10 найкращих українських фільмів за 10 років: вибір Вікторії Тігіпко
Закінчується не лише рік – закінчується десятиліття. Для українського кіно воно було неймовірно важливим: наші фільми перемагали на кінофестивалях у Каннах і Венеції, про них говорив увесь світ. Напередодні Нового року президент Одеського міжнародного кінофестивалю і глава Наглядової ради Української кіноакадемії, Вікторія Тігіпко вибрала 10 українських кінострічок, які стали найкращими за останні 10 років.
Дебютний повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького зробив автора найтитулованішим українським режисером. "Плем'я" – унікальне у своєму роді. Це перший у світі фільм, знятий без єдиного слова, виключно мовою жестів. Картина розповідає про молодого хлопця, який приєднується до кримінального угруповання в інтернаті для глухонімих. Прем'єра "Племені" відбулася на Каннському кінофестивалі, після чого фільм побував на більше сотні кінофестивалів світу і отримав більше 50 нагород, зокрема три на "Тижні критики" в Каннах і приз Європейської кіноакадемії. Цими досягненнями "Плем'я" не обмежилося – на YouTube фільм подивилися більше 20 млн осіб.
Це своєрідна рефлексія режисера Сергія Лозниці на події, що відбуваються на Сході України. Йому властивий такий підхід. У його попередніх стрічках, як документальних "Майдан" і "Аустерліц", так і в ігрових "Щастя моє" і "Лагідна", він також досліджував суспільство і обставини, в яких воно існує. На 71-ому Каннському кінофестивалі "Донбас" здобув у програмі "Особливий погляд" приз за найкращу режисуру. "Донбас" – це 13 сатиричних новел, що передають трагізм деградації і дегуманізації суспільства в цілому, не тільки локально. Це радше гротескна репортажна трагедія, яка ілюструє, як суспільство може перетворитися на варварське плем'я, бо лінія фронту проходить не тільки в позначених територіально місцях, а й в головах людей. За цю тонко зображену характеристику війни на "Донбасі" фільм отримав три нагороди Національної кінопремії "Золота Дзиґа": "Найкращий фільм", "Найкраща режисура" та "Найкращий сценарій".
Ахтем Сеїтаблаєв зняв дуже важливе і значуще кіно, розраховане насамперед на масового глядача. Фільм описує події, що відбулися під час оборони Донецького аеропорту в межах війни на Донбасі 2014 року. "Кіборги", можливо, не ідеальна картина, в якій є свої похибки з кінематографічного погляду. Але це те кіно, яке працює на емоції, почуття і спогади, вже інтегровані в національний код українців. І в цьому "Кіборги" працюють, за що і отримали 2018 року 6 премій "Золота Дзиґа", включно з нагородою "Найкращий фільм".
Це один з найбільш довгоочікуваних фільмів року, який зняла польська режисерка Агнешка Голланд. Я давно її знаю: 2017 року вона була почесною гостею ОМКФ і представляла свій фільм "Слід звіра", а 2018-го отримала премію "Золотий Дюк" за внесок у кіномистецтво. "Ціна правди" – новий фільм Агнешки Голланд, створений за участю України, Польщі та Великобританії. Вперше його показали на 69-му Берлінському кінофестивалі, де картина боролася за головний приз основного конкурсу – "Золотого ведмедя". Нехай їй і не вдалося стати лауреатом, проте на покази фільму перед кінотеатрами шикувалися черги глядачів. Всім було цікаво дізнатися реальну історію британського журналіста Гарета Джонса, що перший у західних ЗМІ розповів про жахи українського Голодомору.
Дебютний повний метр Нарімана Алієва став справжнім відкриттям 2019 року. Спочатку фільм побачили в Каннах. Там його показували в конкурсній програмі "Особливий погляд". "Додому" викликав бурю емоцій і кількахвилинні овації, а директор кінофестивалю Тьєррі Фремо відзначив приголомшливу гру виконавця головної ролі Ахтема Сеїтаблаєва. Фільм Нарімана Алієва – один з небагатьох, який говорить про анексію Криму, особливо в час, коли ЗМІ, здається, забули про це. Але говорить він опосередковано, з акцентом на вічній проблемі батьків і дітей. За сюжетом батько з молодшим сином везуть тіло загиблого на Донбасі старшого сина на батьківщину до Криму, щоб там його поховати. Історія не може не зворушувати. Вона настільки прониклива, що я просто не стримувала сліз у кінці. І, мабуть, не я одна, оскільки "Додому" отримав Гран-Прі 10-го ОМКФ за результатами глядацького голосування. До речі, український фільм вперше отримав на фестивалі цю нагороду та ще й розділив її з грузинською картиною "А потім ми танцювали". До речі, теж цікаве і актуальне кіно.
