Редакторка відділу культури Vogue Ukraine Дарія Слободяник закінчила курс акторської майстерності, де навчилася працювати з голосом і тілом – і відкрила в собі любов до сцени
Літо, артхол D12 на Андріївському узвозі, саміт Vogue Ukraine Leaders з аудиторією понад 200 слухачів: політики, дипломати, митці. Я щойно зійшла зі сцени, де модерувала дві дискусії поспіль – не випускала мікрофон із рук півтори години, але не відчуваю ані дискомфорту, ані втоми. Одним із моїх співрозмовників був актор Театру Франка Олександр Рудинський: іще рік тому я би помітно хвилювалася, але тепер легко відбивала жарти і грала тембром, підлаштовуючись під його твердий голос. Навесні я закінчила школу акторської майстерності, засновану актором Віталієм Ажновим, зіркою вистав Івана Уривського "Калігула", "Макбет" та "Марія Стюарт". Тепер під час публічних виступів здаюся собі трохи супергероїнею – сильною і вправною.
До школи я потрапила випадково. Ажнов, якого торік я інтерв’ювала для Vogue, 10 років викладав сценічне мовлення й акторську майстерність у театральному університеті Карпенка-Карого, а з вересня є майстром курсу столичної Академії естрадного та циркового мистецтва, отже в цьому питанні він експерт. Якось Віталій порадив мені школу дубляжу та звукозапису "Гур-Гури" і розповів про власний проєкт – курс "Про чуттєвість слова", який допомагає студентам прокачати акторські навички через публічне читання поезії. І тоді я збагнула: це саме те, чого мені не вистачало. Моя робота у Vogue давно вийшла за межі журналістики – я часто модерую заходи, які влаштовує редакція; беру участь у конференціях як спікерка, читаю лекції – іноді це два-три виступи на тиждень. Я записалася на курс за тиждень – ішла з конкретними запитами: попрацювати над мовленням, дикцією, голосом.
"У будь-якій людині є творчий потенціал, – каже Ажнов. – Часто через соціальні стереотипи чи життєвий досвід він стає тіньовим, фоновим, і на заняттях ми намагаємося його віднайти". Чому саме поезія? Бо вона здатна розвинути емоційний інтелект і робить людину емпатичнішою.
Наш двомісячний курс із красномовства, дикції та самовдосконалення проходив у Кримському Домі двічі на тиждень, увечері. У групі зазвичай 15 учасників – оптимальна кількість, яку може "потягнути" педагог, щоб приділити увагу кожному. Люди, які проходять на курс, дуже різні: від науковців та психологів до судмедекспертів і айтівців. Двогодинне заняття поділялося на дві частини. Спочатку ми вголос читали вірші – від українських класиків Грицька Чубая чи Миколи Вінграновського до сучасників Юрія Іздрика, Андрія Любки, Ірини Цілик. Педагог не давав фідбеку, але міг "направити" – наприклад, попросити студентку замість патетичної громадянської лірики підготувати щось про любов. Я обирала тільки жіночу, чуттєву поезію: наприклад, вірш "Чи береш ти цього чоловіка" Юлії Мусаковської чи Free Falling in Love Галини Крук. Після одного з читань Ажнов дав завдання підготувати щось дуже болісне. Наступного разу я декламувала вірш Крук "Сповідь розгубленої" – пронизливий монолог жінки, яка зовсім не знає життя. Саме цей твір я обрала для випускного вечора.
У другій частині кожного заняття ми працювали з тілом, голосом, фантазією. Якось Ажнов попросив артистично розповісти рецепт улюбленої страви, а паралельно уявляти й зображати, як обличчям повзають павуки. "Будь-які акторські вправи спрямовані на роботу з фізичними й психологічним затисками", – пояснює він.
Чи не найбільше мене вразив перший тренінг-знайомство: потрібно було вийти на середину зали і, дивлячись в очі одногрупникам, дуже швидко відповідати на запитання "Що означає бути собою?", щораз називаючи свої нові іпостасі. Це тривало, доки педагог не казав "стоп". Десь на другому колі ти губишся і вже не знаєш, що ще про себе можна сказати: спочатку називаєш свою професію, хобі, потім описуєш себе через стосунки з іншими людьми (я – мати чи я – дружина), якоїсь миті зупиняєш себе та ловиш на думці: а ким ти є поза звичною соціальною чи професійною роллю?
