Джейн Фонда — про секрети краси, бадьорості та форми
У 86 років Джейн Фонда заразливо енергійна та сповнена все того ж шарму, за який її полюбили мільйони глядачів багато десятків років тому.
Сорок років тому з’явилися перші відеокасети "Тренування з Джейн Фондою". Вони здійснили справжню революцію у світі домашнього фітнесу та стали культурним феноменом. Там було все — і вправи Фонди з аеробіки, і вислови, що згодом стали крилатими ("Відчуй, як горять м’язи!") і, звісно ж, різноколірна колекція купальників та трикотажних гетрів.
"Одяг для фітнесу допомагає, оскільки виокремлює час для спорту з решти дня, та робить його важливим!" — писала Фонда у своїй "Книжці тренувань" у 1981 році. Відтоді оскароносна акторка й активістка не припиняла рухатися. "Щоразу, коли я виходжу з машини, то дякую Богові за те, що в мене сильні ноги, і за те, що колись багато тренувалася, щоб зберегти їх такими", — каже Фонда, супроводжуючи слова фірмовим хрипким сміхом. Але якщо серйозно, Джейн, якій цього року виповнується 85 років, і досі наполегливо працює, щоб залишатися спритною. До того ж вона з пристрастю демократизує фітнес: розповідає про нього як про щось просте й доступне, до чого можна доєднатися будь-де й будь-кому. У суспільстві, що постійно ностальгує за молодістю, Джейн є взірцем того, як насолоджуватися життям, попри вік.
Vogue:У 70-х і 80-х роках ви були іконою стилю для шанувальників фітнесу. Як, на вашу думку, змінився одяг для тренувань відтоді?
Д.Ф.: Я прийшла у фітнес із балету, тож для тренувань вдягалася, як танцівниця, — у гетри та щось подібне. Нині в тренажерних залах я не бачу людей, що носять гетри, це точно.
Vogue:Танці ввійшли у ваше життя з дитинства. Як ви у них закохалися?
Д.Ф.: Все почалося з балету. Я жила в Нью-Йорку й у мене був хлопець, який танцював джаз і викладав у школі Пола Тейлора. Тож я взяла в нього купу занять, але зрозуміла, що джазові й сучасні танці — не моє. Просто навпроти школи розташовувався балетний клас, і тоді я подумала: чому б не спробувати? І, о Боже, це було воно! Я захопилася. Завдяки балету моє тіло змінилося. Я тренувалася мало не щодня й паралельно працювала в "Китайському синдромі" з Майклом Дугласом. Наприкінці фільму я впала, зламала ногу й деякий час провела в гіпсі. За місяць мені довелося зніматися в "Каліфорнійському люксі", де я мала бути в бікіні, тож треба було приводити себе у форму, але після травми балет мені був не до снаги. Мачуха розповіла про заняття, що вела жінка, на ім’я Лені Казден, у студії Гільди Маркс. За кілька тижнів мені зняли гіпс і я пішла до неї. Я була вражена побаченим і запропонувала Лені створити тренувальну студію, та вона вийшла заміж і вирушила в навколосвітню подорож. Зрештою студію я відкрила самотужки, і була просто зачарована тим, як люди її сприйняли. Можливо, жінки почали тренуватися, тому що хотіли схуднути, але вони мені казали: "Я більше не приймаю інсуліну від діабету", або: "Я вперше заперечила своєму босові, бо відчула впевненість". Це дало жінкам нові можливості. Я цим дуже тішилася.
Vogue:Ви справді демократизували фітнес для жінок, роблячи аеробіку, гімнастику й танці доступнішими. Чому для вас це було важливо?
Д.Ф.: Я знаю, що у світі багато жінок, які не можуть дозволити собі відвідувати тренажерний зал через те, що соромляться робити вправи на людях, або тому, що не мають на кого залишити маленьку дитину. Тож єдина можливість дбати про себе в них була вдома. Я б хотіла зараз сказати, що була геніальною бізнеследі й стратегом. Але правда в тому, що коли я все це готувала, то ще не знала, що люди цього хочуть. Дружина Стюарта Карла (засновника Karl Video Corp. — Ред.) прочитала мою першу книжку про тренування й сказала своєму чоловікові: "Це потрібно продавати на відео". Він був королем домашнього відео, що мало важило на той час, оскільки ні в кого ще не було відеомагнітофонів. Ні я, ні мої друзі не знали, що воно таке. Він записував перші відеоролики про ремонт із серії "зроби сам". І коли він запропонував зробити відео моїх тренувань, звісно, я сказала "ні". Потім ми з моїм тодішнім чоловіком Томом Гейденом заснували "Кампанію за економічну демократію", на яку пішли всі наші гроші. А Стюарт Карл повертався й повертався. І от тоді я нарешті зрозуміла, що, можливо, це допоможе заробити гроші, — і погодилася. Ми не вкладали в ці знімання грошей — я сама написала сценарій на підлозі готельного номера й зробила макіяж. А потім ці касети побачив світ, і їхні продажі побили всі рекорди. Вони стали найпопулярнішими серед домашніх відео всіх часів!
Vogue:Класно чути всі ці залаштунковіподробиці й розуміти, яким простим було втілення такого грандіозного проєкту. Найкраще часто створюється саме так.
