Режисер Антоніо Лукіч — про терапевтичну силу кіно, новий фільм та мрії
Нове українське кіно — в центрі уваги публіки та на фестивальній сцені. Молоді режисери розповідають потужні історії про стосунки, дорослішання та моральний вибір. У трагічних умовах сьогодення ці теми набувають нових сенсів. Серед героїв зимового числа українського Vogue — нове покоління українських режисерів. Відкриває проєкт Антоніо Лукіч.
Це наше третє інтерв’ю з режисером Антоніо Лукічем. Перше сталося за місяць до пандемії, у січні 2020-го, коли в прокат виходив його дебютний повнометражний фільм "Мої думки тихі". Друге — за тиждень до великої війни. Під час тієї розмови Антоніо був втомлений і мовчазний. Після блискучого старту (комедію про стосунки матері та сина, що разом вирушають в експедицію Закарпаттям, побачили на 70 кінофестивалях світу, а в Україні касові збори склали понад 10 млн гривень) на молодого режисера зійшла слава, а з нею — і пропозиції робити серіали (у 2020 році Антоніо зняв для каналу "1+1" молодіжну комедію "Секс, інста і ЗНО") та кілька комерційних проєктів.
Через понад півтора року переді мною інший Лукіч. Інтерв’ю призначено на 10-ту ранку, аби о 12:00 він встиг на кастинг: режисер бадьорий та в доброму гуморі. Кілька тижнів тому Антоніо запустив новий проєкт, який його помітно надихає, — ютуб-канал "Мої думки про кіно". Він називає це "спробою осмислити життя через те, як воно показане на екрані".
"Думки" Лукіча дійсно не схожі на звичний для ютубу кіноблог — це радше публіцистичні есеї від режисера. На момент інтерв’ю вийшло три серії: перша — про те, як кінематограф зображує Бога; друга — чому ми співчуваємо негідникам; третя розповідає, чому дитинство — найважливіший період у житті будь-якого режисера. У своїх кіноесеях Лукіч звертається до творчості відомих колег — Тарантіно, братів Коенів — та до нішевих авторів, як шотландець Білл Дуглас. Перші серії набрали понад 50 тисяч переглядів, під ними — сотні емоційних відгуків. Антоніо каже, що йому давно бракувало такої "змістовної розмови з глядачем" та "контенту, який провокує не агресію, а любов".
Я вірю у те, що що кіно — це історія про виховання душі
"Нас завжди вчили в інституті (Лукіч закінчив Київський університет імені Карпенка-Карого. —Прим. ред.): збурити людину на ненависть дуже легко. На цьому десятиріччями базується виробництво новин. Але в прагненні побудувати власну ідентичність не можна зосереджуватися тільки на тому, що "ми не Росія". Виникає запитання: а хто ми? Звідси моя ідея: говорити не про ненависть до чужого, а про любов до свого".
Антоніо Лукіч родом із Ужгорода, йому 31 рік, і він — один із визнаних режисерів свого покоління. 2015 року його перша короткометражка "У Манчестері йшов дощ" здобула головний приз на Одеському кінофестивалі. Комедія "Мої думки тихі" дебютувала на кінофестивалі в Карлових Варах, де отримала спеціальну премію журі.
Свій другий повнометражний фільм — комедію "Люксембург, Люксембург", присвячену стосункам двох братів із батьком, що кинув їх у дитинстві, — Лукіч разом із виконавцями головних ролей, близнюками Рамілом та Амілом Насіровими, учасниками популярного репгурту "Курган & Agregat", представив торік восени у Венеції, на одному з найвідоміших фестивалів світу — чи це не здійснення бажань?
"І так, і ні, — каже Антоніо, гранично щирий в інтерв’ю. — Звісно, ми з Рамілом та Амілом у Венеції — це справджена мрія. Я хлопець із Ужгорода, зі спального району Шахта. Коли вчився в Києві, жив у гуртожитку, де окрім мене було ще восьмеро людей в кімнаті. У мене не було тата, мене ніхто нікуди не водив за ручку — я трішки пишаюся, що я селфмейд".
