Дорослі та діти, які пережили ампутації, у портфоліо "Видимі" фотографа Степана Лісовського
На Анастасії: бавовняні шорти, Courrèges (theicon.ua); боді з поліестеру, власність стилістки
Анастасія Шестопал, 20 років, спортсменка, тікток- та інстаграм-інфлюенсерка
Втратила ногу внаслідок російського ракетного удару по залізничному вокзалу
Краматорська Донецької області в квітні 2022‑го. Захоплюється психологією,
вчить німецьку, пробує себе в моделінгу.
"Це не перше моє знімання, — каже Анастасія, — тому я розумію, як взаємодіяти з камерою. Спочатку трішки хвилююсь, потім входжу в ритм". Мініатюрна, в коротких джинсових шортах, вона одночасно сором'язлива та дуже вільна. Камера Степана Лісовського миттєво вихоплює це поєднання чуттєвості та несміливості. Настя злегка нагадує юну Джульєтт Льюїс, якою її бачив Тарантіно, втім, я навіть не наважуюся це озвучити — дівчина каже, що хоче бути схожою виключно на себе саму.
Настя приїздить до України вперше за майже півтора року — з 9 травня 2022 вона мешкає в Німеччині, відбудовує своє життя, шукає баланс у фізичних вправах та психотерапевтичних сесіях. І треба ж такому статися, що Україна знову зазнає масштабного ракетного удару з боку росії. "Поки мені складно чути про тривоги, обстріли тощо — я розумію, що ще не готова повернутися назавжди. Я погано сплю (навіть у Німеччині), а в Україні тривога зростає". Обстріли застали її в дорозі, коли до Києва залишалося всього дві години шляху. На київському вокзалі її чекала мама...
Ми розмовляємо з Анастасією про поранення, про сприйняття себе, про стосунки з оточенням, про соцмережі та зміни в житті.
Про вокзали
На Київський я реагую нормально — з ним у мене нічого поганого не асоціюється. Якщо я приїду до Донецької області… Напевно, зможу [зробити це] лише тільки після нашої перемоги. Це ж знову випливе мій ПТСР, і доведеться знову пройти все по колу, ще раз пережити травму, щоб позбутися її. (Настя потрапила під російський ракетний удар, коли 8 квітня намагалася евакуюватися з Дружківки в Дніпро через Краматорськ. Поки вона чекала водія BlaBlaCar на вокзалі, трапилася трагедія, і дівчина втратила ногу. — Прим. ред.).
Про танці
Я займалася танцями з чотирьох років: народні, класика, спортивні, гімнастика; ми їздили на конкурси та виступи. У 20 "випустилася" з цього клубу, але все одно приходила на тренування. Танці пішли мені на користь, — саме завдяки спорту в мене швидше відбувалося відновлення [після поранення та ампутації], адже тіло було спортивне, підготовлене. Після виписки з лікарні я постійно робила якісь тренування, — нога має бути сильною, щоб тримати опору. Вона же тепер одна — для всього тіла.
Про тренування
Я починала з розтяжки, поступово підключала добре знайомі вправи, спочатку — легші, щоб привести м'язи до норми. Подруга німкені, яка дала мені прихисток, займалася зі мною пілатесом, — це було корисно і для спини, і для ноги, які постійно в тонусі, а ще й під нахилом у корсеті.
Щойно в мене з'явився перший протез, я почала ходити в зал і продовжую досі, 3—4 рази на тиждень. Займаюся по 1—1,5 години. Намагаюся багато ходити. Це допомагає мені почуватися краще. Живою.
У мене є онлайн-тренерка з України, вона допомагає з вправами; я тренуюся з протезом — інколи викладаю відео в ТікТок. Насправді я більше не бачила в залі людей з протезами.
Про реакцію оточення на протез
Німці ніколи не питають, що зі мною, але постійно звертають на мене увагу.
В Києві не бачу якоїсь особливої реакції. Дивно, — я думала, що буде гірше: люди досі не готові нормально сприймати [протези]. Це я розумію навіть по своїх соціальним мережах.
Про соцмережі
Після таких травм, як у мене, я вважаю, не треба замовчувати те, що сталося. Якщо не проговорювати, то все важче переживається в собі.
В інстаграмі в мене лояльна і тепла аудиторія, а ось в ТікТоці буває різне. Іноді люди пишуть геть неприйнятні для мене речі. Так, вони можуть шуткувати. Це чорний юмор на тему мого поранення. Мені це неприємно. Я можу бути самоіронічною та жартувати про себе, але я маю на це повне право, на відміну від інших.
Люди в інстаграмі неймовірно мене підтримували перші два місяці, поки я лежала в лікарні, — просто незнайомі люди, яким було не байдуже. Їх якось зачепила моя історія.
