Чому "Буремний перевал" — фільм, який ви маєте побачити
12 лютого в український прокат виходить "Буремний перевал" — чи не найочікуваніший фільм року. Це, безумовно, сміливе й сучасне переосмислення однієї з найвідоміших історій кохання в історії літератури з Марго Роббі та Джейкобом Елорді у головних ролях.
Кінооглядачка британського Vogue Радіка Сет однією з перших подивилася "Буремний перевал" і розповідає, чому ця божевільна й прекрасна картина варта уваги.
Останні півтора року світ буквально не переводив подиху, обговорюючи й сперечаючись довкола "Буремного перевалу" режисерки Емеральд Феннелл. І ось, після нескінченного марафону прем’єр, інтерв’ю та "метод-дресингу" акторів Марго Роббі та Джейкоба Елорді, фільм нарешті виходить у прокат. Після такого галасу постає логічне питання: чи здатен він виправдати ажіотаж? І найприємніше — так, здатен. Як би ви не ставилися до цього великого, зухвалого й суперечливого мелодраматичного полотна, воно щонайменше таке ж амбітне, як і його рекламна кампанія.
Стрічка відкривається пришвидшеним диханням, що звучить майже непристойно, але насправді це — задушення. Юна Кеті Ерншо (Шарлотта Меллінгтон) разом із трохи старшою економкою Неллі (Ві Нгуєн) спостерігають за публічною стратою: чоловік хапає ротом повітря. Навколо — глумливий натовп, крики. Усе це більше схоже на збочену казку, ніж на історичну драму. Саме ця сцена шокувала глядачів під час тестових показів і стає своєрідним лакмусовим папірцем: якщо вона вам зайде — попереду знайдете чимало задоволення; якщо ні — наступні дві години можуть видатися випробуванням.
Шанувальникам роману "Буремний перевал" Емілі Бронте краще одразу залишити свої очікування за дверима. Це дуже вільна інтерпретація класики: змінено структуру, важливі персонажі зникли або трансформовані, а з центральними стосунками Кеті та Гіткліфа авторка поводиться доволі сміливо. Феннелл і не приховує цього — вона каже, що знімала фільм радше за спогадами про підліткове читання, ніж за текстом роману. Та якщо прийняти ці правила гри — на вас чекає захоплива подорож.
Після запаморочливого вступу Кеті й Неллі біжать додому повз криваву ріку до свого похмурого, майже потойбічного маєтку. Там з’являється Гіткліф (Овен Купер) — хлопчик, якого батько Кеті приводить у дім. Він швидко вбиває клин між дівчатами: Кеті зачарована новим другом. Вони дорослішають разом, майже як брат і сестра, а згодом раптом перетворюються на Марго Роббі та Джейкоба Елорді.
Ситуація ускладнюється з появою заможних сусідів — Едгара Лінтона (Шазад Латіф) та Ізабелли (Елісон Олівер). Засліплена їхнім блиском, Кеті входить у їхній світ, а повертається вже з новими манерами й претензіями, що дратують Гіткліфа. Між ними відчувається первісний, майже стихійний зв’язок, але Кеті водночас розуміє: щоб забезпечити собі майбутнє, доведеться зробити інший вибір.
Далі — розлука, повернення Гіткліфа вже заможним і новий спалах почуттів, який зрештою веде обох до саморуйнування.
Перші півтори години фільм балансує на тональній межі: подекуди це боляче смішно, подекуди — майже пантомімна гротескна вистава. Роббі блискуче грає легковажну, марнославну, імпульсивну Кеті без крихти саморефлексії. Елорді, попри суперечки щодо кастингу, додає Гіткліфу тихої, вразливої людяності.
Є й інші яскраві ролі: гротескно огидний містер Ерншо, дивакувата й зворушлива Ізабелла. А маєток Трашкросс-Ґрейндж — справжнє свято для очей: розкішний, тривожний, майже сюрреалістичний простір, продуманий до найменших деталей.
Костюми — окрема історія: екстравагантні, химерні, але надзвичайно витончені. Додайте до цього розкішну операторську роботу, прикраси, грим, треки Charli XCX та театральну, майже штучну атмосферу декорацій — і постає справжній візуальний феєрверк. Десь посередині я вже була готова назвати фільм шедевром.
Та фінал, на жаль, не зовсім тримає задану висоту. Після тривалого очікування кульмінація сприймається дещо стриманіше, ніж обіцяє напруга попередніх сцен, а інтимні епізоди — менш провокаційними. Темп сповільнюється, гротеск поступається місцем сльозливій трагедії. Для когось це стане емоційним підсиленням, для інших — ознакою розтягнутості й певної розхитаності ритму.
У підсумку "Буремний перевал" — річ суперечлива. Фільм, що спровокує і шквал критики, і щире захоплення. Водночас це кіно, яке надовго осідає в пам’яті — своєю надмірністю, зухвалістю, масштабом і розмахом фантазії. Дивитися його варто на найбільшому екрані й у компанії друзів — аби потім годинами сперечатися про побачене.