Події фільму розвиваються в українській глушині, де живе п'ятирічна маленька бунтарка Вітка, її двоюрідна сестра-підліток Лариса і коханий дівчини, бандит Шрам. Світова прем'єра історії відбулася 2018 року в конкурсній програмі Берлінале "Панорама". Це повнометражний дебют режисера Марисі Нікітюк, яка до цього зняла кілька коротких метрів і писала сценарії для фільмів інших режисерів. Зазначу, що кіно Марисі Нікітюк наповнене символізмом, що нагадує роботи представників "українського поетичного кіно", стилістику якого поставив ще Олександр Довженко.
Для молодого українського режисера фільм "Мої думки тихі" – дебют у повному метрі. Це дуже вдала комедія, що відрізняється від своїх "колег" по жанру, оскільки в фільм вплетений ще і роуд-муві про матір-таксистку і сина-звукорежисера. Вони вирушають у спільну поїздку на Закарпаття, щоб хлопець зміг записати голос рідкісного птаха. Робоча поїздка перетворюється у випробування для героїв, під час якого мати і син починають з'ясовувати відносини, обговорювати амбіції і цілі. Багато в чому фільм вдався завдяки Ірмі Вітовській, яка виконала роль матері. Вона так вжилася в роль, так майстерно передала емоції і почуття до сина, що в ній з легкістю вгадувалася всім знайома жінка, надмірно стурбована своїм дорослим чадом.
"Хайтарма" – перший кримськотатарський повнометражний художній фільм про трагедію в історії цього народу, а саме – депортацію. Картину створював Ахтем Сеїтаблаєв на основі реальних подій 1944 року, коли відбулася сталінська депортація кримських татар. На цю жахливу подію глядач дивиться очима прославленого льотчика, національного героя кримських татар Амет-Хана Султана, якого зіграв Ахтем Сеїтаблаєв. Після вигнання нацистських окупантів з Криму, військове командування дозволило йому разом з бойовими товаришами відвідати батьків в Алупці. Коли льотчики перебували в місті, тривала операція НКВС з примусової депортації кримських татар.
Тарас Ткаченко порушив тему, яка багато років хвилює нашу спільноту. Режисер зняв пронизливу і правдиву драму про українців, які змушені їхати за кордон на заробітки, щоб прогодувати сім'ю. Тільки ось через це сім'ї часто руйнуються, а ті, хто виїхав, не повертаються назад і роками терплять принизливе ставлення на різного роду роботах, як-от економки і так далі. "Гніздо горлиці" описує аналогічну історію Дарини. Вона поїхала до Італії, де стала хатньою робітницею у старої синьйори. У робочі стосунки втручається симпатія з боку сина господині будинку. Між Дариною і Алессандро виникає романтичний зв'язок. Повернувшись додому, до чоловіка і доньки, героїні доведеться зробити складний вибір між життям до і після. Проста і чесна картина отримала звання "Найкращого повнометражного українського фільму" на ОМКФ 2016 року.
Цей фільм визнали найкращим східноєвропейським документальним фільмом на фестивалі "DOK Leipzig" у Німеччині. Він описує події, які змінили Україну взимку 2013/2014 років. Але не революцію як таку, а загальний шаблон повстання, що завершилося кровопролиттям. Починається воно як благородне прагнення до свободи, але потім призводить до хаосу, гніву і чистої люті. Тоді ж з'являються жертви з обох сторін, незалежно від того, хто наскільки праведний. Це фільм про розмиття меж між добром і злом. Автори фільму прийшли на "Майдан", щоб зафіксувати те, що відбувалося, але зняли емоційне кіно, яке повертає глядача назад у минуле.
