"Я працюю у Венеції не художником, а громадянином": все про українські проєкти на Венеційській бієнале
З 23-го квітня "Молоко снів" 59-ї Венеційської бієнале "розливають" для всіх охочих: одна з найважливіших у світі виставок сучасного мистецтва презентує "crème de la creme" за три останні роки (у 2021-му плановий щодворічний цикл показу досягнень сучасного мистецтва через карантин був порушений, виставку перенесли на 2022-й).
Україна, яка через повномасштабне вторгнення російського агресора опинилася в ролі головного ньюзмейкера 59-ї Бієнале, цього року, на щастя, мала гідний проєкт у Національному павільйоні – "Фонтан виснаження. Alta aqua" блискучого художника-інтелектуала Павла Макова і потужну кураторську команду – Ліза Герман, Борис Філоненко, Марія Ланько. Абстрактна кінетична скульптура Павла Макова, ідея якої починалася з конкретної аварії харківського водогону 1994 року і символізувала ослаблення влади, не спроможної запустити "колообіг" господарських і політичних процесів в країні, переросла в глобальну філософську ідею "відсутності життєвої сили в Європі та виснаження людей у демократичному світі".
Павло Маков та його "Фонтан виснаження" (фото Sasha Maslov)Більше того, художник, який багато часу проводить в Італії, чудово говорить італійською, любить і знає італійську культуру, проєктує ідею "Фонтану" і на Венецію – виснажене місто. "Заберіть туристичну індустрію, – і нічого не залишилося. Це звучить сумно, але це чесно".
"Фонтан виснаження" наштовхує на думку про стосунки людини і природи, про виснаження природніх ресурсів. Чому б і не встановити "Фонтан виснаження" у Венеції? Чечілія Алемані сказала в коментарі Vogue Ukraine, що проєкт Макова їй імпонує і вона любить таке символічне мистецтво в публічному просторі, але рішення завжди за художником і за містом. Маков прокоментував, що не проти, аби "Фонтан" купили і встановили у Венеції – віддав би гроші на ЗСУ, але поки про це не йдеться.
Павло Маков та його "Фонтан виснаження" (фото Sasha Maslov)Офіс "Форма" зробив простір павільйону максимально лаконічним і… "сакральним". І якби світ був ідеальним, зала із "Фонтаном виснаження" мала б бути більшою і не прохідною, бо сусідній павільйон Косова із барвистими килимами, в який ведуть два відкриті входи, з одного боку, та павільйон з іншого – дещо збивають медитативний настрій українського об’єкту. Але це не про суть проєкту, а про його сприйняття.
Проєкт Павла Макова був представлений кілька разів на виставці в Україні, але жодного разу не функціонував власне як фонтан: те, що команда Українського національного павільйону під час війни змогла запустити водний механізм – дивовижний символ життєстійкості українського культурного сегменту. Заміною детальної документації історії проєкту стали усні розповіді про шлях українського проєкту з Києва до Венеції. Усі світові ЗМІ написали, як співкураторка павільйону Марія Ланько в перший день війни завантажила у коробки 78 мідних лійок для фонтану і поїхала машиною в бік кордону; як Павло Маков просидів у підвалі Єрмілов-центру під Харківським університетом Каразіна тиждень під обстрілами і бомбардуванням, а потім із дружиною, 92-річною мамою і двома котами таки виїхав із міста і добрався до Венеції; як кураторка Ліза Герман на 9-му місяці вагітності виїхала з Києва до Львова, народила у Львові сина Германа і з місячним малюком приїхала до Венеції, щоб працювати у Павільйоні; як Борис Філоненко, теж харків’янин, складними воєнними дорогами їхав на Бієнале. Як у Мілані зварювали конструкцію, на якій мали кріпитися 78 бронзових воронок фонтану у 12 ярусів – бо готову конструкцію, зроблену в Україні, вивезти не було змоги. Кожен із членів команди сприйняв це як професійний і громадянський виклик, і всі впоралися на славу. "Я працюю у Венеції не художником, а громадянином", – не раз повторив Павло Маков.
