PhotoVogue: українські фотографи про те, як вони переживають війну
"Ми всі є свідками жаху війни в Україні. У більшості з нас розбиті серця й ми відчуваємо безсилля. Хоча все може здаватися незначним, порівнюючи з тим, що відбувається, ми хочемо віддати шану героїчному народові України через образи та голоси нашої спільноти", — пишуть на PhotoVogue.
На платформі — яка представляє понад 6000 українських художників — стартував спеціальний проєкт на підтримку України. Упродовж тижня PhotoVogue публікуватиме знімки українських митців та супроводжуватиме їх розповіддю авторів про те, як вони переживають війну. Першими учасниками проєкту стали Поліна Полікарпова, Руслан Смірнов та Валерій Ведута.
З першого дня війни кожен день відчувається українцями як рік, а настрій набуває хвилеподібної форми. Спершу ви перебуваєте в стані шоку, намагаєтеся заперечувати сам факт початку війни й переконуєте себе, що ситуацію буде вирішено за кілька днів, а може й годин. Тоді ви відчуваєте ейфорію від усвідомлення того, що ваша нація зараз як ніколи згуртована й дає відсіч ворогові. Кожен українець робить свій внесок: хтось активно збирає гроші, хтось волонтерить, хтось захищає свою державу на передовій. І це не якісь незнайомі вам люди, це ваші друзі, колеги, знайомі з навчання, соціальних мереж.
Однак цей настрій межує з постійною тривогою та відчаєм, стресом, адже наразі жоден регіон України не є на 100% безпечним, навіть маленьке містечко біля Карпат. Я чую звуки повітряних тривог принаймні двічі на день. Прокидаюся серед ночі й хутко біжу до найближчого укриття, якими стали тут підвали багатоквартирних будинків.
Перші 25 років свого життя я провела в Харкові, великому місті, яке сформувало мене як особистість, де я черпала своє натхнення. Майже всі мої світлини у PhotoVogue були зроблені саме там. Це місто, якому не пощастило опинитися поблизу російського кордону. Вже понад тиждень й навіть зараз місто постійно руйнується. З кожним повідомленням про новий вибух у місті — на очах виступають сльози, а душу переповнює страх. Ці сльози течуть не лише від погляду на зруйновані будівлі та вбитих мирних жителів, а й від плачу моєї мами, який я чую в телефоні. Вона боїться почути звуки бомбувань і ударів ракет над своїм домом, намагається сховатися в передпокій, тому що іноді безпечніше сховатися між двома несними стінами в момент потрапляння снаряда в будинок, ніж перебувати в непристосованому для екстрених ситуацій підвалі.
Останні два дні мене почали переповнювати безпорадність і жахливі думки про те, що ця війна може тривати місяцями або й роками, що, можливо, я не повернуся до своєї київської квартири, що, можливо, мені доведеться їхати за кордон, хоча я вже відмовилася від деяких пропозицій моїх іноземних друзів і мистецьких закладів.
У мене немає моральних сил фотографувати те, що відбувається навколо. Я хочу в майбутньому відгородитися від жахливих спогадів про ці дні. Але, як я сказала на початку, кожен день — як рік. Можливо, коли пройде "сто" років, я зможу висловити все наболіле.
Мій дідусь народився в кримському місті Кача в родині військового. В армії був з 14 років. У його школі висить табличка, де золотими літерами виведене його ім’я, він був відмінником.
У 87 років він помер і був похований як справжній офіцер під звуки пострілів. На похороні офіцери плакали, розповідаючи, як він вплинув на життя всіх своїх соратників, як вони з бабусею переховувалися від нацистів у підвалах Херсона і врятували від голодної смерті весь їхній двір, знайшовши склад персикового соку. Моя бабуся до кінця життя страждала на клаустрофобію через час, проведений під землею. Офіцер розповів, як вони були прикладом того, як треба жити чесно.
Кожен, хто знає нашу родину, зможе це підтвердити. Справжній офіцер, улюблений батько, дідусь — я завжди називав його дідом своєї мрії! Він показав мені, якою має бути людина честі. Моя бабуся померла ще до того, як Крим окупували. Я був змушений покинути півострів в пошуках роботи і можливостей. Я не зміг провести цілих вісім років поруч із дідом, на похороні якого офіцери плакали через відчуття невиправної втрати. Але тепер я радий, що він пішов і не бачить, що відбувається.
Так сталося, що сьогодні найменш творчий день, який я можу згадати. Мені доводиться складати все життя в рюкзак, брати за руки дружину й сина і залишати дім на тиждень або назавжди. По дорозі до Львова мені зателефонував тато і... сьогодні я втратив маму. Не через війну, а через гліобластому (рак мозку). Я не можу бути на її похороні, навіть якщо захочу — мої батьки перебувають на тимчасово окупованій території на півдні України. Зараз мене переповнюють почуття. Їх занадто багато.
Сьогодні моя дружина сказала мені слова, які я ніколи не забуду: "Наше життя змінюється назавжди, але в нашого сина є дитинство. І воно має залишитися дитинством, незважаючи ні на що". Тут у прихистку наш син малює, дивиться онлайн-уроки, катається з іншими дітьми на скутері, їсть цукерки, вночі слухає казку, а якщо не лунає повітряна тривога, грає у футбол на вулиці. Зараз ми чуємо, як протиповітряна оборона збиває ракети над Києвом, гортаємо нескінченні стрічки новин, дивимося всі брифінги, підписуємо петиції, телефонуємо всім рідним і друзям щоранку та ввечері, жертвуємо гроші туди, куди ми можемо. Зараз найважливіше — бути не тільки громадянами нашої країни, а й батьками свого сина і зберегти його дитинство.
Стежте за проєктом A Tribute to Ukraine за цим посиланням.