Лукіч згадує, що премʼєра у Венеції припала на дуже складні дні: на початку вересня 2022 року син кастинг-директорки фільму Алли Самойленко, офіцер полку "Азов" Ілля Самойленко, все ще перебував у російському полоні, а на Харківщині, звідки родом Аміл та Раміл, розпочався контрнаступ. "Це був максимально стресовий період. Втілена мрія — і водночас розчарування. Коли мене питають про успіх, я цитую актора Меттью Перрі: здійснене бажання не дає розуміння, як жити далі".
Режисер каже, що одним із найщасливіших моментів була українська прем’єра "Люксембург, Люксембург". Її вирішили провести на батьківщині Аміла та Раміла Насірових — у селі Близнюки на Харківщині. Біля місцевого палацу культури оформили червону доріжку, запросили пресу. "Це було єднання зі своїми людьми: гумор, яким насичений фільм, так розуміють тільки в Україні. Це був кайф від згуртованості суспільства — я саме цього й шукаю в роботі. Це те, що може подарувати хороший фільм".
У мене не було тата, мене ніхто нікуди не водив за ручку — я трішки пишаюся, що я селфмейд
Сьогодні Лукіч пише сценарій до третього повнометражного проєкту — "кіно про дівчину, яка переживає багато незручностей у житті". Раніше режисер думав, що знімає трилогію про родину, але зараз зрозумів, що і "Мої думки тихі", і "Люксембург, Люксембург", і нова стрічка — насправді про людей, яким незручно в цьому світі. У роботі Антоніо "шукає підтримки в світових майстрів": слухає лекції Чарлі Кауфмана, Девіда Ґоєра, Ліни Данем та інших досвідчених сценаристів. "Зрештою, із годинної промови Кауфмана я виношу тільки одну думку: failure is the badge of honor. Він має на увазі, що в певний момент режисер заслуговує на право розчарувати публіку або помилитися. Особливо зараз — коли не знаєш, як знімати і про що; коли розумієш, що найкращі фільми про війну вийдуть років за 30. Адже я переконаний: тільки діти війни зможуть передати суть того, що відбувається зараз".
Сам Лукіч кіно про війну поки не знімає, хоча і говорить, що якраз третя стрічка стане історією про її наслідки. "Ця тема — зображення війни у кіно, для мене дуже складна, я відчуваю, що несу певну відповідальність перед суспільством. Знімати ігрові фільми про війну під час війни — для мене це складне етичне питання". Певним винятком стала документальна стрічка "Як я провів літні канікули", яку Антоніо створив для цьогорічного Саміту перших леді та джентльменів, що відбувся в Києві на початку вересня. Лукіч показує першовересневий урок англійської мови в школах прифронтових міст і сіл, від Миколаєва до Пісочина на Харківщині. Стрічка фіксує сьогодення українських дітей, які живуть, вчаться, радіють і люблять у розпал страшної війни.
"Про документалістів кажуть, що в них одне око має бути мокре, а інше сухе, – тобто ти знімаєш і водночас співчуваєш героям. Ось так ми і працювали, – згадує режисер. — Ці діти пережили жах, проте зберігають острівці життя та нормальності. Як для батька (Антоніо разом із дружиною, режисеркою й фотографкою Маргаритою Лукіч, виховують п’ятирічного сина. — Прим. ред.)для мене цей проєкт був особливо чутливим". Лукіч вірить у те, що кіно – це історія про виховання душі. А ще він впевнений: хороші фільми можуть допомогти в складні часи хоч трохи впоратися з болем.
Фото: Andrew Grey
Стиль: Sasha Dudchenko
Зачіски, макіяж та грумінг: Daria Zhadan
Асистентка стиліста: Margaryta Starkova