Павло Маков, Маша Ланько, Ліза Герман та Борис ФілоненкоДо відкриття павільйону навіть устигли надрукувати каталог, що все ще нечасто трапляється в українських мистецьких практиках, а в умовах війни це могло бути виправданим, але команда виклалася на повну. Тож безперервні п’ятихвилинні оплески після офіційного відкриття павільйону були цілком заслуженими.
Хоч керівництво Бієнале і просило українську делегацію не робити різких політичних заяв на пресконференції, політика Венеційської виставки максимально сприятлива для українців. Чечілія Алемані запропонувала кураторам павільйону зробити ще один український арт-майданчик на Джардіні, щоб дати простір для розмови та підтримки української культури. Так з’явився проєкт Piazza Ucraina.
Piazza UkrainaАрхітекторка Дана Косміна запроєктувала дух і настрій України в часи війни: посередині майданчика "пам’ятник пам’ятнику" – об’єкт із заповнених білих мішків, який закриває символічний культурний об’єкт, під ногами соснова кора крупної фракції, що асоціюється із залишками будинків, трухою після обстрілів, а "обгорілі" стовпи і запах гару вмикають додаткові органи відчуттів – нюх, дотик. На стовпах – постери із "реактивними" роботами українських художників, створеними щойно під час війни. Український мистецький фонд екстреної допомоги, створений ГО МСМ, Мистецьким Арсеналом, галереєю The Naked Room і виданням "Заборона", з перших днів війни почав збирати з відкритих джерел архів мистецтва воєнного часу, фіксувати хронологію цього мистецького потоку. Куратори Piazza Ucraina Ліза Герман, Марія Ланько, Борис Філоненко відібрали з архіву кілька десятків творів і представили їх на символічному українському Майдані. Тут твори Kinder Album і Олександра Грєхова, Влади Ралко і Данила Мовчана, Катерини Лісовенко і Алевтини Кахідзе, Олега Грищенка й Ілона Кузнєцова, Владислава Шерешевського, Іллі Ісупова та інші. Куратори анонсують зміну експозиції впродовж роботи бієнале.
Географічно Piazza Ucraina розташована між кількома фуд-кортами, де втомлені від кілометрів мистецтва люди п'ють свій щоденний шпрітц-апероль, їдять паніно і збуджено діляться враженнями, обпалені стовпи нашого простору, запах гару і мистецтво, в якому сконцентровано багато розпачу і болю, дисонує з цією точкою передиху. Ніби простір болю, куди треба наважитись ступити. Або це так працює для українців, які приїхали із війни в мир, привізши свою війну в кишенях і очах.
У виставці "Молоко снів" Чечілія Алемані показала роботи 213 художників і художниць зі всього світу , із них 180 вперше представлені на Венеційській бієнале. Серед останніх і наша Марія Приймаченко, про існування якої італійська кураторка, що нині живе у Нью-Йорку, дізналася після того, як міжнародні ЗМІ розповіли про знищення російськими військами краєзнавчого музею в Іванкові, де були твори Марії. Чечілія вставила гуаш "Опудало" (1967) в експозицію в останній момент, тому її немає в каталозі. "Якби я знала про неї раніше, ця робота зайняла б центральніше місце у виставці", – сказала вона в інтерв’ю artnet.com.
Зараз "Опудало" Марії Приймаченко експонується біля гігантської скульптури "Слон" німецької художниці Катаріни Фріч (лауреатка премії "Золотий лев" за внесок у мистецтво). Диспропорція між "Слоном" у натуральний розмір, який експонується в "палацовій" залі із розписами на стелі і дзеркалами зусібіч (сеттінг нагадує музейну експозицію із "Давидом" Донателло), і невеликим химерним звіром української художниці ніби навмисне демонструє, як мало світ знає про українське мистецтво. Треба сказати, що в межах заявленої теми виставки робота Марії лягає як золота смальта в загальну "мозаїку". Тоді чому її імені не знають навіть фахівці-всезнавці?!
