Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтесь, що ознайомились з оновленою політикою конфіденційності і погоджуєтесь на використання файлів cookie.
Погоджуюсь

"Мене обпікають людські історії": інтерв'ю з Ахтемом Сейтаблаєвим

07 листопада 2019

Зважаючи на кількість стрічок, які знімає і в яких знімається актор і режисер Ахтем Сейтаблаєв, життя у нього дуже насичене: нещодавно представлений фільм Нарімана Алієва «Додому», у якому він зіграв головну роль, номінований від України на «Оскара», історична кінокартина «Захар Беркут», зрежисована Сейтаблаєвим, через місяць вийде у прокат, а ще завершилася робота над фільмом «Номери» за п'єсою Сенцова, в якому Ахтем виступав співрежисером. Спеціально для vogue.ua з ним поговорила Анна Хаєцька.

Ахтем Сейтаблаєв

З Ахтемом Сейтаблаєвим ми зустрічаємося в неділю вранці у «Кримському будинку» і говоримо про його головну роль у стрічці «Додому», чому у фільмі «Захар Беркут» знімаються голлівудські актори, про роботу з Олегом Сенцовим, і у кого з українських дизайнерів він замовляє костюми.

– Ахтем, фільм «Додому» Нарімана Алієва – єдина картина, яка представлятиме Україну на «Оскарі». Чому так сталося і чи означає це, що ви – поза конкуренцією?

– Я можу лише припустити, що можливо хтось з колег не встиг підготувати документи, хтось не встиг закінчити фільм, хтось може свідомо не захотів. Хоча у моїй пам'яті вперше, щоб в Український оскарівський комітет подав заявку лише один фільм. Сподіваюся, у цієї стрічки буде щаслива доля і кіноакадеміки, які входять до оскарівського пулу, а їх, по-моєму, близько 5 тисяч, будуть прихильними до неї. 

– Чому ви захотіли зіграти головного героя? Мені відомо, що вам спочатку пропонували іншу роль.

– Так, дійсно, я сам попросив дати мені можливість спробувати себе на головну роль. Я тричі приходив на проби і навіть брав з собою художницю з гриму Аллу Леонову, з якою працював над «Захаром Беркутом»: потрібно було, щоб мій персонаж Мустафа мав трохи старший вигляд, ніж я. Чому захотів зіграти головну роль? Мені дуже сподобався сценарій. Це міцна, чуттєва, дуже близька мені історія. Я кримський татарин, і ця історія нагадала мені взаємини з моїм батьком. Вони не такі драматичні, як у сюжеті цього сценарію, але паралелі все ж є. І те, як з локальної історії патріархальної кримськотатарської родини сюжет виростає в історію будь-якої традиції, будь-якої релігійної конфесії, це історія повернення до себе, того самого «додому», яке не тільки є рідною сім'єю, але і розумінням між рідними.

Тому у мене не було варіантів не захотіти зіграти в цьому фільмі головну роль. І спасибі Наріману Алієву, що довірив мені зробити це.

Анна Хаєцька і Ахтем Сейтаблаєв

– Скоро виходить ваш «Захар Беркут», потім – «Конотопська битва», вже готові «Номери» за Сенцовим. Ви взагалі коли-небудь спите?

– Сьогодні ось трохи спав, так. Але над фільмом «Конотопська битва» ще потрібно працювати: він пройшов два етапи пітчингу в «Держкіно» і, якщо все вдасться, це буде цікаве для широкого глядача кіно в жанрі політичного детективу. 

– Таке враження, що ви живете під девізом «ні року без фільму».

– Я люблю працювати. Мій девіз «alga», що означає «вперед» кримськотатарською. Нещодавно в Сумах журналіст подарував мені футболку з таким девізом.

– Ви не хвилюєтеся, що вашого «Захара Беркута» порівнюватимуть з фільмом Леоніда Осики? Тим більше, що там українські актори знімаються, а у вас – ні.

– Звичайно, що хвилююся. Але я скрізь і завжди кажу: ну про яке порівняння може йти мова? Леонід Осика – чудовий, видатний український режисер, у якого я багато чого для себе почерпнув, його «Захар Беркут» – містке, змістовне, наповнене метафорами висловлювання режисера з чітким громадянським посилом.

Я з великим інтересом взявся за екранізацію цього твору. Звісно, я переглянув фільм Леоніда Осики і, само собою, позаздрив йому. У нього чудові артисти в кадрі: Кость Степанков, Василь Симчич, Антоніна Лефтій, Іван Гаврилюк, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков.

У моєму фільмі головних героїв виконують голлівудські актори, але вони, маю надію, стануть тими, хто промоутуватиме Україну, розповідатиме про події, які тут відбуваються, про нашу культуру, традиції.