Д.Ф.: Отож-бо й воно! Хоча, звісно, наступні випуски були спродюсовані краще. Ми вже могли дозволити собі кастинги акторів. Для мене було важливо, щоб наші відео були расово й гендерно різноманітними. На них були жінки та чоловіки, люди похилого віку й молодь. І сьогодні я цим пишаюся.
Vogue:Звісно, фітнес творить дива з тілом, але що приваблює вас у ньому з психоемоційного погляду? Як тренування сприяють уважності й позитивному мисленню, особливо в сьогоднішньому майже апокаліптичному ландшафті?
Д.Ф.: Я походжу з родини, члени якої страждали на депресію. Один зі способів її уникнути — фізичні вправи. Коли я гуляю, маю заняття з фітнесу, мій настрій поліпшується. На мою думку, спорт і допомога іншим — два найкращі способи боротьби з поганими думками. Але якщо ви маєте хронічну депресію, це зовсім інша річ.
У кампейні H&M Move
Vogue:З погляду здоров’я, що ще, окрім спорту, сприяє гарному самопочуттю?
Д.Ф.: Найголовніше для мене — сон: щоночі я сплю по вісім-дев’ять годин. Харчуюся досить здоровою їжею. У моєму раціоні завжди є овочі, салати, свіжі страви, — і я просто стежу за тим, що кладу до рота. Намагаюся споживати менше риби, тому що її запаси у світі скорочуються, та майже не їм червоного м’яса. Також я намагаюсь уникати цукру, а останнім часом — і хліба. Проте, коли я впродовж двох з половиною місяців була в Італії на зніманнях "Книжкового клубу — 2", то мало не щодня їла джелато й пасту, — і не набрала ваги. Я вставала о шостій ранку, і в ті дні, коли робота давала змогу, гуляла по півтори-дві години, доки на дворі не починалася спека. У молодості ми не усвідомлюємо, наскільки важливо підтримувати своє тіло сильним, тому що організм ідеально працює, і гарне самопочуття сприймається як належне. Коли ви дорослішаєте, то усвідомлюєте важливість цього. Щоразу, коли я виходжу з машини, то дякую Богові за те, що в мене сильні ноги, і за те, що колись багато тренувалася, щоб зберегти їх такими. Коли я за кермом і здаю назад, мені доводиться дивитися через плече, і я вдячна своєму тілу за гнучкість і за те, що можу безболісно повертати голову. Це прості базові речі, які в молодості ми сприймаємо як належне, але які з роками стають уже й не такими доступними, якщо сила та гнучкість утрачені. Мій девіз тепер — сповільнитися, щоб не згоріти. Джиммі Феллон якось запитав, під яку музику я нині тренуюсь? А я відповіла, що для цього немає достатньо повільної музики.
У кампейні H&M Move
Vogue:Своєю відданістю фітнесу, активною громадською позицією та роботою в серіалі "Грейс і Френкі" ви справді демонструєте нове ставлення та підходи до старіння. Як, на вашу думку, це впливає на людей?
Д.Ф.: Я б хотіла, щоб люди перестали боятися старішати, адже важливий не вік і не число в паспорті. Головне — здоров’я. Мій батько помер, коли був на шість років молодший від мене теперішньої. Він був старим на вигляд, бо мав хворе серце. Я не хвора, а тому хоча й маю майже 85 — не почуваюся старою. Тож змусити молодь перестати боятися старості, допомогти людям усвідомити: факт досягнення певного віку не означає, що маєш відмовитися від життя, розваг, можливостей закохуватися чи заводити друзів, або робити щось інше. Все це й досі у сфері ваших життєвих можливостей. Я думаю, що серіал "Грейс і Френкі" дає людям, особливо жінкам, надію. Ось чому я завжди відверто відповідаю, скільки мені років, бо хочу, щоб вони це розуміли.
Зараз, коли ці слова злітають з моїх вуст, друга частина півкулі надає контраргументи: "Так, Фондо. У тебе є гроші. Ти можеш дозволити собі тренера. Ти можеш дозволити собі пластичну операцію. Ти можеш дозволити врешті-решт дорогий догляд за обличчям. — Все те, що допоможе набути молодшого вигляду". Це правда. Гроші допомагають. А точніше — хороші гени й багато грошей — як хтось колись сказав.
Та щойно я повторюю це, відразу згадую: всі ми знаємо безліч забезпечених жінок, які вклалися в усілякі пластичні операції, проте мають жахливий вигляд. Колись я зробила собі підтяжку обличчя — мені цього вистачило. Я не хочу бути спотвореною. Я зовсім не пишаюся цією операцією. Якби мені довелося ще раз пройти це випробування, то не знаю, чи вчинила б так само. Але тоді я це зробила. Я визнаю існування цього факту, кажу собі: "гаразд" і з цим досвідом рухаюся далі. Але до пластики можна легко призвичаїтися, і безліч жінок уже не уявляють життя без подібних процедур. Я не надаю багато уваги догляду за обличчям і не витрачаю багато грошей на косметику, натомість педантично наношу зволожувальний крем, сплю, рухаюся та тримаюся якомога далі від сонця. А ще в мене багато друзів, які не перестають мене смішити. Сміх — це чудово.
Текст: Lauren Valenti
За матеріалами vogue.com