Офіційно виставка розбирається з такими проблемами, як тіло і його метаморфози, стосунки між людьми і технологіями, зв’язок між людиною та іншими істотами і неістотами на Землі, неофіційно "Молоко снів" – виставка жіноча (90% авторів – жінки та небінарні люди) і постколоніальна (багато рефлексій щодо апропріації, насилля, автентичності). Кураторка "витягла" з маргінесу під прожектори уваги багато вражаючих творів дуже талановитих художників і художниць із країн, що не входять в умовні топ-10 арт-світу. При цьому вміло обрамила їхні висловлювання зірками й "історичними капсулами". До перших належать Нан Голдін, Барбара Крюгер, Сесілія Вікунья, Катаріна Фріч, Розмарі Трокель, Паула Регу. В 5 капсул часу помістили промовисті твори свого часу – тут і сюрреалісти, й дадаїсти, і світлини Гертруди Арндт, і візуальна поезія Мірелли Бентівольйо, Мері Еллен, і ескізи костюмів Олександри Екстер. Авторська версія історії мистецтва, сконструйована Алемані, мала б значно скоригувати вже написану історію мистецтва ХХ століття, але українське мистецтво доведеться додавати очевидно "третім траншем".
Робота американської художниці Сімони ЛіБез сумніву, виставка PinchukArtCentre "Це Україна: захищаючи свободу" комунікаційно підсилила український голос на бієнале. Велетенський банер на тлі українського прапора на Scuola Grande della Misericordia, факсиміле підпису президента України Володимира Зеленського і лого Офісу Президента, гучні імена в анонсі – Такеші Муракамі, Марина Абрамович, Демін Херст, Олафур Еліасон, відеозвернення українського президента, трансльоване на вечірці відкриття, емоційні відео з бомбосховища в Маріуполі і спів Вячеслава Вакарчука на руїнах у Харкові – з точки зору комунікації все зроблено хрестоматійно.
Команда PinchukArtCentre, який традиційно представляє в період Бієнале виставку фіналістів премії Future Generation Art Prize, після російського вторгнення нашвидкуруч змінила концепцію і зробила "громадянську" виставку "Це Україна: захищаючи свободу". На першому поверсі Scuola Grande della Misericordia – українське мистецтво: від найсвіжішого – великоформатні живописні полотна Лесі Хоменко із серії "Макс в армії", київський щоденник Жені Білорусець – тексти, набрані на друкарській машинці і невеликі фото, інсталяція Нікіти Кадана "Труднощі профанації ІІ" , що складається з реді-мейдів війни і старих листівок з видами Києва – до музейного: дві роботи Марії Приймаченко, "Юність" Тетяни Яблонської і давня ікона з львівського Національного музею імені Андрея Шептицького. На другому – міжнародні зірки з обойми PinchukArtCentru і вражаюча стіна зі світлинами матерів, які втратили своїх синів на російсько-українській війні у 2014-2015 роках – проєкт газети "Дзеркало тижня".
Серія Лесі ХоменкоНатомість створені спеціально для виставки роботи Такеши Муракамі і Деміена Херста здаються декоративними поробками із заняття арт-терапією: синьо-жовті кольори, впізнавані мистецькі кліше, гігантський розмір – як 45-метрове фото 5-річної дівчинки з Кривого рогу художника JR – видають дуже технічний, прагматичний підхід до експозиції, як і заяложений прийом змішування зірок і чесного й живого мистецтва.
Робота художника JR Від цього змішування полотна Лесі Хоменка, яка намалювала і цим наче "запечатала" на порятунок, на життя, наворожила, привласнила, портрет свого чоловіка, художника Макса Роботова і його колег по ЗСУ – добровольців у цивільному одязі з жестом військового вітання – не втратили сили, але роботи в просторі не додали їм об’ємності контекстів.
На фото –роботи Такасі Муракамі
Боротьба за те, для якого павільйону запише відеозвернення світовий ньюзмейкер №1 Володимир Зеленський – для Пінчуківського чи Національного – дуже нагадувала старі добрі українські залаштункові ігри. Перемога команди PinchukArtCentre для іноземної аудиторії не мала аж такого принципового значення, просто український олігарх послав знак про свої сильні позиції і близькість до президента. Всередині української арт-спільноти "осад залишився".
