Посилена увага до недоліків своєї зовнішності та надмірне бажання її покращити можуть свідчити про психічний розлад — дисморфію.
Текст: Марина Шулікіна
Раніше, дивлячись у дзеркало або розглядаючи свої фото, я часто зосереджувалась лише на одному — шрамах від акне на щоках. Мені здавалося, що всі звертають на них увагу та гидують. Іноді, навпаки, я переконувала себе, що це моя особливість і намагалася навчитися прийняти речі як є.
Це поширене явище — ледь не кожна з нас періодично грішить на свій зовнішній вигляд: затонкі губи, замаленькі груди, заширока талія. Однак є ті, хто постійно відчуває це незадоволення — майже фізично. Вони кидаються від одного способу трансформувати своє обличчя чи тіло до іншого – і ніколи не почуваються привабливими. Такі люди не лише картають себе за ці "недоліки", а й переконані, що їх засуджують інші. Не підозрюючи, що насправді вони страждають на психічний розлад — дисморфію.
Тілесна дисморфія — це психічне захворювання, за якого людина вигадує собі ваду й гіперболізує її у своїй уяві.
Тілесна дисморфія, або тілесний дисморфічний розлад, — підступну проблему називають по-різному, та її сутність однаково тривожна. Це психічне захворювання, за якого людина вигадує собі ваду й гіперболізує її у своїй уяві. "У більшості випадків ці недоліки незначні або взагалі не існують, — каже Пітер Велтуйс, голова департаменту дерматології Нідерландського інституту наук про здоров’я Erasmus MC. — Але пацієнти з дисморфією так на них зациклені, що це заважає їхньому нормальному повсякденному життю".
Я питаю лікаря, чи можна мої думки про шрами від акне кваліфікувати як психічний розлад. Адже я свідома щодо їхньої наявності й витрачаю чимало сил, щоб їх позбутися. "Хворі на дисморфію бачать проблему там, де її немає, — коментує канадський доктор медицини Ашраф Бадаві, виступ якого на міжнародній конференції фахівців дерматології, пластичної хірургії та естетичної медицини IMCAS у Парижі в січні цього року зірвав оплески аудиторії. – А якщо недолік справді є, йому приділяється забагато уваги".
Зазвичай людина з дисморфією звертається до лікаря з певною "проблемою" і, почувши, що насправді її не існує, відмовляється вірити спеціалістам. Натомість вона йде до іншого фахівця — щоб виправити "ваду" або ще більше змінити свою зовнішність. І врешті починає робити процедури одна за одною — бо принципово не здатна вдовольнитися їхніми результатами.
"Такі пацієнти часто повторюють те саме, — каже доктор Велтуйс. — Розповідають, що були у кількох лікарів і ніхто їм не допоміг. Жаліються, що попередні методи лікування лише погіршили ситуацію. Це одна з найважливіших ознак дисморфії – у свідомості людей із цим порушенням терапія часто лише посилює проблему".
Дисморфічний розлад частіше зустрічається в людей, чиї родичі теж його мали. Загострювальні фактори — стреси, тиск з боку оточення та суспільства, невдачі у стосунках
Доктор Бадаві називає два важливі чинники виникнення захворювання: "По-перше, генетична схильність: дисморфічний розлад частіше зустрічається в людей, чиї родичі теж його мали. По-друге, загострювальні фактори – стреси, тиск з боку оточення та суспільства, невдачі у стосунках".
Аби розібратися з моїми побоюваннями щодо дисморфії, доктор Бадаві ставить просте запитання: скільки часу на день я витрачаю на думки про шрами на обличчі? Відповідь на нього є найважливішою в діагностиці. "Якщо це забирає більше, ніж одну годину на день, це може бути дисморфія", — каже він.
12 % тих, хто звертається до дерматологічних клінік, мають дисморфічні розлади
У практиці доктора Бадаві на цю хворобу страждає один із десяти пацієнтів. Це корелює з міжнародною статистикою: 12 % тих, хто звертається до дерматологічних клінік, мають дисморфічні розлади. Здебільшого такі люди звичні до надмірного макіяжу, носять великі сонячні окуляри та капелюхи, нервують і уникають зорового контакту, повсякчас дивляться у дзеркало та не можуть пройти повз вітрини магазину, не поглянувши на своє відображення у склі.
