UA

Журнал VOGUE

Подписаться
Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь

«Просто сидіти і плакати – неможливо»: історії українських жінок на війні

09 марта 2022

Як у тилу, так і на передовій – українські жінки можуть усе. Лікувати й розвозити гуманітарний вантаж, знімати репортажі та брати участь у військових діях. Ми зібрали історії українок, які тут і зараз допомагають Україні боротися з ворогом. Кожна з них каже: "Це моя країна, і якщо я можу допомогти – я залишаюся тут".

Тетяна Голубова, волонтерка в Харкові

Коли почалася війна, мені зателефонувала подруга, що вже встигла виїхати до Львова. «Є місце в машині у друзів, ти з ними?» Я відповіла: «Ще думаю». Кілька годин я думала, шукала причину, щоб виїхати. І не знаходила. Було внутрішнє відчуття, що маю лишитися. Так, у мене був шок, я до останнього не вірила в те, що відбувається, але паніки й бажання кудись бігти не виникало.

Чому я залишаюся? Мій єдиний ресурс – сильні комунікативні навички, я вмію зв’язувати людей між собою. Зараз у мене немає роботи, я не можу працювати віддалено й потім донейтити гроші на армію. (Тетяна – культурна менеджерка, директорка двох харківських театрів.) Але можу бути корисною в іншому.

Буквально за кілька днів ми організували волонтерський штаб і почали допомагати цивільним. Закуповуємо їжу, ліки, гігієнічні засоби; приймаємо те, що прибуває з інших міст. Розвозимо. Зараз у Харкові є місця, які без гуманітарної допомоги не виживуть – Салтівка, наприклад. Це найбільший в Україні житловий масив, тут живе третина міста. І нині Салтівка в епіцентрі обстрілів. У підвалах двох місцевих шкіл перебувають 600 людей – вони взагалі не можуть виходити, бо там небезпечно. Дехто вибіг у сховище просто в домашньому одязі, без жодних теплих речей. Ми відправляємо великі вантажі в Салтівку – це роблять водії-волонтери. Я ними захоплююся,  вони возять речі, ризикуючи власним життям, під обстрілами.

Мені постійно пишуть друзі, які зараз на заході Україні чи в Європі: у нас є для тебе кімната, приїжджай! Я навіть місто можу вибрати, куди виїхати. Але не їду. Щоправда, коли в будинок поруч із нами прилетів снаряд, така думка промайнула. Тоді я подумала, а наскільки буду корисною, якщо мене поранять… Але поки в нас є світло, газ і ми цілі, волонтеримо далі.

У мене не було панічних атак, я почуваюся досить спокійно. Навіть плакати не можу. Ми часто говоримо про це з волонтерами – про те, що ми всі просто на адреналіні й цю ситуацію ще не відрефлексували. Друзі, які виїхали і тепер у безпеці, багато рефлексують, плачуть і не можуть зібрати себе докупи. А в нас такого немає.

Я злякалася тільки раз – коли над головою пролетів винищувач. Ми якраз були на вулиці, щось сортували, і раптом несамовитий крик: «Лягай!». Я впала долілиць, а потім вже подумала: якби скинули бомбу, мені б ніщо не допомогло. Руки трусилися ще хвилин 15. Організм не пристосований до постійного стресу. Авіація – це жесть. Але допоки я вигрібаю усе це, я залишаюся.

Війна йде на всіх фронтах, тож кожен стане в пригоді. Якщо ви не вмієте воювати, то можете підтримувати країну інформаційно. Наприклад, у мене є друзі, які збирають бази російських користувачів і надсилають їм дописи про те, що відбувається насправді. Можна підтримувати армію грошима. Плести сітки. Готувати їжу. Розвантажувати харчі чи гуманітарку.

Всі члени нашого штабу – представники культурної спільноти, музиканти чи культурні менеджери. І чи могла я подумати, що ми будемо обговорювати не виставки та фестивалі, а те, де знайти 20-тонну фуру і які нам потрібні бронежилети. Але я вірю, що коли є ресурс, люди здатні на все.

Поки Харків наш, я нікуди не поїду. Це моє місто, і якщо можу допомогти – я лишаюся.

Наталія, вступила до лав ТРО у Київській області

На другий день війни ми з чоловіком та сином виїхали з Києва на дачу в Бориспільський район. Коли приїхали в місцевий підрозділ ТРО, я була 50-та в списку. Потім приєдналися мій чоловік і син. Ми відразу зрозуміли, що роботи багато – власне, ми самі сформували тут ТРО. Що тільки не робили: копали рови, ходили до лісу пиляти дерева, щоб потім будувати блокпости, бо просто ні з чого було; готували коктейлі Молотова. Робили все що потрібно – і чоловіки, і жінки, і підлітки. Тепер нас уже багато в ТРО, але спочатку, коли було 50 людей, ми з дівчатами чергували цілодобово і майже не спали. Тепер вже жінки не чергують, я в запасі.

Як було приємно, коли люди з сусідніх сіл зносили все що могли! Везли пальне на самокатах – бо його в нас не було, а техніка мала якось працювати. Несли порожні пляшки для коктейлів Молотова. Доправляли продукти, з яких ми потім готували їсти солдатам-строковикам – їхня база була неподалік. В одну з ночей вона зазнала авіаудару, і ми вирізали для військових устілки, бо вночі було дуже холодно, – зі старих шуб і пальт, що знайшли на дачі.

Родина Наталії робить устілки для солдатів

Спершу ми всім селом сиділи без хліба, бо в крамниці його не було, а борошна й дріжджів не мали. А потім сусіди підвезли борошно, і ми почали пекти хліб для місцевих і солдатів.

У нас тут багато людей, і всі різні, зі своїми історіями. Моїй подружці родом з Туркменістану розбомбили дім в Ірпені. Вона змогла дістатися до нас і тепер тут. Цікаво, що в неї й на думці немає їхати з України. "Хочу залишатися тут, хочу бути корисною країні", – каже вона.

Як даємо собі раду зі стресом? Робота допомагає найкраще. Сидіти і впадати у відчай – не можна. Так, дивимося новини, але тримаємося. Настрій бойовий. Кому й чого раптом ми маємо віддавати нашу землю? У тутешньому селі народилися мої батьки, їхні батьки. Мої дідусь і бабуся прожили тут життя: й окопи рили, й мости будували. Моя бабуся працювала нарівні з чоловіками, не було жодних знижок на «ти жінка». Тому й ми вирішили залишитися тут.

За фахом я медичний працівник, багато років працювала медсестрою в столичній клініці. Якщо знадоблюся моїй країні як медик, я також готова – зібрати речі і їхати куди треба.

#STANDWITHUKRAINE ·

Еще в разделе LIFE

Популярное