Спеціально для vogue.ua програмний директор кінофестивалю Sunny Bunny, активіст та кінознавець Богдан Жук обрав 10 визначних квір-фільмів в історії світового кіно.
"У цьому переліку майже немає фільмів XX століття, — говорить Богдан Жук. — Звісно, за цей час знято багато видатних і люблених мною квір-стрічок чи картин із квір-персонажами, та про більшість із них (принаймні до 1980-х) слід говорити з поправкою на щось — на контекст чи новизну свого часу, цензуру й заборони зображення тем і персонажів, та й навіть звучання слів "гомо-" чи "бісексуальний", "ґей" чи "лесбійка". Я досі захоплююся всезагальною майстерністю в "Мотузці" Гічкока й субверсивністю "Джонні Гітари" Ніколаса Рея, грайливістю "Дехто любить гарячіше" Біллі Вайлдера й відвагою в зображенні квірності таких фільмів, як "Опівнічний ковбой" Джона Шлезінгера чи "Жертва" Безіла Дірдена. Проте для цього списку я вирішив обрати деякі найвизначніші фільми за історію кінематографа, до яких я повертатимуся знов і знов, бо вони набуватимуть для мене нових значень, водночас не застаріваючи й залишаючись позачасовими шедеврами".
"Пісня кохання" (Un Chant d’amour), Жан Жене; 1950
Революційний для свого часу фільм, знятий відомим французьким письменником Жаном Жене. Був заборонений та цензурований через не те щоб дуже відверті сцени, але важливо, що він залишається настільки ж свіжим і прекрасним тепер, через понад 75 років. Яскравий приклад майстерності в мінімалізмі, неймовірно сексуальний і чуттєвий, фільм "Пісня кохання" говорить дуже багато й надзвичайно виразно практично без слів.
"Чудова робота" (Beau Travail), Клер Дені; 1999
Клер Дені ретельно препарує ігри, в які грають чоловіки, й досліджує наш брутальний і безглуздий світ, який вони створили. Не можу пригадати жодного іншого твору, який би так деконструював маскулінність — поетично, гіпнотично й захопливо.
"Малголланд Драйв" (Mulholland Drive), Девід Лінч; 2001
Я люблю кіно, до якого кортить повертатись, щоби далі розгадувати його численні таємниці (один із моїх улюблених фільмів в історії кіно загалом — "Торік у Марієнбаді" Алена Рене, що повністю прибирає межі між правдою й вигадкою, і теж, до слова, може мати квірне прочитання). Лінч займався цим у всій своїй творчості, та саме в "Малголланд Драйві" поставив у центр лесбійські стосунки, гомосексуальне бажання й соціальні заборони, пов’язані зі сексуальністю. Хоч, безумовно, він не був би собою, якби не створив звабливе кошмарне плетиво з безлічі тем у цьому калейдоскопічному портреті людини й суспільства.
"Прощавай, Корчма дракона" (Goodbye Dragon Inn), Цай Мінлян; 2003
Вражає, як у такому короткому й майже позбавленому дії фільмі Цай Мінлян зумів сказати так багато. Це шана класиці, висловлювання про смерть кінематографа й занепад кінотеатральної культури. Водночас — історія про трансформації цієї культури на прикладі ґей-крузингу та тонка іронія про примітивність людини в її потребах. "Прощавай, корчма дракона" — фільм про нездоланну самотність і прагнення близькості в шепоті тропічної зливи. Направду — поезія в кіно.
"Мандарин" (Tangerine), Шон Бейкер; 2015
Нечастий випадок, коли гетеро- й цисґендерний режисер знімає видатний фільм про транс-людей. Бейкер уважний до найменших деталей і творить історію разом зі своїми головними акторками, тож тут історія про транс-секс-робітниць зовсім не драматична чи трагічна, як зазвичай. Це одна з найяскравіших і найсмішніших комедій, які я бачив, знятий з любов’ю й теплом до всіх героїнь і героїв.
"Назви мене своїм ім’ям" (Call Me By Your Name), Лука Ґуаданьїно; 2017
Це кіно не тільки відкрило нам Тімоте Шаламе, сексуалізацію фруктів і зворушливу сцену розмови героя з батьком, якої б хотіли в своєму житті всі квіри. Це кіно дало нам прожити утопічне палке літо в Італії й відчути перше кохання, змагання з часом (так, навіть у цій неквапливій розмореності) й власну трансформацію разом з Еліо.
"Обскуро Барроко" (Obscuro Barroco), Евангелія Краніоті; 2018
Можливо, транс-люди є вершиною людської еволюції? Вони безстрашно змінюють свої тіла для вірного відображення своєї ідентичності всупереч соціальним конструктам. "Обскуро Барроко" занурює в карнавальний і жорстокий світ Ріо-де-Жанейро, а наша провідниця — ікона транс-правозахисного руху Луана Муніз. Вона цитує відому бразильську письменницю (українського походження) Кларісе Ліспектор і міркує про природу змін, постійну трансформацію міста, суспільства, тіла й особистості.
Вперше я побачив це полотно у велетенському аймаксі Берліна, після чого журі Берлінського кінофестивалю вручило йому Спеціальний приз Teddy. І саме в такому просторі треба дивитися його, аби сповна насолодитися розкішною візуальною й звуковою складовими.
"Портрет дівчини у вогні" (Portrait de la jeune fille en feu), Селін Сьямма); 2019
"Портрет дівчини у вогні" — начебто класична костюмована драма, однак Сьямма робить цей фільм феміністичною і квірною класикою кінематографа. Як саме? Через унікальний підхід до оповіді, через жіночий погляд, що проявляється в нюансах у кожній сцені й кадрі — в рухах, виразах і жестах героїнь, у жіночій солідарності в протистоянні патріархальному світу, який незмінно намагається їх підкорити й використати. Але головним чином – через комплексну історію лесбійок, яка їх не жаліє, не спрощує, не додає трагізму. І я захоплююся вмілістю режисерки в тому, як стриманість в оповідній манері врешті викликає бурю емоцій, і за те, що цей фільм — майстерклас про те, як творити портрет жінки.
"Титан" (Titane), Жюлія Дюкурно; 2021
Цьому фільму вдалося неможливе — показати щось нове у кіно загалом і квір-кіно зокрема. Точніше, новий погляд на квірність і транс-ідентичність і навіть вихід за межі ґендеру. А ще це просто неймовірна розвага — жорстокий, залитий мастилом трилер і місцями чорна комедія, що переходить у чутливу драму про потребу прийняття й спорідненості.
"Всі ми незнайомці" (All of Us Strangers), режисер Ендрю Гейґ; 2023
Я відстежую цього режисера ще з часу шедеврального "Вікенду" (який теж міг би бути в цьому переліку). Його остання наразі робота, фільм "Всі ми незнайомці" — це найбільш влучне зображення самотності й потреби прийняття — чи то від близьких, чи то від уявного суспільства, — а також внутрішнього конфлікту між цією потребою й усвідомленням своєї відокремленості, інакшості. Це тяжкий і болісний, але дуже потрібний фільм.
Бонус
Не можна в такому списку не згадати Педро Альмодовара, що власноруч створив цілий канон квір-фільмів. Його висококультурний кітч, кемп і шарм, його витонченість і влучність незмінно зачаровують — від "Темних звичок" і "Жінок на межі нервового зриву" до "Шкіри, в якій я живу" і "Закоханих пасажирів". Альмодовар — метр і живий класик, чий кожен фільм — подія.