"Якщо ви скажете мені, що шрами на обличчі — ваше найбільше нещастя і без них у вас не лишиться інших бід, — це ще одна діагностична ознака дисморфії, — каже доктор Бадаві. — Одне діло вважати, що було б добре позбутися проблеми, і геть інше — дивитись на це як на найтяжчий виклик долі".
Важко зізнатися, але в моєму житті є вдосталь речей, які варті серйознішої уваги, ніж шрами
Я уважно слухаю доктора — і відчуваю, як раптом мої побоювання щодо дисморфофобії починають зникати. Важко зізнатися в цьому, але в моєму житті є вдосталь речей, які варті серйознішої уваги, ніж ці шрами.
Не можу не запитати: чому ж тоді люди, у яких немає дисморфії, із завзяттям вдаються до косметичних процедур? Причини можуть бути внутрішні або зовнішні, пояснює Бадаві: "Зовнішня мотивація — це стосунки. Людина вважає, що проблеми в особистих взаєминах спричинені її зовнішністю. Або вона бачить, як усі навколо вводять філери чи ботокс. Це називається соціальною програмою — коли вплив соцмереж та оточення змушує людей вдаватися до втручань, які їм непотрібні. Вони насправді не вважають, що з ними щось не так, але піддаються зовнішньому тиску".
У таких випадках як переживання про власні недоліки, а також депресія, тривожні розлади, нарцисизм, перфекціонізм штучна трансформація тіла стає способом піднести дух
Внутрішня мотивація — це переживання про власні недоліки родом із дитинства та юності, а також депресія, тривожні розлади, нарцисизм, перфекціонізм. У таких випадках штучна трансформація тіла стає способом піднести дух.
Доктор наголошує, що професійні дерматологи й пластичні хірурги зобов’язані вміти помічати психологічні проблеми. Саме тому в США, Австралії та деяких європейських країнах, зокрема в Німеччині й Австрії, пластичні операції дозволено робити лише після психіатричної консультації. І навіть якщо в людини не діагностують жодних психічних порушень, їй дають певний час, щоб обміркувати своє рішення та переконатися в його правильності. "Кожен мій пацієнт із дисморфією має відвідати психіатра й отримати від медичного фахівця письмовий висновок про готовність до процедури", — підтверджує Велтуйс.
Найефективнішим методом боротьби з дисморфією є когнітивно-поведінкова терапія
Найефективнішим методом боротьби з дисморфією є когнітивно-поведінкова терапія, яка допомагає краще зрозуміти, як ми мислимо, усвідомити негативні переконання та змінити ставлення до реальності на позитивне. Іноді лікарі призначають медикаментозне лікування, зокрема антидепресанти. Ці ліки допомагають знизити тривожність, контролювати настрій та підвищити активність. Фахівці зазначають, що надважливо поговорити з тим, хто супроводжує пацієнта, щоб пояснити: це психічний розлад. Не варто недооцінювати проблему, адже дисморфія пов’язана з високим ризиком суїциду порівняно з іншими хворобами психіки.
Обов’язок чесного лікаря – навчити пацієнта сприймати себе
Відповідальність лікарів полягає в тому, щоб не робити те, чого хочуть люди з дисморфією. "Важливо помітити проблему і не вдаватися до процедур чи втручань, якщо для них немає медичних показань, — каже лікар Бадаві. – Обов’язок чесного лікаря — навчити пацієнта сприймати себе. Ми лікуємо не хворобу, а людину з її психологією, соціальними стандартами, фінансовим рівнем, інтелектом. Усі ці фактори мають бути взяті до уваги".
Сучасне суспільство надмірно наголошує на красі та привабливості й критично ставиться до будь-яких умовних недоліків. Стикаючись із цим упродовж років, я ставала дедалі невпевненішою у собі, поки не зрозуміла, що комплекси вбивали в мені мене. Завдяки психотерапії я почала віднаходити власну самоцінність. Позбулася людей, які змушували мене почуватися "не такою". Що важливіше — я припинила зациклюватися на образі власного тіла і сконцентрувалася на важливіших речах, зокрема на фізичному здоров’ї та ментальному добробуті.
Прийняти власні особливості та недоліки, усвідомити, що тіло не є джерелом сорому — це важливе і подеколи непросте завдання. Завдяки докторам Бадаві та Велтуйсу я щодня нагадую собі про свою цінність і про те, що моя зовнішність і краса не визначається загальними стандартами суспільства. Я вийшла із зони комфорту — й нарешті вчуся приймати себе.