Найскладнішими виявилися тренінги "на довіру" – у парах чи всією групою, коли потрібно було відпустити раціо й довіритися малознайомим людям. Наприклад, як було наприкінці курсу, встати всередину кола однокурсників, розслабити мʼязи й дозволити собі просто падати – а решта учасників мали підхоплювати мене й передавати далі з рук у руки. Це виявилося надскладним: я відчувала, що мої затиски сидять у тілі, десь у районі шиї та плечей. Після курсу мені відкрився несподіваний інсайт: акторські тренінги надзвичайно вплинули на тіло й пластику – ніби всередині мене стало більше свободи, з'явилася легкість, а ще стало байдуже, що про мене подумають інші. Я повернулася до занять танцями high heels – і такого рівня внутрішньої розкутості, чуттєвості, сексуальності я доти не відчувала.
У фіналі курсу ми зіграли для публіки два поетичні перформанси на сцені Кримського Дому. Я читала "Сповідь розгубленої" Галини Крук і кокетливий вірш "Мій чоловік" Ольги Ольхової. Кількаденні репетиції, підготовка образу і сам виступ – це неабиякий емоційний поштовх і цінний досвід "дорослого" публічного виступу; а усвідомлення, що люди купують квитки саме на тебе, збуджує й додає драйву. Колеги та друзі прийшли мене підтримати, але всі хвилювання зникли, щойно я промовила перші рядки. Мені подобалось інтонувати, робити паузи, акцентуючи важливі думки, стежити за реакцією залу й зауважувати, що подобається аудиторії.
За пару місяців після курсу ми готували презентацію збірки "Сучасна українська проза та поезія у Vogue Ukraine Edition", проводити яку запросили Віталія Ажнова. Я неочікувано для себе опинилася на сцені як артистка: у сукні Anna October, в оксамитовому кріслі Saint Bar, разом із заслуженим артистом України розігрувала на двох оповідання Романа Голубовського "А" – іронічну історію про авантюристів і шахраїв. Камерні театралізовані читання виявилися навіть більшим викликом, ніж лекція з журналістики для сотні слухачів. Під час виступу я помітила, як сильно курс змінив мене: красиво тримаю поставу, контролюю дихання, працюю в нижчому голосовому регістрі (це звучить приємніше, ніж високий тембр), вправно розставляю наголоси – і фліртую з аудиторію та партнером по сцені. До речі, рівно тримати спину – особливо важливо, адже тільки з гарною поставою можна не задихатися, вимовляючи довгі речення, й не добирати повітря конвульсійними вдихами.
Тепер, готуючись до публічних виступів, я ретельно розігріваю тіло й голос. Кілька разів на тиждень зранку практикую артикуляційну гімнастику – комплекс вправ для мовленнєвого апарату, що залучає губи, язик і щелепу. Працюю над диханням, читаю вголос поезію (це стало звичкою, і я щиро раджу – декламуйте вірші, записуйте голосові та надсилайте коханим і друзям, переслуховуйте себе). Ажнов рекомендує вчитися будувати зоровий контакт із публікою. Корисною вправою може бути "гра в дивогляди": упродовж пʼяти хвилин не відриваючись дивитися на людину, фіксуючи свої відчуття та можливий дискомфорт. Готуючи сніданок, я розробляю голос, наспівуючи звукові комбінації "фмммм-МУммм-МІммм-МЕммм" – завдяки цьому протягом дня мій голос звучить нижче й приємніше, а я сама почуваюся впевненіше.
Наш педагог наголошує: суть навчання не в критиці і не в похвалі, а в пізнанні себе. Мабуть, це найкорисніше, що я взяла від занять в акторській школі Ажнова. Зрозуміла, що люблю увагу, аплодисменти й квіти, і можливо, одного дня спробую себе на сцені непрофесійного театру.
Влітку я на тиждень поїхала в акторський кемп, який Віталій щороку організовує в карпатському селі Шешори. Його фінал ознаменувала уявна оскарівська промова – я присвятила її батькові, якого не стало влітку 2022 року. Говорячи про особисте, дозволила собі бути беззастережно відвертою. Згадала, як на першому занятті Ажнов казав, що це найкращий спосіб бути почутим публікою, і подумала: якщо доведеться готувати виступ для TEDx, говоритиму про батька.
На школі Ажнова я не зупинилась. Зараз беру індивідуальні заняття з дикції в актора Вадима Охоцького: двічі на тиждень – артикуляційна гімнастика, дихання діафрагмою, розвиток голосових регістрів, логіка побудови промови. І ставлю собі нові виклики – планую піти в школу дубляжу та звукозапису "Гур-Гури", засновану акторкою Театру Франка Марічкою Штурбульовою, бо маю мрію: озвучити персонажа в кіно чи записати літературний подкаст. Днями письменниця Ірена Карпа запропонувала мені взяти участь у театралізованих читаннях її нового роману "Він повертається в неділю". Я погодилася без вагань: завдяки акторській школі я зрозуміла, що виклики мене не лякають.