Про психологічну реабілітацію
Мені важливий мій ментальний стан. Тому, щойно я почала заробляти, в 18 років у мене з'явився постійний психолог.
Після ракетного обстрілу в Краматорську я потрапила в лікарню в Дніпрі, там волонтерили психологи. І якось зовсім випадково я довірилася одній психологині. Саме з нею ми пропрацьовували мою травму, а також важкі фантомні болі. Ми досі на зв'язку.
Про фантомні болі
Це моя проблема, ніяк не проходять. Вже легше, ніж у перші пів року, але тривають досі. Загострюються від погоди, від мого морального стану. Їх просто відчуваєш постійно і якось вчишся з ними жити.
Вони усуваються знеболювальними, але це ж не рішення. Мій організм і без того прийняв багато ліків, дозу яких я намагалась поступово знижувати. Краще допомагають не пігулки, а спорт і можливість відчувати тіло, коли я розумію, що потрібно відпочити. Я звикла, що можу все, що не потребую багато відпочинку, але так було колись; тепер потрібно давати собі перепочинок.
Про стосунки
Я закохана, але не знаю, наскільки це серйозно. У мене були певні побоювання щодо того, як взаємодіяти з тілом, коли дійде до обіймів та близькості. Я доволі закрита по життю, але із цією людиною виник зв'язок, і мені дуже комфортно. Ця людина не дає мені відчувати себе якоюсь "не такою". Я можу жартувати: "Ха-ха, тобі ж подобаються інваліди", а у відповідь чую: "Настя, я не бачу тут інваліда".
Про сприйняття себе та допомогу оточення
Нога або її відсутність ніяк не визначають мою особистість.
Мені не треба постійно допомагати. Я звичайна людина, мені всього 20 років, ще встигну попросити про допомогу. Я не проти прийняти її, але наполягати не треба.
Мамі складно це сприймати, — вона постійно намагається оточити мене турботою. В лютому я її відправила додому, до старшої сестри. Я просто дуже, дуже свободолюбна. Риба за гороскопом, але не дуже типова: та, що пливе проти течії.
Про мрії
Про що я мрію? Мрій вже немає, є цілі.
Як показало моє життя, сьогодні я жива, а завтра вже може і не бути. Тому треба не мріяти, а діяти.
Колись я мріяла вчитися в театральному та жити в Києві. Зараз я вже на четвертому курсі, навчаюся в Драгоманова, на факультеті соціальної педагогіки. Не можу сказати, що це мій факультет, але я все ж не просто так туди поступила. Ми вивчаємо багато з того, що може допомагати людям. Я намагаюся підтримувати людей з ампутаціями.
Найважче сприймати себе людям 40+, — не раз помічала. Молодші адаптуються швидше.
Я зараз активно вчу німецьку, відвідую автошколу, щоб здати на права, — німецькою. Поки я кермувала лише пару разів, але мені дуже подобається, люблю авто, швидкість, їзду.
А ще я творча людина. Мені подобається вести соцмережі, — це дуже допомогло [після поранення]. Рятувала підтримка людей, навіть незнайомців. Вони писали слова підтримки, велетенські тексті.
Коли я вивчу німецьку, хочу отримати другу освіту в Німеччині. Мені подобається навчатися, — роблю це постійно.
Навіть своїми соціальними мережами я підтримую людей — спілкуюся, даю поради, ділюся досвідом.
Про видимість
Коли я побачила свій протез, то подумала: "Ого, нічого собі, кіборг. Що мені з цим робити? Як це дітям взагалі пояснювати?
Якось дитина років чотирьох спитала: "Чому в тебе така нога, а в мене така?" Я розгубилась. Чому ж їй не пояснила її мама? — Вона ж знала, що ми зустрінемось. Я пояснила як могла: просто ми відрізняємось. Сподіваюся, вона зрозуміла.
Якщо з дитинства про це говорити, діти звикнуть — і сприйматимуть це як частину життя.
Вчора мені зустрілася жінка з восьмирічною донькою. Дівчинка сказала, що в мене гарна посмішка, — взагалі не звернула увагу на протез, — вона бачила мене, а не мою ногу.
Я завжди заохочую людей бути відкритими щодо своїх протезів. Я часто ношу шорти, не приховую протез. Це важливо, щоб суспільство звикало до того, що тіла бувають різними. Тоді ніхто не буде звертати увагу на протези, — навпаки, звикнуть. Ми маємо бути видимі.
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Viktoriia Filipova
Текст: Альона Пономаренко
Зачіски: Sasha Vetrova, Oksana Deneka, Diana Koval
Макіяж: Svitlana Rymakova, Daria Zhadan
Освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Асистентка стилістки: Anastasia Sandalova
