я з України. У мене вдома зима темна і холодна. Я люблю тікати кудись у тепло і повертатися додому навесні, коли все прокидається. Цього разу було по-іншому. Зима 2022 так і не закінчилася".
Цим коротким монологом починається короткометражна документальна стрічка Надії Парфан "Я не хотіла робити фільм про війну", якій видання The New Yorker влаштувало онлайн-прем’єру на своєму сайті. У ній 37-річна українська режисерка, яку вторгнення застало за кордоном, під час зимової відпустки в Дахабі разом із чоловіком, відверто документує емоційний процес повернення додому.
"Хоча війна почалася значно раніше, я не відчувала, якими художніми засобами могла би висловитися на цю тему", — розповідає мені Надія, коли ми зустрічаємося в Києві після чергових нічних обстрілів міста. — Я хотіла зафільмувати щоденник і знімати саму себе. Вперше не знала, чим завершиться моя стрічка, — робила її інтуїтивно. Скрутила перфекціонізм, дозволила собі бути в чомусь неідеальною, трешовою, технічно невибагливою. Була радикально відвертою й показувала дуже інтимні речі".
Інший короткометражний фільм Парфан, "Це побачення", відзначився у програмі фестивалю Берлінале торік. Режисерка називає його протилежністю до "Я не хотіла робити фільм про війну". Вона придумала його шість років тому, їдучи з чоловіком на мотоциклі Києвом і споглядаючи місто. Тоді цей досвід нагадав Надії фільм французького режисера Клода Лелуша "Це було побачення" 1974 року — і втілився в її стрічці. Сценарне рішення прийшло до Парфан після повернення до Києва навесні 2022-го. Тоді вона зрозуміла, що сутність стосунків в умовах війни має радикально інший вимір, ніж у мирні часи. Початковий сценарій вона перетворила на історію жінок на фронті, чия любовна лінія розгортається на тлі ранкового воєнного Києва.
Режисерці важливо працювати з українськими локаціями й оприявнювати їх через кіно, оскільки це формує самобутній деколоніальний погляд: ""Тіні забутих предків" Параджанова створили Гуцульщину в час, коли радянська пропаганда показувала гуцулів орієнтально. Я родом з Івано-Франківська і знаю, що чимало людей з гуцульським корінням соромилися свого походження, відчуваючи комплекс меншовартості. Параджанов, хоча й не був частиною цієї спільноти, за словами гуцулів, прославив їх на весь світ. Регіональні міфи мають певний дух дешевого туризму, та все ж це працює. Ми знаємо музику Скорика, їдемо в Криворівню. Антоніо Лукіч показав нам Закарпаття. Роман Бондарчук — Херсонщину та Південь країни".
"Не обовʼязково дивитися семигодинні експериментальні фільми, щоб знайти свою історію"
Надія потрапила до кіноіндустрії випадково. Вона вивчала культурологію в Києві та соціальну антропологію в Будапешті. Замість письмової роботи з візуальної антропології можна було зробити відео. І в 2010 році Парфан вперше взяла до рук камеру та створила короткий етюд про київські маршрутки — й довіру. ""З двадцятки на два", — пригадуєш, так говорили? Я показувала, як купюри рухаються з рук у руки і як повертається решта — навіть із сотні гривень. Тоді точилося багато розмов про кризу довіри в пострадянських суспільствах, а я намагалася це спростувати. Це була витівка, але я відчула себе з камерою як риба у воді".
"Модель харизматичного режисера-бога — така застаріла, токсично маскулінна. Я феміністка, люблю синергію"
Кілька років вона знімала просто для розваги, першу власну камеру придбала, коли навчалася за програмою Фулбрайта в США. У 2014–2015 роках Парфан студіювала режисуру документального кіно в Школі Вайди у Варшаві. Сміється, що лише після цього почала називати себе режисеркою: "Я залишаюся в кіно, бо в ньому є елемент гри. Намагаюсь у роботі не бути надто егоцентричною, владною. Модель харизматичного режисера-бога — така застаріла, токсично маскулінна. Я феміністка, люблю синергію. Homo ludens, людина, що грається, — як у Йогана Гейзинги".
У 2014-му Надія заснувала фестиваль кіно й урбаністики "86", у 2016-му стала співзасновницею дистрибʼютора документального кіно 86PROKAT. А 31 грудня 2019-го, напередодні глобальної пандемії, запустила Takflix, платформу для легального перегляду українського кіно — тоді спільнота кінотворців та сінефілів ще не надто вірила у всесвітній локдаун і в перспективу такого онлайн-проєкту. "Той самий фільм по-різному звучить удома й у кінотеатрі, — коментує Парфан і каже, що вважає кіно найдемократичнішим мистецтвом: — Не обовʼязково дивитися семигодинні експериментальні фільми, щоб знайти свою історію".
Визначальною для розуміння творчості Надії є її повнометражний дебют — стрічка "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго", що вийшла у 2019 році. Його Парфан називає мистецькою документалістикою та вважає найзначнішою роботою на сьогодні.
"Я спостерігаю фільм у динаміці, це вічнозелена річ, яку продовжують добре дивитися. Уже тоді, у 2019-му, фільм був аншлаговим, це феноменально для неігрового кіно". Стрічка увійшла в "ТОП-100. Рейтинг найкращих фільмів в історії українського кіно", складений Довженко-Центром на підставі опитування національних та міжнародних кінокритиків, була підтримана державною програмою й незалежними партнерами. Сьогодні, після яскравих років премʼєр і розквіту авторського кінематографа, кіноіндустрія в Україні через відсутність підтримки, вочевидь, вмовкатиме. "Нам необхідно політизуватися й вимагати відставки неефективних урядовців", — говорить Надія, коли запитую про те, як підтримати національне кіно.
У фіналі розмови я питаю, що визначає українське кіно. Парфан впевнено відповідає: "Ми маємо почуття гумору й уміємо розсмішити людей. Це унікальна риса нашого кіно, яка має звучати".
Текст: Богдана Неборак
Фото: Andrew Grey
Стиль: Sasha Dudchenko
Зачіски, макіяж: Daria Zhadan
Асистентка стиліста: Margaryta Starkova