Італійська галерея Continua, з якою давно працює скульпторка Жанна Кадирова, теж рекордно швидко доставила кам’яні Жаннині паляниці із Закарпаття до Венеції. Після початку вторгнення російських військ Жанна переїхала до Закарпаття, де в маленькому селі з місцевого річкового каміння створює свої арт-об’єкти – цілі паляниці (слово-пароль цієї війни) і окрайці кам’яного хліба. У невеликому просторі, крім нової скульптури, Жанна показує малюнки і фільм режисера й оператора Івана Сауткіна, який зафільмував, як художниця і її партнер Денис Рубан шукають каміння, "печуть" мистецькі паляниці, як відбулася перша виставка в селі, де живуть художники. Стрічка перебуває в стані in progress. "Ми вже продали по два комплекти цих паляниць, – каже Жанна Кадирова, – і маємо ще багато замовлень, гроші передаємо на ЗСУ. Так що в буквальному сенсі міняємо хліб на гроші". Три дні біля галереї, де експонується "Паляниця", лунали повітряні тривоги і попередження про загрозу українською мовою: мистецькій тусовці зі всього світу це додавало гострих відчуттів.
Окремі проєкти показали у Венеції Зінаїда Ліхачова – мультимедійний проєкт "Без жінок", куратор Пітер Дорошенко; одеситка Ірина Озарінська – "Трансформація спадку Соні Делоне"; львів’янин Петро Сметана – його проєкт "Воскресіння" представляла галерея "Зелена канапа"; Ілля Чічкан виступив куратором невеликої pop-up виставки Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky – художниця веде свій живописний щоденник війни на старих вишитих рушниках, серветках, вибійках, на яких мирний затишок сусідить зі смертоносною воєнною технікою.
Виставка Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky (фото @shubinamasha)До Венеції на дні відкриття для професійної спільноти з’їхалося на диво багато українців, переважно із закордонної евакуації. Зустрічі своїх в "українських місцях" – це окремий сентиментальний жанр воєнної епопеї. І всі без винятку розповідають про плани виставок на найближчі 2-6 місяців.
Виставка Маші Шубіної Lost&found/Sylent_sky (фото @shubinamasha) P.S. Забула сказати, що російський павільйон на 59-й Венеційській бієнале стояв порожній – після 24 лютого художники і куратор відмовилися від участі. Тільки білоруський перформер Аляксей Кузьміч, пофарбований золотом, дописав на Російському павільйоні червоним з балончика belo та кричав під павільйоном "Хайль Гітлер", розлякуючи фестивальну публіку. Втім, його акція тривала не більше 3-4 хвилин – охоронці вивели його, щоб не заважав подіям у сусідніх павільйонах. Решту часу українці розважалися, повторюючи біля цього павільйону художній жест Ай Вейвея з середнім пальцем і викладаючи в Інстаграм.
Втім, відсутність павільйону помітили значно менше, ніж відсутність яхти Романа Абрамовича, яка незмінно стирчить щоБієнале біля причалу між Арсенале і Джардіні. Порожнеча собі і порожнеча.
Російської мови на вулицях Венеції цього разу звучало зовсім мало, і вся – від українських художників. Тільки раз вночі, випірнувши з-за рогу біля містка, ми з колегами, як на ніж, напоролися на голосний московський говір. Його носій, як у сюрреалістичному сюжеті, був одягнений у крислатий бриль, шаровари і рясну вишиванку. "Вплив України на карнавальну культуру тепер має такий вигляд", – подумала я. "Це Чичваркін", – уголос прокоментувала заступниця директора Українського інституту Тетяна Філевська. Коли задоволений собою Чичваркін розчинився у темряві, кожна з нас подумала про образ типового українця в очах середньостатистичного Джона чи Франчески. І подякувала Богу, що цього року Україну на бієнале представляє Павло Маков.
Текст: Валентина Клименко
Фото: Dima Goncharov