– Сьогодні не вистачає таких акторів, як Миколайчук або Брондуков в Україні?

– Їх завжди бракуватиме. Таких, як вони, не буває багато, але це на щастя. Адже інакше ми не змогли б їх належним чином оцінити. І чудово знати, що є маяки в твоєму житті і професії, дивлячись на які, і сам підтягуєшся.

– Хто із зарубіжних акторів знімається в картині?

– Роберт Патрік, Томмі Фленаган, Поппі Дрейтон, Алекс Макніколл. Після прочитання сценарію вони багато запитували. Це говорить про те, що їм не все одно, кого вони грають і де знімаються, їм важливо вникнути в наші традиції, культуру. Роберт Патрік зізнався, що їде з України з чудовими враженнями та емоціями від людей, природи, вареників з вишнею, а ще більше від того, що під час війни в Україні люди не забувають про культуру і кіно.

– З ними легко працювати?

– Коли вони приходять на майданчик, це завжди повне знання тексту, досконале розуміння контексту того, що ми сьогодні знімаємо, чіткі запитання у справі. Це комунікабельні професіонали, що люблять свою роботу. У нас жодного разу не виникло проблеми на кшталт того, що каву не тієї температури принесли. Хлопці завжди дуже щирі. Це важливо, тому що фальш завжди відчувається. Крім зарубіжних у фільмі знімаються і чудові українські артисти. Це і Віктор Жданов, який в «Кіборгах» грав Старого, і Андрій Саєнко, який грав Суботу в тій же стрічці. Але такої кількості іноземних акторів я ще не знімав. Це був виклик – непростий, але дуже цікавий.

Ахтем Сейтаблаєв

– Майже всі ваші фільми – це військові драми з сильними маскулінними героями. Це якесь продовження вас чи ви вважаєте нечоловічою справою знімати романтичне кіно?

– Насправді у мене десь з десяток романтичних фільмів, але вони телевізійні. Останні роки, мабуть, з 2012 року і з «Хайтарми», мій вектор змінився. Мабуть, я так відчуваю час зараз, резоную з ним, відчуваю необхідність висловитися.

Мене завжди обпалюють людські історії, в яких є те, що допомагає людині залишатися людиною в будь-яких ситуаціях. І найчастіше це історії про подолання, жертовність, кохання і гідність.

Мені в цьому плані досить щастить. Я в останні роки знімаю тільки те, що хочу знімати. А комедії я дуже люблю насправді. Так, ось через кілька днів, якщо все складеться, зніму трейлер до комедії, яку, власне кажучи, сам придумав. Хочу її реалізувати. Тому в якійсь мірі ви абсолютно праві: військові драми – це моє відчуття атмосфери, часу, подій, людей, всього того, що відбувається зараз.

– Якщо говорити про «Конотопську битву», то це досить складна тема, якою маніпулювали в радянський час. Чому ви вирішили взятися за неї?

– Річ у тім, що ще 300 років тому кримських татар намагалися знищити під будь-яким приводом. За тією ж радянською статистикою більше 90% кримськотатарських чоловіків, старші 17 років, під час Другої світової війни воювали в рядах радянської Червоної армії. А в цей час радянська влада силами НКВС депортувала їхніх дітей, батьків, дружин. За три дні – з 18 по 21 травня 1944 року – депортували близько 250 тисяч кримських татар, 90% яких були жінки, люди похилого віку і діти. І 50% мого народу померли під час переселення. Коли все це знаєш, то починаєш задумуватися. 

Коли читаєш, що під Конотопом або під Жовтими Водами, або під Берестечком кримський хан не вперше зрадив запорізьких козаків, і вони програли, виникає закономірне запитання: гаразд, якщо зрадили раз і знову, чого вони постійно ходили до них по допомогу? А може, все було не зовсім так? Може, щось плутають люди? Потім ти починаєш збирати джерела, читати західних істориків і виявляєш, про що, власне кажучи, підозрював. Що це – не правда.

І треба говорити про те, що тільки в одній Конотопській битві за незалежність України загинули 6 тисяч кримськотатарських вершників. І варто говорити про те, що це був спільний союзницький захист і України, і опосередковано Кримського ханства від московського царя. Так, ми воювали одне з одним. Як, власне, це відбувалося в усьому світі. Але важливо пам'ятати про те, як багато було хорошого між нашими народами. І не забувати про це.

У цьому фільмі я не стільки хочу розповісти історію військової перемоги, скільки історію про час тотальної недовіри.

Ми, кримські татари, живемо на своїй землі і хочемо жити там. Тому незнання історії не звільняє від її уроків і наслідків. І я вважаю своїм обов'язком розповідати про це. Але розповідати не з погляду моралі, а з погляду живої людської історії, обраного жанру і міцно зробленої роботи.

