На науковому фронті: інтерв’ю з науковицею Анною Косогор
Її дослідження й відкриття використовують у медицині та інженерії. Вона вивчає матеріали, в яких відбуваються магнітоструктурні перетворення. А ще — вивчає, як на їхні характеристики впливають магнітне поле, механічне навантаження та зміни хімічного складу. Докторка фізико-математичних наук, старша дослідниця, завідувачка лабораторії Інституту магнетизму НАН України, лауреатка української премії L’ORÉAL-UNESCO "Для жінок у науці" Анна Косогор продовжує цикл матеріалів VOGUE UA про те, як війна вплинула на українську науку та життя українських науковиць, про підтримку міжнародної наукової спільноти та про те, як зберігати ментальне здоров’я в цю важку пору загарбницької війни, що стала найкривавішою з часів Другої світової.
Довідка: Премію L'Oréal-UNESCO "Для жінок у науці" започаткували 1998 року. Завдяки їй понад 3800 талановитих молодих науковиць дістали визнання й підтримку в 110 країнах світу. П’ять з них стали володарками Нобелівської премії. Українську премію L'Oréal-UNESCO вручають з 2018.
Анна Косогор працює в галузі теоретичного моделювання фізичних ефектів, які відбуваються під час фазових переходів у твердих тілах. Зокрема, досліджує сплави з ефектом пам’яті форми, що мають кілька унікальних властивостей, серед яких величезна деформація ("у 100 разів більша, ніж для звичайних металів") та здатність матеріалу відновлювати свою початкову форму. Такі сплави широко використовують в інженерії та медицині.
"Наприклад, раніше в разі тромбів кровоносних судин вдавалися до складної хірургічної операції, що супроводжувалася важкими ускладненнями й тривалим післяопераційним періодом, — пояснює Косогор. — Тепер для усунення тромбів використовують тонкі трубки, вироблені зі сплаву з ефектом пам’яті форми, які розширюються від температури людського тіла й відтискують тромб до стінок судини". А нещодавно було виявлено, що властивості сплавів з ефектом пам’яті форми можуть дуже змінюватися згодом і в разі багаторазового використання. Ця тема здається їй цікавою та важливою для здоров’я людей, тому дослідження тривають активно.
У лютому 2022 року в Інституті магнетизму НАН України та МОН України створили лабораторію магнітоструктурних перетворень, яку Анна Косогор мала очолити наприкінці лютого. Планів було безліч: від наукових досліджень до закупівлі нового обладнання, але війна змінила все.
"Ми прокинулися 24 лютого о п’ятій ранку від звуків вибухів, понесли нашого чотирирічного сина до ванної кімнати, бо це було єдине помешкання без вікон. Зателефонував наш друг з Василькова і сказав, що росіяни бомблять аеропорт. Ми вирішили їхати до батьків у маленьке село Горенка, що за 8 км від Гостомеля, — згадує Анна найстрашніший день у своєму житті. — Вже о шостій ранку були там".
Проте досить швидко стало ясно: це не найкраще рішення. Родина вирішила повертатися до Києва. Горенка приймала на себе страшний удар: окупанти рівняли із землею будинки й споруди. Пізніше на руїнах житлової багатоповерхівки, напівзнищеної авіабомбою, Бенксі залишив одну зі своїх робіт.
Її батьки, втім, відмовилися залишати будинок. "Ми благали їх поїхати з нами, — каже Анна, — але вони навіть чути про це не хотіли. Проте коли просто в їхній город потрапила бомба, а будинок сусідів згорів ущент від російської ракети, вони зрозуміли: треба тікати". Батьків вивіз сусід під час чергового жорстокого бомбардування. "Неможливо висловити те щастя й удячність, коли ми врешті опинилися разом. Хоч на той час і Київ не був безпечним місцем, але бути поруч із рідними — найголовніше".
Тим часом жахлива звістка про війну розлетілася світом, який не бачив подібного терору з часів Другої світової. Відразу Анні почали писати колеги. "Вони висловлювали слова підтримки, пропонували допомогу й запрошували до себе", — згадує науковиця. Проте спершу вона навіть і думки не мала, що доведеться їхати з України та розлучати сина з батьком.
"Ми провели три тижні в маленькому селі біля Білої Церкви", — каже вона про ті сповнені жаху дні. 5 березня її синові виповнилося п’ять років, і замість подарунків чи солодощів він загадав бажання "щоби всі були в безпеці". Його слова вразили Анну, і вони з чоловіком вирішили, що треба евакуювати дитину.
Анна отримувала листи зі словами підтримки від науковців з Австрії, Фінляндії, Японії, Німеччини, Італії, Іспанії, США, Туреччини. "Всі були шоковані варварським нападом Росії, пропонували допомогу, писали, що вони роблять пожертви ЗСУ. — розповідає вона. — Я була вражена рівнем підтримки України й уже тоді зрозуміла, що ми обов’язково переможемо".
Багато наукових установ відкривали програми для підтримки українських науковців, щоб вони могли продовжувати роботу в безпеці; Косогор подалася на кілька з них. Її заявку підтримала австрійська Академія наук та університет Відня, і науковиця почала роботу в Австрії. Її син одразу пішов до садочка й на щастя досить швидко адаптувався, навіть попри те, що був там єдиною українською дитиною.
Коли розмова торкається теми краси та догляду, вона згадує одну історію. "Коли ми всередині березня з однією маленькою валізою приїхали до Австрії, до мене підійшла жінка, яка працює косметологинею, і запитала, чи може подарувати мені щось із засобів для догляду за обличчям. Вона дуже соромилася, казала: "Я розумію, мабуть, ви не вважаєте це зараз важливим, але косметика та краса — моя робота, і я хочу зробити для вас те, що можу". Мені здається, що це девіз кожної людини в цей час — робити те, що можеш, і трішки більше. Я взяла в тієї чудової жінки маску для обличчя, і коли ввечері вкладала сина спати, робила маску, заварювала чай і на якусь мить здалося, що все як раніше".
Анна каже, що війна катастрофічно впливає на науку, адже росіяни цілеспрямовано знищують наукові інститути й наукову інфраструктуру України, бомблять університети та, що найстрашніше, вбивають людей, серед яких — і науковці, і студенти, і вчителі. "Також війна — це дорого, — додає науковиця, — багато наукових програм і грантів зупинені, видатки на науку скорочуються". Проте вірить, що після перемоги ми отримаємо підтримку від світу на відбудову науки на сучасному рівні, науковці повернуться додому з досвідом роботи в різних країнах та з міжнародними зв’язками. "Головне зараз — це перемога та збереження людського життя. А після перемоги все відбудуємо".
Сама вона — як шафка з Бородянки, тримається. Каже, дуже допомагають робота та родина: "Коли мені важко, я обіймаю сина та йду працювати. Це відвертає від важких думок, допомагає боротися з відчуттям безсилля". А наприкінці додає: "Мені здається, що зараз українські жінки демонструють дива стійкості та мужності для всього світу. Їхні ролі дуже різні, але всі неймовірні. Вони — воїтельки, що в лавах ЗСУ б’ються з ворогом, вони — медичні працівниці, які рятують життя, вони — волонтерки, що знаходять і доставляють усе, вони – дружини, які підтримують чоловіків, вони — матері, що зберігають ментальне здоров’я та дитинство своїх дітей. Я думаю, після цієї війни ніхто вже не скаже, що українська жінка на щось не здатна".