– Фільм «Номери» за п'єсою Сенцова також вже завершений, наскільки я знаю. Було складно працювати з Олегом з огляду на його ув'язнення?

– Співрежисура взагалі не проста річ. Але я свідомо пішов на це. Це мій спосіб сказати Олегу, що він не один. Висловити свою подяку за його мужність, терпіння, за його силу волі. За те, що він з такою честю і з такою гідністю всьому світу демонструє, що таке справжній чоловік, для якого поняття свободи, мужності, гідності – не порожній звук. І якщо у мене є хоч мінімальна можливість так протягнути йому руку підтримки, то я, безумовно, зроблю це. Ми з командою зразу повідомили Олегові, що він повинен бути абсолютно упевнений: які б не виникли творчі розбіжності – а вони цілком природно виникають у будь-якій дискусії, – останнє слово завжди буде за ним.

Анна Хаєцька і Ахтем Сейтаблаєв

– Ким ви себе більше відчуваєте – актором чи режисером?

– Все ж більше режисером, але мені подобається працювати і актором. Просто якщо працюєш актором і тобі щастить – а мені щастить і я потрапляю на майданчики до чудових режисерів, – то це дарує неймовірне відчуття комфорту, бо ти відповідаєш тільки за свою частину роботи. І тому ти радієш і по-людськи, і професійно, що береш участь у добрій справі, вносиш свою лепту.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що не можна приховувати своє кохання, якщо є почуття. Вам так вдається в житті?

– Ні, не завжди. 

– Що вам важливо виховати у своїх дітях?

– Відкритість до світу, любов до того, що робиш, і професіоналізм у тому, що створюєш. Хочу, щоб вони вважали мене не лише батьком, а й другом. Для мене це важливо. Хочу навчити здатності йти вперед, незважаючи ні на що, тому що в житті бувають не тільки радості. І знайти таке заняття в житті, яке б дуже подобалося, яким би вони займалися з любов'ю.

– Ви завжди одягнені в ідеальний костюм. Самостійно їх вибираєте чи шиєте на замовлення?

– Іноді я заходжу в магазин Андре Тана, мені подобається і комфортно в одязі, який він створює і навіть знімався для реклами однієї з його колекцій. І там у мене вже багато знайомих, вони знають, що мені потрібно. Іноді прошу Надію Кудрявцеву пошити мені костюм, вона наша художниця з костюмів. Я не так часто насправді буваю на заходах, що вимагають вбиратися в костюм. Але коли все-таки буваю, то хочу почуватися комфортно. І спасибі за комплімент.

Анна Хаєцька і Ахтем Сейтаблаєв

– Мистецтво може бути поза політикою?

– У принципі, мистецтва поза політикою існувати не може, тому що мистецтво, на мій погляд, і формує політику.

Ми ж можемо назвати кіно мистецтвом? Можемо. Ми ж можемо назвати театр мистецтвом? Можемо. Але коли, наприклад, телевізійний контент перетворюється на політичний інструментарій та його мета – отримання політичних дивідендів, то, напевно, це перестає бути мистецтвом. Кожен вирішує сам для себе.

Я переконаний, що мистецтво не може не бути однією з важливих складових, що формують наш світогляд. І не тільки наш, але й суспільства, і країни в цілому. Я переконаний: те, чим дитина з раннього віку оточена, – мультфільми, книги, картини, музеї, спілкування з людьми, які йому відкривають світ, – формує її майбутнє. Мистецтво – це практично все, що нас оточує. І це практично все, що нас формує.

В епоху тотальної присутності засобів масової інформації та інтернету в житті людини тим важливіше формувати уявлення про те, що такі базові поняття, як свобода, совість, гідність, твоя земля, твоя сім'я, твоя країна, – це і є ти. І починається це все з тебе. І що твоя особиста свобода закінчується там, де починається особиста свобода іншої людини. І що захотіти забрати собі щось чуже – це не добре.

Тому коли я чую від якогось артиста чи артистки, що мистецтво поза політикою, – це 100% гарантія того, що більшу частину своїх гонорарів вони отримують саме у Росії. І ні до кого з них у двір не прилітав 120-й калібр. І нікого вони не втратили на цій війні. І вона їх ніяк не зачепила, не обпекла. Вони дуже комфортно себе почувають у цьому своєму світі і у них все добре. Тому для мене фраза «мистецтво поза політикою» – досить чіткий маркер. Але це особисто моя думка і я переконаний, що маю право так вважати.

Фото: Марія Павлюк

Кинопремьера ·

Ще в розділі Кіно

Популярне